Гуцульщина — розкішна країна диких гірських краєвидів, туристичних плаїв, лещетарських теренів, прегарний верховинський шмат землі, заселений гордим верховинським племям з усією його благородною традицією і барвистим побутом, доставляє в останніх часах чимало актуальної тематики для публіцистичних міркувань нашої і чужинної преси, і перестає бути тільки екзотичним сюжетом творчости нашого та чужинного мистецтва та письменства.
У парі з зацікавленням гуцульською верховиною і її людом іде жива пропаганда кліматично-туристичних її вартостей. І гамірно літом на Гуцульщині. Хмарою зїжджаються туди літники, туристи, принагідні дослідники «екзотичного» фолькльору, а і за ними тягнуться вантажні вози всяких міських підприємців, перекупній, ремісників, крамарів тощо (здебільша неарійського роду) та вміло експльоатують літниськово-туристичні можливости гуцульського терену.
І коли товчок до пропаганди Гуцульщини вийшов із бажання матеріяльної допомоги бідним верховинцям, то досвід виказав, що інтенція розминулася з практичними наслідками.
Організація літнищ пішла по напрямних повної самовистарчальности міського елементу і гейби свідомо поминула істнування місцевого населення. Попросту китайським муром безсердечної байдужности відмежувались літнища від гуцульського села, а це останнє, бідне гуцульське село осталося хіба фолькльорним предметом нешкідливого зацікавлення і людським резервуаром для дрібніших послуг літникам.
Відома річ літники й туристи дають заробити чимало грошей, але гроші ці замість у гуцульські руки правних власників землі йдуть у кишені спритних підприємців та ріжних кліматичних урядів. Усі найважніші й рентовні роботи виконують зайшлі люди, а для місцевого населеная лишаються нужденні зарібки пансіонних наймитів, носіїв, водоносів і візників. Навіть у цьому ділі зустрічаються гуцули, з обмеженнями.
До клунків допускають лише «нумерових» залізничних носіїв,, яких поручає повітовий «Стшелєц», а візникарствo здебільша у руках міських жидівських візників, що приїжджають сюди за своїми клієнтами. Лише до помочі добирають собі вони гуцульських хлопчаків для фірманування.
Для гуцулів остається хіба достава ягід, ну й прошацький «промисл». Навіть під оглядом за потребування на’ гуцульське мистецьке виробництво виказують літники дивовижну самовистарчальність. їх невибагливий естетичний смак заспокоюють крамнички з фабричною тандитою, що шабльоново імітує народне виробництво.
А тимчасом правдиві гуцульські мистці вистоюють зі своїми вартісними виробами при людних хідниках. Звідси на Гуцульщині дальше нужда і голод. Туристичне зацікавлення і сезонова фреквенція у гуцульських літнищах дуже мало користи принесли тамошнім селянам.
Побач отих згаданих дрібних послуг і може збільшеного збуту молока (навіть і тут зустрічаються гуцули з конкуренцією, бо побіч своїх молочарень, як Маслосоюзні крамниці в долині Пруту, зустрінете там уже «Малопольскі Звйонзек Млочарскі» й жидівську «Хему») гуцули більше не користають від літників.
Хіба ті багатші, що мають гарні хати, й можуть їх за кількадесять золотих віднаймити. Самі йдуть тоді жити до тісної комори, яка так під оглядом гігієни, як і вигоди робить жахливе вражіння і пригожа радше для скоту, ніж для людей.
Автім на гуцульські, звичайно мало охайні хати, попит не великий, коли довкола багато пристойних віль і пансіонів. Побіч цих дрібних прибутків, що їх дає гуцулам ця свого роду кольонізація, принесла вона їм теж чимало моральної шкоди. Це легко завважити, порівнюючи сьогодні життя і характер гуцулів з долини Черемошу й долини Пруту.
Тоді, коли малодоступні для міського елементу гуцульські села над Черемошем живуть ще «Майже патріярхальним питоменним своїм життям без бліхтру імпортованої «культури», — дбайливо плекають красу рідної ноші, зберігають давні звичаї і мову, коли гордяться своїм походженням і бережуть вартостей свого побуту, тоді найбільш доступна комунікаційно долина Пруту не видержала напору чужих, дешевих впливів, що прийшли сюди в парі з літниськовою іміграцією.
Тут затратився барвний характер гуцульського побуту. Село просто не робить вражіння села, воно придавлене сотнями поверхових віль (здебільша жахливого «стилю»), соромливо ховається по «груньках» і проваллях. Одночасно з розвоєм літниськового промислу прийшла тут і павперизація села а з нею і пролетаризація гуцульського населення. Гуцули, власники цієї землі, з зустрічі з міським капіталом винесли поразку (подібне явище зайшло в наших нафтових басейнах).
Очевидно, що допомогла тут хвиля міської деморалізації, що так швидко захопила несвідомих лиха гуцулів. Що кращі парцелі перейшли в чужі руки, а добуті з продажі гроші гуцули швидко проїли та пропили. Давні «ґазди», горді, шляхетні, затратили свої звичаї й честь. На місце давніх вартостей старосвітського життя прийшов гріш і за нього нині купиш усе у давнього ґазди зелених верхів. Він сьогодні вже наймит і така його психіка.
А яка вона далека від давньої питоменної гуцульської психіки! І дальший вислід цих проявів — це затрата прегарних народніх звичаїв і ноші. Замість «крисань» зустрінете вже тандитні капелюхи або міські кашкети, замість постолів — черевики й «мешти», а замість прегарних «капчурів» вдягають гуцулки шовкові панчохи (малпування міських наймичок).
Дешевий перкаль поволі усуває вишиване гуцульське рядно. Не обійшлося теж без засмічення рідної мови: замість привітного «славайсу» почуєте від гуцула «дзіндобри» і, чи яке інше «дзінькую». І мало вже тут у гуцулів серця для своєї давнини і звичаїв. Коли ті звичаї й заховалися де-небудь, то глядять на них, як на театральний, реквізит.
Як дивовижу вивозять гуцулів на торговища, показують їх як медведів або кльовнів, за марний гріш фабрикація гуцульських делєґацій сіє тільки деморалізацію без ніякої користи ані для гуцулів, ані для держави. Очевидно, що є ще чимало гуцулів гідних свого ймення і походження, які всією своєю волею протиставляться плиткій політурі зайшлого еліменту та плекають традицію давніх звичаїв.
Головно молоде покоління, виховане у просвітянській читальні, виказує неабияку ідейність й охоту до організованої самооборони. Очевидно, що в своїй праці зустрічається воно з важкими перепонами з боку адміністраційних чинників, яким не до вподоби гуцульське відродження.
Богдан Олесницький. «Діло», 18.06 1936.
Прислав Павлюк Богдан
