Ті знимки сховані у найдальший закамарок шафи, загорнені в чорний папір. Спрєтані. Похоронні світлини з відходу старині – предіда Юрка, пребаби Одокії і пребаби Теклюсі. Міхялових нема. Мого предіда, котрий умер на вулику, коли його розкуркулили і відібрали цілий світ – його розумних бджіл.
Бджоли цулували діда у душу, а він до них говорив. Заким жив.
В різнім віці видиться на тих знимках цілком різне. Ото предіда деревище убрано ціле квітками і два маленькі деревця з їлички у ногах покійного… Деревця на деревищу. Чисто ніби на вісілю, коли си збирає деревце одно вінчальне, а два на браму си кладе. Би видко, з котрої хати відпровадили молодєт до слюбу.
-
- Деревця у ногах невеликі…
-
- Фустинки у тих, хто буде нести вінки…
На весілю у нас малі братчики ти й дружби мают зачеплені фустинки на лівім боці. Рівно такі самі фустинки вижу на блюзах незнайомих мені хлопчиків-дітваків на похороні. Але пребабка Одокія умерла не дівков. І Теклюся ні, і предід Юрко родину на цім світі лишив. То чого їхній похорон так нагадує вісілє?
Бо такий був звичай.
Вони йшли до слюбу з вічністю. Вони, давні рознівскі і кобацкі ґазди, котрим у головах клали свічки і хліб-покушку, а в ногах – пучки ялицеві, деревце на тот світ. Так, єк рушниками перев’єзуют на вісілю урєду (сватів, батьків, маток), так на похороні си перев’єзує тих, хто несе «річі» – хрест, світло, фани… Хто несе вінки. Їх за то перев’єзуют, аби були пизнашні.
Так, єк молодим си плете вінок з бервінку – так і на похорон тим давнім ґаздам плели гірлянду бервінкову навкруг деревища.
Багато хто забув. Багато хто думає, ніби того не траба. Лиш старі знимки, загорнені в чорний папір і спрєтані в дилеку шухляду, кімуют єк було.
Молодєта єк просє прощі, то приклікают на ліжник ти й просє на дилеку дорогу простити і благословити. Коли людина відпливає з цего світа, її дерев’єний човник з віконцем для душі кладут на ліжник, і він відпливає. І то веселкове руно ліжника стає травичков серед розбурханого чорного моря, ти й душя си не топит.
Коли моя стариня йшла з цего світа, їх зібрали в такі самі чічки, єк молодєт. Аби душі їхні летіли на писаному ліжничку поза смереки ти й поза дуби, навіть поза гори, на хмару аж.
Де ступала душка мої пребаби Теклюсі – пахло так, ніби утворили піч з колачами. І котилиси в різні боки пасочки ти й колачі за простибі – Теклюся кухарька була.
Там, у першому світі.
Де її ґазда Міхяло ступав – чорним небом бджоли з кождої зірки мід збирали. І носили комус у невидиму повничку. Міхяло – пасічник, медобор, наш небесний Медовий дідо.
Одокійчин ліжник овечками си розбіг межи зірками. Чорними, зеленими, лілійовими вівцями. Таких не буває? Тут, на небі, всєчіно годно бути. А ще в Одокії. Котра плекала худібку цілий вік, цулувала їх і казала: «Ає-ає»..
А Юрко коли на тот світ на небеснім човнику приплив – небо си зробило чисте і зеленаве, ніби його рідна Рибниця. Він у тій Рибниці днински рибу руками ловив. І приносив онукам. А відтак вертавси у свою низеньку хатинку зі зруба і накладав ватру. На світі любив тепло і дивитиси на вогонь. Таким був мій предід Юрко… Старовіцкий ґазда з Рознова. Мав білі вуса і писану вдачу.
На знимці він лежит у дерев’єному човнику, застеленому тканими верітками, і довкруг него таких чічок, чисто на вісілю.. І Юрко плиє, відпливає у ті краї, де зазулька не кує, де кугут не піє.
На тамтім світі моя стариня зійшлася на вісілє. Вийшла з писаних деревищ, устелених кілімами. Так, ніби устала з дорогих та пишних фір. Невидимі коні стали – і ті фіри си сперли. Вийшов Міхяло з Юрком – жертуют, вуса накручуют, люльку курє. Пребаби обі вийшли, опинки вишневі поправили, у небесні люстра себе пообзирали – файні, на світі.
І невидимі музики грают «Гуцулки» ти й «Сиротини».
Душі чуют ту музику, багнут її. Там, де зазулька не кує, де кугут не піє. Де Рибниця не чурит.
Ґазди кидают під ноги копійок – бо недавно прилетіли ти й не відбанували за тим першим світом. І повагом-повагом ідут у данец. Гонорові свати з двох берегів Рибниці. Кому-небудь видіти такі данці не мож. Лиш своїм.
*Рознів — давня і вже розмовна назва села Рожнів Косівського району
