Косівський музей національно-визвольних змагань — стереотипи ламають!

Чотирнадцять років поспіль відвідувачі Косівського музею національно-визвольних змагань дізнаються історичну правду про героїзм боротьби Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії (далі — ОУН та УПА) проти жорстокого тоталітарного режиму. Життя героїв працівники музею відобразили у фотографіях, пожовклих листах, вітальних листівках, святкових вишивках того періоду, копіях нагород і побутових предметах. Споглядаючи експонати та слухаючи екскурсовода, переконуєшся, що жителі гуцульського краю стали невід’ємними творцями української історії 20-50 років минулого століття. Ми розмовляли із науковим працівником музею Вірою Рак. Окрім короткого екскурсу у минуле, вона розповіла про ставлення іноземців до української історії та поділилася планами щодо розширення закладу.

— Віро Ярославівно, що, на Вашу думку, зумовило створити цей музей?

— Косівський музей національно-визвольних змагань заснували в 1999 році як історико-просвітницький осередок. Із 2004-го року він належить до державних фондів музеїв України, а у 2006-му став філіалом Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери.

Косівщина завжди була патріотичним краєм. Багато жителів нашого району входили до лав ОУН та УПА. Столицею повстанського підпілля вважали село Космач. Справжнє почуття національної свідомості та потребу боротьби за свої землі у наших краян розбудив Михайло Горбовий. Він брав участь у гуцульському повстанні, яке відбулося 1920 року в с. Головах. До нас із Донеччини приїжджав письменник Роман Коваль. Коли він побачив архівні матеріали, що стосуються Горбового, то здивовано запитав: «Чому ви нічого не досліджуєте, маючи таку цілину?». Після відвідин нашого закладу Роман Миколайович написав книгу про національно-визвольну боротьбу тих років. Зараз над експозицією Михайла Горбового працює науковий працівник Оксана Романів. Саме пробудження національної свідомості і бажання зберегти та правдиво висвітлювати історію часів ОУН і УПА, велика частина експонатів від тих людей, родичі яких брали участь у повстаннях і боях, і втілили задум створити такий музей.

— Хто допомагав наповнювати зал експонатами?

— Основою експозиції музею стали матеріали, які зібрала друкарка-пропагандистка, учасниця Руху Опору Дарія Кошак (псевдо «Христя») та її побратими. Значну частину становить і фотоархів УПА, який знайшли в Яворові. Розкопки фотонегативів воїнів Української Повстанської Армії у заборонені часи проводив різьбяр Василь Бович. Про знайдені скарби науковець Василь Гуменюк, який зараз працює у Львові, написав книгу «Яворівський архів». Вагомий вклад зробили і засновники — Косівська районна рада та організація Конгресу Українських Націоналістів. До створення деяких експонатів долучилися і студенти Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Документи та експонати постійно надходять від багатьох небайдужих людей. Усім їм ми дуже вдячні.

— Що складає основний фонд музею?

— Перш за все, це світлини, на яких упізнані люди. Цінними є також листи та вірші із заслань, які повстанці писали родичам, вітальні листівки, святкові вишивки. Ми маємо навіть медичні інструменти тих років і зошити, у яких вели облік убитих. Особливої уваги заслуговує колекція Хрестів бойової заслуги та заслуги УПА, копії яких виготовили студенти Косівського інституту. У центрі приміщення стоїть Книга пам’яті, але вона неповна. Працівники музею вписали туди прізвища репресованих і реабілітованих жителів Косівського краю. Багато відвідувачів шукають у ній імена своїх загиблих родичів і знайомих. Окрім цього, у нас є бібліотека, в якій налічується 797 книг.

— У які періоди року музей приймає найбільшу кількість відвідувачів?

— Сприятливими для цього є Різдвяні свята та літні канікули. До нас приходять школярі, туристи з різних куточків України та закордоння. До речі, наш музей відвідали гості з Росії, Греції, Франції, Румунії, Канади, США, Прибалтики, Японії, Китаю, Чехії та Польщі. Упродовж дев’яти років функціонування ми провели більше півтори тисячі екскурсій для майже 25 тисяч осіб.

— Якою є реакція відвідувачів, коли на їхніх очах стереотипи ламаються?

— Люди, що твердо впевнені у своїх поглядах, не змінюють думку стосовно оцінки діяльності ОУН та УПА, їхньої співпраці із фашистами. Тим, хто усвідомлює, на очі навертаються сльози…У нас був чоловік із Южного (Одеська область). Він казав, що вірить у ту «казку», яку розповідали про ОУН та УПА в радянські часи. Я пояснила йому, що історія не має ‘постулатів, кожен трактує її по-своєму. Стараємося не заходити у конфлікти, бо розуміємо, що сприймають сказане по-різному. Наприклад, я часто згадую екскурсію із харківськими студентами. Пам’ятаю, як хвилювалася, оскільки на сході історію про ОУН та УПА подають за старою схемою. Та молоді люди уважно вислухали, належно сприйняли інформацію. Мій страх розвіявся. Закордонні відвідувачі до цього ставляться дуже добре. Людям подобаються фото, експонати. Особливо макет криївки. Ми дозволяємо фотографувати, одягати однострій. Цьому радіють як дорослі, так і діти. Хоча приміщення музею невеличке, їм подобається його атмосфера.

— А розширюватися плануєте?

— Так. У нас є вільний цілий третій поверх, який підходить для облаштування експонатів. Ремонт проводить Івано-Франківський музей. Свої зусилля до цієї роботи докладає його директор Ярослав Коретчук. Перші кроки зроблено — стіни пошпаклювали і поміняли вікна.

Не могли ми не погортати «Книгу відгуків». «Вона й сама така, що з неї книгу можна писати», — впевнена Віра Ярославівна. Воно і справді так. Після кожної екскурсії її сторінки заповнюють українці, росіяни, поляки, американці, французи, китайці… Слова відвідувачів підтверджують їхнє усвідомлення та розуміння вагомих історичних подій.

Наприкінці розмови Віра Рак наголосила на тому, що ОУН та УПА були унікальними. «Скільки років відтоді минуло, а ця тема залишається болючою. Вони йшли і захищали своє — починаючи від рідної хати, обійстя, невеликого шматка лісу — до Української держави, бо ставили це собі за вищу ідею. Молоді люди, які також кохали своїх хлопців і дівчат, змушені були брати в руки зброю і йти на війну. А сьогодні про це навіть у зовнішньому незалежному оцінюванні замовчують. ..», — додала вона.

Серед тисячі стереотипів — стереотип незгоди між Сходом і Заходом країни, який полягає у питанні зрадництва та співпраці оунівців та упівців із німецькими загарбниками — можна подолати. Ми у цьому переконалися.

Юлія Девда
Газета «Гуцульський край», №30, 2013 рік

Також читайте:

Садиба Петра Думітрака в Шепоті Село Шешори: Туристичні Місця Анатолій Калитко — «З любов’ю до Гуцульщини» День Героїв: всенародна пам’ять чи традиція небагатьох?