Генріх-Йосиф Рачковський — Москалівський парох

У часи епідемії згадалася історія, адже у квітні цього року минає 100 років із смерті пароха Москалівки о. Генріха Рачковського, мого прадіда.

Символічно, що тоді була епідемія тифу. І отець пішов із Святими Тайнами до хворого, де на нього перебралася тифозна воша — тоді воші переносили тиф. Відчув її вже вдома. У церкві грали дзвони на Великдень, а отець у 35 років помирав, залишивши трьох донечок — 8, 5, 1 рік. Похований біля церки на Москалівці. Хворий, якого відвідував отець, на щастя, вижив.

О. Генріх-Йосиф народився на Москалівці у родині міського урядовця Генріха Вольфа Рачковського і Марії Яворської — доньки багатодітного священика з Яблунова. Хата була неподалік школи та млинівки. Ще в 1970-х можна було побачити рештки фундаменту та поріг.

Першою дитиною була Емілія, записана по мамі українкою (тоді в змішаних шлюбах національність передавалася донькам по матері, а синам по батькові). В подальшому вона вийшла заміж за начальника косівської жандармерії Ігнація Бьоза і дожила до похилого віку. Похована Емілія Безова на Монастирському. Мала сина Абандона (Доня), що навчався у Віденському університеті та загинув на Італійському фронті. Ігнацій Без помер у 1915 році після операції на виразку та похований на теперішньому католицькому цвинтар, пам’ятник недавно поремонтований внуком о. Генріха шістдесятником Ярославом Гевричем.

Після Емілії народилося ще 10 хлопчиків, записаних по батькові австрійцями, які дуже швидко вмирали. Коли народився Генріх, то його матері було видіння, щоб записали дитину українцем і він виживе. Тоді це означало похрестити греко-католиком. І Генріх-Йосиф вижив. Мав здібність до хімії, одного року, експериментуючи, висадив на Святий вечір піч із всіма стравами. Закінчив коломийську гімназію, станиславівську духовну семінарію. Рано осиротів, батьки поховані на старому католицькому цвинтарі (здається, що зараз там гуртожитки технікуму).

Із племінником Абандоном Безом різниця у віці була мала, то вони росли як друзі. Разом закохалися в Гелену-Ірину Зегзду в Станиславові чия родина мешкала на перехресті вулиць Чорновола — Гординського-Сахарова у Станиславові. Вона віддала перевагу молодому семінаристові. У 1912 році народилася донька Емілія-Христина, яка потім стала монахинею у Підмихайлі Рогатинського району, після заборони УГКЦ у 1948 році була вивезена до Сибіру разом із мамою. Після повернення працювала лаборантом на Смодній, померла 19.03.69, похована на Монастирському.

З початком 1ї світової війни отець Генріх Йосиф був мобілізований капеланом до австрійської армії. Тоді капелан ішов у бій із солдатами озброєний тільки Святими Тайнами та Словом Божим, тримаючи за руку і розраджуючи умираючих. Пройшов всю війну без жодного поранення, мав нагороди. На фронті його оминули холєра, дизентерія, іспанка, тиф, щоб потім отримати своє у рідному Косові.

У 1915 народилася друга донька. На плебанії (на тому самому місці що й зараз, була знесена з десяток років тому — зараз нова будівля). Була гучна гулянка із 12 кумами-офіцерами, а донька отримала патріотичне на той час ім’я Єлизавета-Францішка-Йозефіна- Вільгельміна. Третя донька, Марія, народилася у 1919 році. В час Другової Світової війни війни була вивезена до Австрії на роботу, а звідти виїхала до Канади, а звідти до Нової Зеландії, де й померла вже в 21 столітті. А Єлизавета після закінчення «Рідної школи» навчалася у Ягелонському університеті, а потім через фінансову скруту у Львівському університеті на класичній філології.

У 1934 році вийшла заміж за священника о. Богдана Геврича, який закінчив Львівську семінарію та поїхала з ним на парафію у Тернопільську область.

О. Геврич відмовився підписувати православ’я і після 10 років тюрми приїхав до дружини у Косів, яка мешкала у хаті своєї цьоці — Емілії Безової по вул. Шевченка (на тому місці зараз кооперативний будинок). Померла 20.09.1971, похована на монастирському поруч із сестрою Емілією-Христиною.

Геврич Богдан Антонович служив у підпільній УГКЦ, викладав у підпільній семінарії і офіційно працював фельдшером спочатку у Санаторії, а потім на ВХО «Гуцульщина». Помер 13.10.1988 року, але багато хто із косівчан пам’ятає його донині. Проте розповідь про о.Геврича — це хоч і косівська, але зовсім інша історія варта цілої книги і про свого дідуся я напишу пізніше.

Олег Наворенський

Також читайте:

Андрій Кошак — хорунжий Українських січових стрільців, член секретаріату освіти Різдвяна виставка в музеї Керамічний живопис Василя Боднарчука У Косів — на ярмарок