«Народе мій, замучений, забитий, // Мов паралітик той на роздорожжю, // Людським презирством, ніби струпом вкритий, // Твоїм будущим душу я тривожу…» — писав Іван Франко в пролозі до поеми «Мойсей». Як це не прикро, але на 29-му році незалежності України останній рядок цієї строфи Каменяра звучить грізною пересторогою-нагадуванням, що без чіткої національно усвідомленої позиції ми знову можемо «В сусідів бути гноєм…» — адже офіційно озвучено на найвищому рівні концепції «миадіннарод» і чітко за Валуєвим — «нікакого особого українского язика не било, нєт і бить не может». А вже якась там особлива історія України — то «вигадка» або поляків, або австрійців…

У світлі сказаного неабиякого значення має всенародне розуміння суті Дня (іноді пишуть «Свята») Героїв — пошанування пам’яті полеглих у боротьбі за волю й незалежність нашого народу. Вікіпедія повідомляє: «День Героїв — це день пам’яті всіх українців, що присвятили своє життя боротьбі за свободу та незалежність України, це свято величі духу українських вояків — борців за волю України та є символом незборимості української нації. В сучасному вигляді відзначають 23 травня, але святкові та пам’ятні заходи проходять весь тиждень, на який припадає свято. Для зручності та якомога більшої участі масові заходи почасти відбуваються у п’ятницю, суботу та неділю, що настає після свята.

Пропозиція відзначати День Героїв пролунала на II Великому Зборі революційної ОУН у 1941-му році, коли у світі повним ходом палала Друга світова, спровокована двома режимами, котрі облудно називали себе «соціалістичними».

Юрій Тютюнник

Юрій Тютюнник

Оунівці мотивували відзначення Дня Героїв 23 травня тим, що саме цього дня у 1938-му році в Роттердамі агент НКВД Павло Судоплатов підступно вбив Євгена Коновальця — полковника УНР, організатора Корпусу Січових Стрільців проголошеної ІV-м Універсалом Центральної ради незалежної Української держави, який до останнього подиху боровся за втілення у життя цих ідеалів. Історично склалося так, що саме на травень припадають дати загибелі визначних борців за волю України — Миколи Міхновського, Симона Петлюри та багатьох інших. 100 років тому в травні завершився резонансний Перший Зимовий похід армії УНР під орудою Юрія Тютюнника.

У травні 2014-го в бою під Карлівкою на Донеччині полягли п’ять добровольців легендарного батальйону «Донбас» з псевдами «Дід», «Матвій», «Рейдер», «Рябий» і «Федір», по-суті започаткувавши організований спротив,, експансії «русского міра» на Сході України. Якщо до цього додати, що саме в травні 1952-го внаслідок підлої зради на території Косівського району полягли, мабуть, більше сотні воїнів збройного підпілля, а десятки було захоплено і згодом після катувань розстріляно (вижити поталанило небагатьом, зокрема Петрові Підлетейчуку-«Спартаку» — нинішньому голові районного Братства ветеранів УПА), то весняний місяць травень має бути наповнений всенародною шаною до тих, хто присвятив своє життя святій справі боротьби за нашу свободу й незалежність.

Спостерігаючи за суспільними настроями, зокрема в світлі результатів останніх виборів найвищих рівнів, необхідно з жалем констатувати: принцип «моя хата скраю» добряче вкорінився у наших головах, втративши первинний сенс «я першим ворога стрічаю» (так було в епоху Запорозької Січі!) на типово обивательський «я нічого не знаю». Позиція страуса, котрий у випадку небезпеки зариває голову в пісок (то, мабуть, жартівливий домисел) — це не для державного народу, а суто підневільного, котрому поневолювачі насаджують культ власних звитяжців, котрі насамперед «прославилися» ділами загарбання наших земель.

Ці культи і «культики» рясно обсідають Україну як у вигляді пам’ятників різним там Суворову, Потьомкіну, Катерині II та іже (в Києві, наприклад, 2011-го планували встановити бюст Столипіна!), так і календарних дат — «23 фєвраля» чи «7 ноября», які донині збирають чималі гурти пошановувачів, котрим незалежна Україна — наче кістка в горлі! Водночас героїчні постаті і святкові дати нашого народу за майже 30 років незалежності досі не стали масово відзначуваними, як, наприклад, «8 марта» і «1 мая», возведені в ранг державних свят, котрі в Галичині запроваджені після 1945-го року, але міцно вкорінилися у свідомості ніби споконвічно українські.

Не чутно, аби хтось провів соціологічні опитування з приводу того, хто навіть не святкує, а взагалі знає про травневі День матері і День Героїв, і що для наших співвітчизників значать ці дати. Але коли 10% опитаних дадуть на поставлене питання позитивну відповідь, то це буде, мабуть, неабияке досягнення, варте занесення у книгу рекордів. Дай Боже, аби помилявся!

Що ж робити? Іншого шляху, як просвітницької діяльності на політико-ідеологічній ниві, очевидно, не існує, тому актуально звучать слова Івана Франка: «Нумо до праці, брати!».

Про всіх Героїв, котрі заслуговують пошани у переддень 23 травня 2020-го в газетній публікації не скажеш, тому зупинимось на двох постатях, котрі в певній мірі пов’язані з Косівським районом: Юрко Тютюнник і Микола Будз.

Герой боїв за незалежність України в 1918–21 роках, генерал-хорунжий Юрко (Георгій Йосипович) Тютюнник по материнській лінії був онуком молодшої сестри Тараса Шевченка, Ярини. Народився у селянській сім’ї на Черкащині, в роки Першої світової був офіцером (поручником) царської армії, а після Лютневої революції і утворення Центральної ради віддався служінню Україні.

Про це мало знають, але саме утворений Юрком Тютюнником Звенигородський кіш зупинив навалу військ Муравйова, котрі після широко відомого бою під Крутами у січні 1918-го і окупації Києва планували захоплення півдня України, створивши передумови участі делегації УНР на переговорах у Бресті. Пізніше були численні перемоги над збільшовиченими підрозділами на території Київщини і Херсонщини, бої з білогвардійцями Денікіна, визволення Одеси та інші гучні звитяги, не підкріплені, на жаль, політичними домовленостями через партійну боротьбу в середовищі Центральної ради, Гетьманату і Директорії, чим користалися інтервенти — Москва, Варшава і Бухарест — всіма силами «вбиваючи клина» в хисткий моноліт молодої української державності.

Зазнавши насамперед політичної поразки в змаганні за незалежність, і Центральна рада, і Гетьманат, і Директорія по-суті дезорганізовували фронт. Тож військовикам доводилось діяти на власний розсуд, раз по раз вислуховуючи докори в «отаманщині» і ухилянні від виконання наказів, котрі — і це було зрозуміло Юркові Тютюннику — мали, якщо не авантюрний, то відверто неконструктивний (аби не сказати — ворожий справі незалежності) характер. В часі Гетьманату Юрко був заарештований і засуджений до розстрілу «за державну зраду». Лише його та побратимів Палієнка і Вовка винахідливість врятувала їх від смерті. У січні 1919-го Юрко Тютюнник потрапив (внаслідок прорахунку) в полон до більшовицької Правобережної дивізії червоної армії. Тамтешній трибунал також засудив його до розстрілу, проте, після агітаційної промови підрозділ «червоних», який мав розстріляти Тютюнника, перейшов до Чорноморської дивізії військ УНР — яскравий приклад неабиякого таланту українського героя!

У другій половині 1919-го року політичне керівництво УНР по-суті зазнало поразки, але армія продовжувала боротьбу. Були успішними багатокілометрові рейди підрозділів Юрка Тютюнника тилами більшовиків, а легендарний багатомісячний Перший зимовий похід з грудня 1919-го по травень 1920-го року — приклад неабиякого героїзму (за нього Ю. Тютюнник був нагороджений орденом Залізного Хреста УНР за №2 (до речі, таку ж нагороду отримала і його дружина Віра — медсестра цього рейду).

Але героїзм військових, не підкріплений адекватними рішеннями політичного керівництва, призвести до омріяної державності навряд чи може. УНР після укладення Ризького договору між Москвою і Варшавою припинила існування. Військовики УНР, які опинилися на підконтрольній поляками території, були інтерновані. Серед них — генерал-хорунжий Юрко Тютюнник. Останній змиритися з поразкою не хотів і розгорнув таємну діяльність з організації партизанського загону, підтримуючи зв’язок зі Симоном Петлюрою. Врешті-решт кілька сотень погано озброєних вояків під командуванням Юрка Тютюнника 23 жовтня 1921 р. вирушили в Другий зимовий похід з надією підняти антибільшовицьке повстання. Як свідчать дослідження архівних документів, більшовицька розвідка була поінформована про плани рейдуючих через інкорпоровану в загін аґентуру, тож рейд завершився трагедією під Базаром (Житомирська область).

Юрко Тютюнник, одначе, з невеликою групою повстанців (котра, до речі, вперше назвалася «УПА УНР» (тобто Українська Повстанська Армія Української Народної Республіки) пробився через блокаду, перейшов радянсько-польський кордон і опинився з дружиною та двома дочками в нашому Косові.

Невдалий похід не похитнув переконань генерала в необхідності збройної боротьби за Україну, тож, проживаючи з родиною у Косові і займаючись різними підробітками, Юрко Тютюнник не полишав ідеї створення нової партизанської армії, але, на жаль, зв’язків з Євгеном Коновальцем і його УВО налагоджувати не побажав. Генеральські амбіції не дозволяли «принижуватися» перед «якимсь» полковником, хоча обидва душею і серцем вболівали за долю України.

Не здогадувався Ю. Тютюнник, що колишнє ЧК, трансформоване в ГПУ, пильно стежить за кожним його кроком і готує пастку, аби заманити небезпечного для більшовиків, талановитого військовика в свої тенета, створивши легендоване підпілля під назвою «Вища військова рада», котре нібито готує повстання у підрадянській Україні і пропонує Юркові Тютюннику очолити його. 16 червня 1923 р. генерал УНР переплив човном Дністер і був негайно заарештований.

Обманним шляхом на територію СРСР викликали його дружину і дочок, а на черговому допиті заявили: або він, Юрко Тютюнник, погоджується на співпрацю з радянською владою, або прямо в його присутності дружину і дочок буде закатовано. Дикунська азіатська методика, яка коренями походить з епохи монголів Чингізхана, зламала волю борця за волю України, і він погодився знятися у кількох пропагандистських фільмах, котрі охаювали український визвольний рух, а також написав (чи властиво підписав) книжку «З поляками проти України», в якій оббріхувався Симон Петлюра. Після того як Юрка Тютюнника було використано в пропагандистських цілях, його заарештували, етапували до Москви й там 20 жовтня 1930 р. розстріляли. Останнє повідомлення про дружину і дочок датується 1932-м роком — як мешканців станції Кущовка Північно-Кавказького краю; подальша їхня доля невідома.

Друга історія — це коротка розповідь про героя російсько-української війни на Донбасі Миколу Будза, уродженця села Старих Кутів. Під псевдом «Яхад» він, як доброволець, служив у лавах 128-ї гірсько-піхотної бригади, до котрої зголосився у поважному як для військовика віці — 50 років. Для Миколи, як бачимо, позиція «моя хата скраю — я нічого не знаю» чи принцип страуса були неприйнятними: він розумів, що коли ворога не спинити на рубежах України, він незабаром прийде на Закарпаття.

Друг «Яхад» загинув у бою під Дебальцевим 24 листопада 2014 року; указом Президента посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Меморіальна таблиця пам’яті встановлена на приміщенні школи в Старих Кутах, у якій навчався полеглий герой. Вічна йому пам’ять!

У День Героїв пом’янімо всіх, хто поліг за Україну — як у давні, так і новітні часи. Молімося за тих, хто нині під ворожими обстрілами захищає наш з вами мир і спокій.

Слава Героям!

Василь Гуменюк,
член правління Косівського РО «Просвіта»

«Гуцульський край», №21, 22.05.2020 року

Share