Життєпис повстанця «Лебедя» — Михайла Ткачука з с.Шешорів — ще чекає на докладне дослідження, оскільки його діяльність у підпіллі 40–50-х років та героїчна загибель в рідному селі 23 січня 1953 р. може служити яскравим прикладом відданості ідеї незалежності України, заради якої він разом з дружиною Емілією віддали найдорожче — власні життя.
Невідомо точно, коли Михайло став членом ОУН — ще у довоєнний період, чи вже у 40-х, але з 1945-го він на керівних посадах Збройного підпілля Косівського району — виконує функції референта пропаганди. В його обов’язки входить ідеологічний вишкіл вояків УПА та розвінчування ворожих наклепів і відвертої брехні. Батько двох синів, він перебуває на нелегальному становищі разом з вірною дружиною, котра в повстанських криївках народжує третю дитину — донечку, її на виховання беруть чужі люди й можна собі уявити, яких страждань зазнають серця і душі батька-матері, але вірність присязі рідній землі не дозволяє зійти з обраного шляху. Влітку 1950-го подружжя Ткачуків потрапляє в пазури ворога. Достеменно точно невідомо — сталося це внаслідок зради, чи випадково, та головнішим тут є те, що було потім.
Практично усіх захоплених провідників різних рівнів МДБ схиляло до співпраці, і Михайло Ткачук тут винятком не став. Володіючи інформацією про родини як повстанця, так і його дружини — зокрема про батьків та двох синів, спецслужби були певні: під загрозою репресій щодо рідних йому людей, «Лебідь» не матиме іншого виходу, як співпрацювати з окупантом (згодом — через рік — в значно «легшій» ситуації опиниться референт СБ Коломийської округи Роман Тучак-«Кіров», зрадить і спричиниться до загибелі понад 200 вчорашніх побратимів!). Михайлові присвоюють кличку «Богдан Михайлович» і відпускають разом з дружиною виконувати руйнацію підпілля. Попереджають: якщо цього виконувати не буде, «угоду про співпрацю з МДБ» передадуть повстанській Службі Безпеки і вони «агентів» ліквідують самі.
Та «Лебідь» — це вам не «Кіров» й продавати Україну заради власного благополуччя не буде. Він негайно звертається з листом-поясненням до надрайонного провідника Миколи Харука-«Вихора», в якому докладно розповідає про свою пригоду й описує методи роботи чекістів. Провідник сприймає пояснення з недовірою, але ситуацію нівелює Олександра Паєвська — багатолітня зв’язкова Проводів Коломийщини і Буковини, добре знайома з Ткачуками. Змушена під загрозою розконспірації перейти в підпілля, подруга «Орися» (таким було організаційне псевдо Ол.Паєвської) доручає «Лебедю» свого 16-літнього сина Юрка, який стає повноправним підпільником на псевдо «Жук».
В групі «Лебедя» Юрко проводить майже рік і опановує спеціальність секретаря-машиніста. Михайло та Емілія Ткачуки опікуюються ним як рідним сином і рік перебування разом з «Лебедем» друг «Жук» згадував як один з кращих періодів свого життя. Неперевершений майстер споруджувати криївки та маскувати їх так, що виявити без зради було практично неможливо. Михайло Ткачук був освіченим інтелектуалом, знавцем правдивої історії України. Під час зимівлі у криївці проводив вишколи з ідеології, а у вільний час — грав з побратимами у шахи. «Ніхто від нього виграти не міг!» — розповідав Юрій Паєвський.
…Коли навесні 1952-го «Жука» перевели в групу «Криги» й стало відомо, що загинув окружний провідник «Сірий», а викликувані на зустріч з його наступником «Кіровим» групи більше не виходять на зв’язок, «Лебідь» відразу запідозрив зраду й застерігав про це і «Вихора», і всіх інших,” з ким контактував. Микола Харук пересторогу проігнорував і 24 червня 1952 р. був захоплений.
При арешті «Вихора» в нього, серед іншого, чекісти вилучили листа «Лебедя» й у звіті до Москви зізналися: «Богдан Михайлович» їх «прєдал»…
Недивно, що після загибелі «Лебедя», його дружини Емілії та повстанця «Цвіркуна» оперативники вивезли тіла в невідомому напрямку й зарили в потаємному від людей місці. Український повстанець не мав права не лише жити, але й бути похованим на цвинтарі — він повинен був щезнути без сліду, а пам’ять про нього слід було затерти на віки. Меморіальний хрест на місці загибелі та реконструйована криївка в урочищі Коров’єк — це світла згадка про полеглих за волю України.
Компонував Василь Гуменюк.
P.S. Дочка Михайла і Емілії Ткачуків — Марія Боринська просила серед інших згадати також добрим словом працівників підприємства «Кузня» з с.Матіївців Коломийського району, які безкоштовно виготовили ковані обрамлення для банерів, встановлених біля меморіальної криївки в урочищі Коров’єк.
«Гуцульський край», №38, 20.09.2019 року
