Гуцулскої єгоди си траба вижідати. Ци городної, ци дикої. Бо в’на приходит май пізно. В нас так і кажут: не “достигли” чи “дозріли”, а “прийшли”. Прийшли єгоди, прийшли черешні. а відтак відходє — чисто ніби люди…
От прийшли єгоди і прийшло літо.. Коли та єгода збере в собі соку фист і своїми восковими листиками позакриває запашні плоди — отогди цілий дідовий сад пахне бабиними єгодами. Великими, одна в одну.
А понад каналом — лісні єгоди, дикі, ви їх знаєте як “суниця”. А городні — то “полуниця”, а по-нашому — єгода.
Дід мій любив колочєні городні єгоди у сметані з цукром, і до того брав булку. А лісні єгоди любив з молоком і цукром.
А я люб’ю єгоди з грєдки. Вимиті в росі (най простют мене ті, котрі миют все і ретельно, декотрі — навіть хліб з магазина). Так от, правильна єгода — то мита в росі, бічи до неї траба босака в підстреленій спідничині і з великов цінівков. Бо бабка сказала нарвати єгід — вона озме ту цінівку, вимиє всі єгоди над друшляком, і зробит колочінку у сметані.
Але я колочінки не хочу. Мене кортит урвати і ззісти, я відкладати на потому не вмію. І то не лиш з єгодами така історія — люб’ю смакоту тут і вже, а потому — то собі потому.
Лисичка з афинами. Фото Андрія Близнюка.
Коли я замурзана вертаюси з єгодів, я си смію канапато. До молодої травички, до блискучих зелених жуків, до хмарок. А коли донесу цінівку д’хаті, то сміюси до бабки Маріки і обіймаю її за ногу. Бо вишше не дістаю — три вершка від горшька. Але за літо викігнуси, єк бузьок:)
На замітку по темі:
