Про отпуст в церкві на Москалівці в свято Св. Іллі на спомин про врятування від тифу. З книги «З наших літнищ» Осипа Назарука. 1930-ті рр.

В неділю 1 серпня 1937 р. заповів тут місцевий священик на проповіді, що на другий день, в понеділок, о год. 8 рано, на св. Ілії, відбудеться соборна Служба Божа і по ній буде обід для убогих під церквою.

Приходжу. Вже здалека видно дві групки людей на зеленім, церковнім подвірю між деревами. Недалеко від брами горить огонь. Біля нього якась старша жінка з малою дівчинкою і великі глиняні баньки коло вогню.

На церковнім ґанку якийсь старший чоловік, одягнений по міському, мабуть дяк, розділює зовсім малим дітям по 5 примірників друків до розпродажі по 2 сотики. Купую оден. Се «Промінчик сонця любови, щомісячний листок для всіх, хто лиш шукає Божої волі на землі». Ч. 8 (17). Серпень 1937. Рік II. 4 сторінки великої вісімки. Наклад і друк Св.-Усп. Лаври Студ. Уставу в Уневі, почта Перемишляни. Відп. Редактор Бр. Михайло Стек.

Восьма година вже минула — Богослуження не зачинається, бо — як каже мені оден ґазда — спізнився оден священик. Отже читаю докладно ту періодичну летючку. Вона складається з 6 частей. Передовиця найбільша. Має наголовок: «Жиймо в Божому страсі — а Бог буде з нами!» Зміст: Історія гнету над ізраїльським племенем в Єгипті і про те, як воно могутніло під тим гнетом, бо Бог був з ним. До того додано потішення, що «звичайно чим більші благословення Господь хоче на когось зіслати, тим більші передтим зсилає на нього досвіди»…

«В найбільших досвідах з певністю не впадемо на дусі, коли вже відтепер будемо жити в Божому страсі, тобто в тому страсі, який каже нам, що над нами чуває та на нас глядить безнастанно Господь Бог. Він тішиться кождим нашим добрим ділом, словом, гадкою…». Стаття написана добре і зрозуміло.

Слідуюча — «Голос Нашого Архипастиря». Се розважування на тему: «Що сталосяб зі мною, коли Христос Спаситель не зійшовби з неба на землю». Виїмок з Пастирського Листа Митр. Андрея з 1900 р.

Третя — поезія, релігійно-патріотичного змісту п. з. «Голос української душі». Ритміка ямбічна, будова строфічна.

Строфи величиною ріжні: 9 + 11 + 4 + 11. Для приміру ось одна:

О Боже милий, жах проймає,
Забути ж нам — вже сил немає:
Чому то там, де панували
Колисв ті славні гетьмани —
Сьогодні лиш руїна, тьма,
І досі проблиску нема?
Твій ворог, Христе, все руйнує,
Храми святії зневажає —
В ніщо їх, в порох обертає.
Чи Твоє Серце вже не чує?…

Остання стрічка особливо в поезії призначеній для народа мабуть не конче надається. Взагалі до церковної поезії прикладають у нас замало ваги. Вона майже все неошліфована, нових релігій-них пісень появляється розмірно мало, або й дуже мало. А прецінь релігійна поезія й релігійна пісня без порівняння важніша ніж світська. Сего хіба сліпі не бачать. Чомуж у нас так мало уваги звертається на те, що таке важне?

Не хочу, щоб невідомий мені автор релігійної поезії «Голос української душі» подумав, що моя ціль діткнути його за ту поему. Ні. Я втішився, коли побачив ту поезію. І перечитав її пару разів.

Слідує «Подяка унівській Божій Матері». Цікава, поучаюча й дуже потрібна. Се Марія Гарасимяк з Унева оповідає, як два її рідні брати жили в ненависти й безнастанній сварці з жінками; дійшло до того, що оден уже покинув свою жінку, а другий казав, що не видержить того пекла і скінчить самогубством. Тоді підписана звернулася з глибокою вірою до Матери Божої, якої чудотворна ікона сіяє в місцевій монастирській церкві і слізно просила милосердя. І від великого посту в обидвох родинах настала найліпша згода.

В пятій частині — опис мук,св. свящ. Климентія. В шестій короткий заклик до св. сповіди. Загальне вражіння з летючки зовсім не зле.

Надійшов третій священик. Входжу до церкви.

Людей, як на будень, доволі богато. Сильно переважає жіноцтво середного віку, але є й кількадесять поважних ґаздів, є й молодь обох полів, особливо миле вражіння робить ряд хлопчиків праворуч від царських врат і далі ряд маленьких дівчат.

З інтелігенції запримітив я всего три або 4 пані: одну старшу, поважну, одну молоду, в елегантнім чорнім одязі, одну гімназистку з числом своєї гімназії (навіть хоругов держала) і мабуть ще одну. А в Косові нашої інтелігенції під сю пору напевно десятки родин! Хочби для прикладу заглянути до своєї церкви — в такий тяжкий час. Хочби тоді, коли вже „втерлася” Служба Божа, як говорять на долах (значить, коли її вже правлять якийсь час).

Міркуючи по такім відношенні загалу інтелігенції до своєї Церкви, треба припускати, що вона ще довго буде в тяжких руках чужинців — аж поки та наша провідна, верства у величезній своїй більшости не згуртується щиро під покров своєї Церкви. Або та верства зробить се всім серцем своїм, або її не стане: її зважиться на вазі і покажеться, що вона як порох на шляхах, як мряка на горах…

Коли Служба Божа вже добре ‘втерлася’, простого нарада прибувало щораз більше — і так в половині Богослужевня було його тут мабуть не менше як в неділю на співаній Службі Божій. Настрій в народі очевидно релігійний: так і чути се в атмосфері, в співі, видно в поведенні.

Церква прибрана старанно в гарні вишивки. Ті вишивки видно на білих хоругвах, на рушниках над образами, на обрусі на проповідниці і т. д. Особливо сильно відчувається релігійність — я сказавби навіть культивовану релігійність — народа сеї парохії тоді, коли він збірно співає, а рівночасно доноситься знадвору звук дзвона. Оба ті звуки разом з очним вражінням покірного похилення в молитві того народа — творять цілість і викликають вражіння дуже великої й доброї сили, яка не. дасться так легко зломати…

По Богослуженні застали ми на церковнім подвірю застелений довгий стіл.

На почесних місцях посаджено священиків і чужих гостей. Потому в два ряди засіли поважні ґазди й ґаздині, далі убогі. Для деяких не стало місць, отже вони сиділи недалеко на мураві.

По короткій молитві почалося приняття. Страви подавали в такім порядку: для священиків наперед чай, бо вони правили Богослуження натщо, потому для всіх голубці з рижом, опісля борщ, по нім теляча печеня, потому чай. І торт був. Все добре приготоване.

Питаю старшу сестрицю п. Параскевію С. (приняття урядило сестрицтво при церкві), на кілько осіб урядили вони приняття і кілько їх коштувало.

— На яких 100 осіб, каже, а не коштувало нас нічого, бо то всьо люди зложили, то хлібом, то чим хто мав, то грішми. Все те варт коло 80 зл.

— А на яку памятку робите таке торжество?

— В нас була велика зараза, тиф, і дуже мерли люди. Тай ми прирекли Богу, що як мине нас той допуст, то рік річно будемо дякувати Богу окремим Богослуженням на св. Ілії тай обідом для убогих. І так робимо.

Обід відбувся під синім небом без дощу, хоч тут від Мокрини вже кілька днів сильні дощі.

При обіді ріжні розмови. Говорять м. і. про завзяту агітацію комуністів. Оден з присутних каже, що зза Збруча передістаються сюди також листи, в яких люди, що відси повтікали, пишуть, як вони там тяжко бідують. Одначе ті комуністи, що тут дістають такі листи, виймають з коверт те, що там було, пишуть листи з похвалами, вкладають у ті самі коверти і так показують їх, диви, мовляв, яка коверта з печаткою і пишуть зідтам, що там добре жити…

А другий докидає:

— Але є й інакші дива. Раз прийшов відтам хлопчик і ми гадали, що він нічого не буде знати ні про Бога, ні про молитву. А він наших дітей закасував, так вам знав молитви!

— Та відки?

— Видко мама навчила.

Ще довго гуторили при столі.

Вставши, йдемо до виходу з церковного цвинтаря. Оден з присутних показує стрілецьку могилу.

Нема сумніву. Такі спільні приняття, що мають якусь глибшу ідею, дуже пожиточні.

Косів, 7. VIII. 1937.

Підготував Павлюк Богдан

Share