Познань, 18 травня 1934 року
Гуцульщина стає „модною”: її „відкрили” деякі сусідські подорожники і поводяться так, наче це справді їх монополь. При всяких нагодах і без нагод обвозять гуцулів по Польщі, показують як дивовижу та представляють як частину польської нації, яка говорить „ґваром гуцульском”!
Не так давно мав у Познані відчит „знавець” проф. Кілярський про Гуцульщину, по нім прийшов другий — Яроша, оба наплели стільки небелиць про Гуцульщину і гуцулів, що українці, які попали на ті відчити, з дива не виходили, як можна бути таким анальфабетом!
Після такої відчитової кампанії прийшла черга на пресу, в якій знову появилось чимало нісенітниць на гуцульські теми. Думали ми, що на тім скінчилося. Аж ось одної гарної днини появились по мурах Познаня афіші, що приїздить «Театр гуцульскі з Жабєґо». Афіші мають напис «Накладем Мін. Ком.» Майже всі щоденники дали своїм читачам купони на 50% знижки до театру. Але і це не помогло. Саля досить мала, навіть до половини не виповнена.
Світлини з виступу «Гуцульського театру» в Познані
Українці, з болю і стиду за гуцулів, воліли туди не йти. Перед виставою виголосив вступне слово „гарцеж“ у закопанській одежі, який поручав польському громадянству зацікавитись «ґуралями (!!) з Ворохти та Жабйого».
Одинокою перепоною в цім може бути „праве же не зрозумяла для нас з долуф гвара“, однак промовець потішав слухачів, що гуцули знаменито говорять по польськи. Після такого „вступного слова” гуцулія відіграла „Верховинців” в українській мові. Коби бодай справді сама вистава стояла на мистецькому рівні. Але це скандал, а не вистава, і не то українській культурі, але й „регіональній” Гуцульщині ніяка рекляма. Вражіння жахливе і польська публика зараз після першої дії почала зі салі тікати. Режисером тої імпрези був гуцул з Жабя Курибутяк. „Браць гуцульска” звиджує Познань у супроводі… військової орхестри. У вівторок навіть склали чолобитню примасові. Мешкають в касарні 57 п. п., де і харчуються. Самого гуцула ніде не пускають без асисти. Возять автомобілями по місті, як екзотичну диковину. Гуцули хвалять собі, що їм дуже добре діється, бо вони „ржондові”. Тепер їдуть ще раз до Варшави за грішми, бо їх ще не дістали…
Кажуть люди, що той сам „театр” виступав і у Варшаві у „Домі жолнєжа” і там, у Варшаві, компромітував Гуцульщину. На превеликий жаль наше громадянство не працює на Гуцульщині і над Гуцульщиною та зовсім ту частину краю і народу занедбало. Появилося нпр. гасло „Книжка на захід”; чому не подуматиб про „книжку для гуцулів”?!
Ніхто не займається нпр. орґанізацією гуцульської молоді. Станилавівська консисторія повинна гуцульські парохії обсаджувати особливо свідомими та активними священиками. Від часів Шухевича, славного автора „Гуцульщини”, ніхто не займається літературою про Гуцульщину: добре булоб видати яку монографію (на віть як роман), щоб люди знали дещо більше про той чудовий край. Таку книжку треба би теж видати у польській мові та протидіяти безграмотним теревеням ріжних „спеців”.
Треба навязати безпосередній звязок центру зі свідомими гуцулами. Не можна доводити до того, щоби Гуцульщина або гинула з нужди, голоду і жидівського визиску, або ставала предметом забави і посміховищем. Українець у Познані.
Від Редакції. Автор повищого допису має 100-відсоткову правду. Якось так склалися повоєнні відносини, що саме Гуцульщина опинилася поза сферою громадської активности українського громадянства. Надварнянщина, Косівщина і Долинщина, колишні домени радикалів, стали справжніми копальнями хрунів. Терен для громадсько-політичної праці там важкий. Кооперації теж не вдалося масово обхопити Верховини, дарма, що повела й веде боротьбу з тамошнім жидівським посередником.
Найсумніше те, що й станиславівське і коломийське громадянство, найбільше покликане до організованої і планованої акції па Гуцульщині, цю справу занедбало і далі занедбує. Таким робом нині збираємо плоди цих наших сумних відносин і свідками широкої планової акції сусідів. Гуцульщина стала подібним тереном експериментів, як Лемківщина, з тою ріжницею, що на Лемківщині український відпір далеко сильніший. Веселими ці відносини не є.
В цілій тій прикрій справі дуже потішаючим є той факт що в останніх тижнях заінтересувався ближче Гуцульщиою український Львів, який і покликав до життя окрему громадську установу, що має зайнятися ближче і глибше всіми болячками нашої Гуцульщини.
«Діло» 24.05.1934 р.
Прислав Павлюк Богдан
