Коли Україна стала незалежною державою, змінилося ставлення державних керівних структур в оцінці заслуг діячів українського мистецтва на заокеанських берегах.
Багатьох із них за багаторічну популяризацію українського мистецтва серед народів інших країн було нагороджено різними державними нагородами. Була серед них і Лідія Крушельницька, керівник «Студії мистецького слова», котрій у листопаді 2002 року присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв України, а 2007-го — нагородили орденом княгині Ольги III-го ступеня.
Лідія Крушельницька народилася 10 травня 1915-го в с-щі Кутах на Гуцульщині, в родині Сильвестра та Стефанії з Каратницьких. Коли їй виповнилося 13 років, батька перевели на суддівську посаду до Станіславова. Тут дівчина навчалася у «Рідній школі» та філії Львівського вищого музичного інституту ім. М. Лисенка, а в 15 літ при «Секції студентського союзу» організувала дівочий хор, із яким виступала на вечорах до ювілейних дат.
Ще більше Лідію вабило драматичне мистецтво. Все почалося з вистави «Маруся Богуславка» М. Старицького за участю Лесі Кривіцької, відомої артистки театру ім. І. Тобілевича, котра винаймала в судді Каратницького житло. На все життя запам’яталися Лідії часті розмови з артисткою про театр, музику, мистецтво слова. Від неї вона вперше почула про відомих мистців сцени Миколу Садовського, Марію Заньковецьку, Івана Рубчака, Катерину Рубчаківну, Миколу Бенцаля. Ці розповіді артистки були для дівчини цікавими та захоплюючими. Гарне враження справляла й сама артистка: вродлива, струнка, статної фігури, шляхетного виховання та витонченого такту, вона була справжнім взірцем галицької інтелігентки. Коли артистка виїздила до Львова, то подарувала Ліді віночок, у якому виступала на сцені, та напророчила артистичну кар’єру.
Але й після від’їзду артистки захоплення Лідії театром не зникло. Саме в цей час із Закарпаття приїхала з чоловіком і донькою Іриною Ярослава Барнич, котра й узялася за налагодження в місті театральної справи. У своїх спогадах про шкільний театр у Станіславові вона напише: «Серед акторів-учнів, які працювали зі мною, була Ліда Каратницька. Вона почала свої перші кроки на сцені під моїм проводом. Вона й сьогодні продовжує свою працю в театральному мистецтві, здобуваючи заслужені успіхи. У молоді роки Ліда брала участь у дитячій опері «Коза Дереза», згодом у «Ноктюрні», «Катерині». Силами учнів трьох шкіл 1930 року ми спровадили Шевченківський концерт. У першій частині був монтаж «Слово Тараса», у другій — 1-ша дія «Катерини».
1937-го Лідія виїхала до Львова, де навчалася у консерваторії ім. К. Шимановського. Вже після року навчання вона виступила в партіях Зібрі в опері «Фауст» Ш.Гуно та Марини в «Янек» В. Желенського. Почала було працювати над партією Одарки в «Запорожці за Дунаєм», але виступ так і не відбувся. Цьому завадила війна. Із цієї ж причини у вересні 1939 року Лідія повернулася до Станіславова.
І мало ж таке статися, що будучи зайнятим важливою справою у суді, Сильвестр Каратницький попросив зустріти її на вокзалі сусіда Леонтія Крушельницького. Як же той був вражений, коли замість малого дівчиська зустрів високу та струнку красуню. Уже через місяць після тієї зустрічі вони одружилися, а вже через тиждень Лідію прийняли до колективу театру ім. І. Франка. Там ставили «Запорожця за Дунаєм», «Катерину», «Чар вальсу» Й. Штрауса, «Дротар» Ф. Легара, «Дівча з Маслосоюзу», «Пригоди в Черче», «Шаріка» та «Гуцулка Ксеня» Я. Барнича. Театр проіснував до 1939-го. 1940 року в Крушельницьких народився син Любомир.
Навесні 1941-го всі троє виїхали до Польщі й жили спочатку у Володаві на Холмщині, а згодом — у Криниці на Лемківщині. Тривожні то були роки, але вони вже не могли жити без мистецтва. Виконуючи обов’язки директора комерційного торговельного підприємства, Леонтій знаходив час для музики. Разом із Лідією вони організували театральну групу й спільними силами з місцевими аматорами поставили «Запорожця за Дунаєм». Цього разу Ліда таки виконала партію Одарки. Показ опери відбувся в Криниці та Сяноці.
Восени 1943-го родина Крушельницьких повернулася до Станіславова, але ненадовго, бо вже в квітні наступного року залишили рідний край і, як виявилося, назавжди. Цього разу їхній шлях проліг до Відня, де співпрацювали з театром Йосипа Гірняка, а згодом у місті Атканг-Пухгайм разом із піаністкою Іванкою Шмериковською-Приймою, її донькою Ромою й організованим Леонтієм мішаним хором «Думка» створили мистецьку групу «Муза». Особливо активною в цьому колективі була Лідія, котра виступала як артистка, декламатор і співачка.
Понад 200 концертів здійснила ця група в містах і містечках Австрії, після чого Крушельницькі перебралися до Зальцбургу. Там Ліда вступила до складу акторів драматичного таборового театру Ганни Совачевої та виступала в головних ролях у п’єсах «Ой не ходи, Грицю», «Ясні зорі», «Морозенко», «Тітка Карла» й інших. У 1946–1947 рр. брала приватні уроки з вокалу у відомого педагога Сальваторе Сальватті та виступала в знаменитому «Моцартеумі».
Здавалося, її чекає кар’єра видатної співачки, та доля виявилася химерною. Після одного з концертів Лідія застудилася, хвороба дала ускладнення на горло та пошкодила голосові зв’язки. Від мрії здобути лаври на оперній сцені довелося відмовитися. Звісно, розпачу вистачало, але за підтримки чоловіка та друзів біду було залагоджено, й спід було дякувати Богові, що хвороба не призвела до повної втрати голосу.
1949 року родина Крушельницьких емігрувала до США й оселилася в Нью-Йорку. Тут Леонтій майже одразу після приїзду взявся за створення чоловічого хору, який знову назвав «Думкою», а Лідія працювала на швейній фабриці, згодом — контролеркою у компанії «Амерікен Експрес» та майже щовечора поспішала до театральної студії Йосипа Прняка й Олімпії Добровольської. Виступала в п’єсах «Лісова пісня», «Пошились у дурні» й «Бояриня», а з 1965-го перейняла від п. Добровольської режисерсько-педагогічну працю в дитячій театральній «Студії мистецького слова», й до того ж так активно, що невдовзі в місті постав яскравий колектив дитячої художньої творчості, роботу в якому було налагоджено максимально злагоджено.
Працювали відразу три вікові групи: молодша, середня і старша. «Моя студія, — казала п. Лідія, — це велике господарство. Коли б така діяла в Україні, то її «обсіли б» десять адміністраторів, бюрократів, рахівників, господарників». А тут вона все робила сама, крім того, що працювала з кожною дитиною окремо — над дикцією, вимовою слів, інтонацією текстів, глибиною відчуття і розуміння української мови.
Чим міг і як міг допомагав їй чоловік Леонтій, котрий став одним із найпомітніших мистців хорової справи на заокеанських берегах Америки, але захворів на діабет, що призвело до ампутації ноги. Леонтій Крушельницький помер 22 березня 1982-го на 77-му році життя.
На 27 літ пережила свого чоловіка Лідія Крушельницька. З 1965 року вона режисирувала вистави «Летючий корабель», «Голуба хустина», «У царстві Оха», «Снігова царівна», «Чорна пантера і білий ведмідь», «Троянові діти». Завершенням довгого списку поставлених із дітьми п’єс музично-драматичного матеріалу стали вистави «Ярослав Мудрий» Івана Кочерги, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Патетична соната» Миколи Куліша та «Іконостас» Віри Вовк.
Довгі роки жінка співпрацювала з майстром хореографії Ромою Приймою-Богачевською, композиторами Іваном Недільським, Ігорем Соневицьким, родиною Ласовських, диригентом Юрієм Оранським.
1991 року ансамбль «Студії мистецького слова» здійснив успішне турне Україною, а 2002-го взяв участь у Міжнародному театральному фестивалі у Києві.
За самовіддану працю в царині українського театрального мистецтва в зарубіжжі Лідію Крушельницьку нагородили багатьма відзнаками, зокрема грамотами Союзу українок Америки, Світового конґресу українців, золотою медаллю Св. Володимира. В листопаді 2002 року, на Першому всесвітньому симпозіумі, присвяченому театру української діаспори, що проходив у Києві, Лідія Крушельницька, легко збігши на сцену, з грайливою усмішкою сказала: «Мені понад 87 років, мала чотири інфаркти, але обіцяю через два роки прибути до Києва на наступний симпозіум із новою постановкою!».
Довгі роки вона була членом управи Українського музею в Нью-Йорку.
Життя скінчилося 4 березня у Нью-Йорку, на 93-му році. Покійну поховали на православному цвинтарі св. Андрія Первозванного в Бавнд-Бруку (штат Нью-Джерзі) поряд із могилою чоловіка. 2006 року світ побачила автобіографічна книга ««Летючий корабель Лідії Крушельницької», підготовлена до друку відомим театральним дослідником, істориком, доктором мистецтвознавства Валерієм Гайдабурою, видана видавництвом «Факт» у Києві.
«Гуцульський край», №42, 15.10.2021 року
