Другого (за іншими даними 10 або 11-го) жовтня 1965 року в м.Коркіно Челябінської області на тамтешній мебельній фабриці безпосередньо в цеху раптово помер один з її рядових робітників, колишній в’язень системи ГУЛАГ, а на той момент «спецпоселенець», котрий фактично відбував там примусову працю без права виїзду до України. Таких на схід від Уралу було чимало — тисячі, а може й десятки тисяч. Лікарі констатували обширний інфаркт міокарду і видали довідку про ненасильницьку смерть. В ній — померлий, вказаний як Володимир Ілліч Балагурак.
То для коркінчан він був «рядовим робітником», а багато хто в Україні і вся система КҐБ знали: ніякий це не «пересічний працівник», а єпископ Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) з монашого Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ) Григорій (Балагурак), Конспективно про долю цієї Людини «Гуцульський край» повідомляв у номері за 21.10.2011 ф., але у світлі нових даних вартує поговорити про цю особистість детальніше.
Володимир народився 5.07.1909 р. в Станіславові у родині Іллі та Кароліни Балагураків (таким чином у липні поточного року виповнилося 110 років з дня його уродин). Батько хлопчика походив з Москалівки і мав тут свій «ґрунт» та осідок. Часами родина приїздила до Косова — на довший чи коротший термін, а в 20-х роках деякий час проживала постійно (займалися килимарством) й хлопчина навіть навчався у місцевій школі. Разом з батьками відвідував літургії в церкві св. Василія, котру недавно знищила пожежа. В ту ж пору в ній дякував Володимирів дідусь. Важко сказати зараз, що стало імпульсом для його покликання до чернечого життя, але вже у 14-річному віці хлопець зробив рішучий вибір на користь всеохопного служіння Богу.
Здобувши початкову освіту в Станіславові та Косові, Володимир Балагурак продовжив навчання у релігійних інститутах Бучача й Лаврова. Здібний студент вже через короткий час сам викладав — тільки вдумайтеся: українську, німецьку, латинську та грецьку мови, спів і музику. У вересні 1925-го вступив на новоціат ЧСВВ і два наступних роки провів у Крехівському монастирі.
В травні 1927-го склав перші чернечі обіти й прийняв ім’я Григорій, під яким його знатимуть надалі всі. Потім було вивчення філософії й богослов’я в Добромилі та Кристинополі (нині Червоноград), складання вічних обітів (16.12.1934). 21 травня 1936 р. в Жовкві його рукоположив на священника Йосафат Коциловський. Прикметно, що приміційну Службу Божу відправив у рідній Москалівці в храмі св. Василія Великого.
З 1936 по 1938 рр. о. Григорій, ЧСВВ перебував у монастирі Отців Василіян у Станіславові. В 1937 р. був помічником адміністратора парафії, управителем парафіяльної канцелярії, писав монастирську хроніку, завідував бібліотекою, був проповідником, а також сповідником, провадив церковний хор. З 1939 р. він у Кристинопольському монастирі Отців Василіян. Був вікарієм, прокуратором, сотрудником адміністратора парафії, управителем канцелярії, провідником Апостольства Молитви, еклезіархом, проповідником, сповідником у храмі, консультором дому і місіонером.У 1940–1941 рр. о. Григорій, ЧСВВ — адміністратор парафії у с. Пархач (нині с. Межиріччя) Сокальського району Львівської області.
Під час війни 1941–45 рр. о.Григорій був ігуменом монастиря ЧСВВ в Станіславові (нині це храм і монастир Царя Христа при в’їзді до Івано-Франківська зі сторони Тисмениці). В березні-квітні 1945 року єпископ Станіславівський кир Григорій Хомишин таємно висвятив Григорія (Балагурака) на єпископа і призначив генеральним вікарієм єпархії (окрім нього було висвячено на єпископів ще оо.Івана Слезюка та Симеона Лукача). На той момент вже повним ходом йшла підготовка до ліквідації УГКЦ під виглядом «уневажнення ненависної унії з Ватиканом і повернення до лона матірної Руської православної церкви» (читай: повністю контрольованої ЦК КПРС і спецслужбами СРСР Московської патріархії).
Аби надати процесові видимості «законного в рамках церковного канонічного права», здійснювався шалений тиск на єпископат УГКЦ і клір, але оскільки ЖОДЕН з владик цієї церкви не пристав на пропозиції «співпраці», всіх поголовно було заарештовано (декого фізично знищено), звинувачено в «контреволюційній діяльності» й засуджено до тривалих строків тюремного ув’язнення та етаповано поза Урал. 8 березня 1946-го (так-так, в Міжнародний жіночий день!) псевдособор у Львові прийняв ухвалу про ліквідацію УГКЦ. Священників, котрі не погодилися перейти у «руське православ’я» теж було репресовано і лише одиниці деякий час залишалися формально на свободі (під недремним наглядом сексотів МҐБ) без права здійснення релігійних ритуалів та працюючи заради хліба насущного на важких підсобних роботах «народного господарства».
«Обезглавивши» (як гадали) УГКЦ і здійснивши «аншлюс» 8.03.1946 того, що залишилося, комуністична влада вирішила: з греко-католиками на теренах Галичини і Закарпаття покінчено раз і назавжди. Виглядає, що про таємне висвячення декількох єпископів (зокрема й Григорія Балагурака) спецслужби не здогадувалися. Закривши низку монастирів (зокрема й Василіанський у Станіславові) та змусивши ще не заарештованих монахів розбрестися світами, комуністи вважали справу зробленою і на певний час «притихли».
У цей грізний для УГКЦ період кир Григорій Балагурак на території Прикарпаття розпочав формування мережі церкви в підпіллі — так, як це здійснювали перші християни в язичницькому Римі («церква в катакомбах»).
Він сам якийсь час ще перебував у Гошівському та Погінському монастирях, а після їх закриття влаштувався на роботу слюсарем-механіком в артілі ім. Горького в Станіславові. 15 жовтня 1949 р. заарештований на вул. Вигнутій № 18 в обласному центрі з таким формулюванням: «Является нелегальним греко-католическим єпископом Станиславовской епархии и руководит антисоветской деятельностью униатской оппозиции».
На першому ж допиті на запитання, яку він зайняв особисту позицію в 1945 р. після створення «Ініціативної групи священників по воз’єднанню УГКЦ з РПЦ», вл. Григорій Балагурак відповів: «Я був і зостаюсь переконаним греко-католиком. Тому в 1945 р., коли була створена ця група, я відмовився від воз’єднання, як і всі монахи, котрі знаходилися при монастирі в моєму підпорядкуванні».
25 жовтня 1949 р. справа владики Григорія розглядалась у слідчій частині МҐБ УРСР у м.Києві. Справи заарештованих: 10 серпня о.Ярослава Сов’яка, 17 вересня 1949 р. ігумена о.Романа Бахталовського, ЧНІ та 15 жовтня 1949 р. владики Григорія Балагурака, ЧСВВ були об’єднані в одну і кваліфіковано як групову кримінальну справу. 8 червня 1950 р. у Києві слідство було завершене і 14 червня 1950 р. видано «Обвинувальний висновок» у слідчій справі по звинуваченню Балагурака В.І, Бахталовського Р.Д. та Сов’яка Я.М.
В цьому документі вл. Григорію Балагураку, зокрема, інкримінувалося те, що в травні 1945 р., після арешту Станіславівського єпископа Хомишина, він, як нелегальний єпископ, очолив Станіславівську єпархію УГКЦ і, ставши на чолі «уніатської опозиції», проводив активну діяльність, скеровану проти ініціативної групи по воз’єднанню УГКЦ з РПЦ. Із закриттям у місті монастирів, він перейшов на нелегальне становище і, як нелегальний єпископ, продовжував антирадянську і церковну діяльність до дня свого арешту. Вів переписку з раніше засудженими митрополитом Йосипом Сліпим, ректором Станіславівської семінарії Авксентієм Бойчуком, єпископом-помічником Іваном Лятишевським та іншими.
Отримав і поширив серед вірних і духовенства послання митрополита Йосипа Сліпого. На нелегальному зібранні в 1949 р. з активними учасниками «уніатського підпілля» о.Олексієм Надрагою і о.Йосипом Гірняком вл. Григорій Балагурак обговорював питання про активну антирадянську діяльність греко-католицького духовенства. Крім того, в 1947 р. прийняв «присягу», вірогідно облечини чи обіти, у шістьох Сестер Служебниць, і систематично проводив нелегальні богослужіння у греко-католицькому обряді.
Владика Григорій Балагурак разом з ігуменом Отців Редемптористів о.Романом Бахталовським, ЧНІ розвернули активну боротьбу проти ініціативної групи по воз’єднанню УГКЦ і РПЦ. Вони намагались передати нелегальним шляхом через кордон до Ватикану інформацію антирадянського змісту про положення в західних областях УРСР. Таку ж інформацію про стан справ у Станіславівській єпархії вл. Григорій Балагурак передав о.Ярославу Сов’яку для керівництва «уніатської опозиції» у Львові.
Також вл. Григорій спільно з о.Р.Бахталовським, ЧНІ передали о.Я.Сов’яку 10 тис. рублів у фонд допомоги арештованим з вищого духовенства ГКЦ. З санкції вл. Григорія Балагурака, ЧСВВ о.Романом Бахталовським, ЧНІ було написано, розмножено і розіслано греко-католицькими священниками лист антирадянського характеру. Під впливом вл. Григорія Балагурака, ЧСВВ і о.Романа Бахталовського, ЧНІ більше 35 священників, які раніше приєдналися до ініціативної групи, повернулися до Греко-Католицької Церкви. В «Обвинувальному висновку» було запропоновано: «…Применить к обвиняемьім Балагураку В.И., Бахталовскому Р.Д., Совяку Я.М. меру наказания 25 лет ИТЛ каждому». Звинувачення їм були висунуті по ст. ст. 16-54-1 «а», ст.54-10 ч.2 і 54 -11 КК УРСР («Контрреволюційна діяльність»).
При розгляді справи на «Особливій нараді» при МДБ СРСР згідно з випискою із протоколу від 11 жовтня 1950 р. було прийнято рішення: «Балагурак Владимира Ільича за изменнические намерения и антисоветскую агитацию заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на десять лет, считая срок с 14 октября 1949 г. Имущество конфисковать». Покарання він відбував у «Карлазі» у виправно-трудовому таборі № 9 в о Долинському. Згідно з іншим документом він мав бути направлений у табір «Луговий» МВС СРСР. Звільнений з місць позбавлення волі в Карагандинській області 31 травня 1956 р.
Після звільнення владика Григорій Балагурак повернувся до Станіславова і негайно розпочав служіння Богові шляхом відновлення структури розгромленої 10 років тому УГКЦ. Добре налагоджена мережа сексотів у скорім часі винюхала ці зусилля владики, і вже 1957-го його заарештували повторно. На цей раз жодних слідчих дій та судових рішень не було — кир Григорія просто депортували до Челябінської області на примусове довічне поселення, прилаштувавши на вже згадану мебельну фабрику.
Дирекція установи і само собою зрозуміло «специ» з відділу кадрів цієї фабрики, безперечно, знали, ким є цей «рядовий робітник», а ось майстри і працівники цеху, де працював «спецпоселенець», як виглядає, не мали про те жодного уявлення. Як водиться в таких випадках, «новачка» зустріли насторожено, були випадки відвертого знущання… Владика Григорій стоїчно й згідно заповітів Ісуса Христа переносив долю й зустрічними образами до кривдників не відповідав. А своїм сумлінним ставлення до трудових обов’язків поступово заслужив великий авторитет серед оточення і ставився в приклад іншим…
На початку 60-х напівнелегально приїздив до Івано-Франківська і, навіть Косова. Конспіративно відправляв літургії, сповідав вірних, хрестив дітей. Аналогічні дії провадив і в далекому Коркіно — серед спецпоселенців з Галичини, тобто всіма силами служив Богові як належало його високому сану.
Раптова смерть владики в іпостасі простого робітника спричинила на персонал цеху мебельної фабрики ніким неочікувану реакцію: люди внесли пожертви, виготовили труну і навіть поставили вимогу, аби тіло померлого було повернуто на Батьківщину коштом установи і це було виконано! Є свідчення, що багато хто розкаювався у неналежному ставленні до «спецпоселенця», жалів за нанесені йому образи і зі словами «якби я знав…» переосмислював свою поведінку, просив прощення у Небес. Це і є однією з ознак святості особи!
Владика Григорій похований в Івано-Франківську на цвинтарі по вул.Степана Бандери, але, судячи з усього, найближчим часом його буде перепоховано в якомусь храмі. У зв’язку зі 110-річчям від дня його народження орден монахів-василіян ініціював беатифікаційний процес. Ця процедура тривала і вимагає збору свідчень, точної реконструкції біографічних даних і багато чого іншого, але чи не найголовнішою є молитва намірення, ось її текст: «Ісусе Христе, Ти, котрий не мав де прихилити голову, був відкинений людьми. Прибитий до хреста, забрали Твій одяг, поховали в чужому гробі — знаєш долю своїх слуг. Своїм апостолам Ти сказав: «Багато останніх будуть першими». Згадай свого вірного слугу Преосвященного Єпископа Григорія Балагурака, котрий був відкинений, погорджений і забутий. Нехай він буде належно прославлений, а через його заступництво щоб віднаходились забуті й загублені, а скривджені знаходили розраду і потіху. У Тебе просимо милосердя, Господи, і благословення. Амінь».
Монахи ЧСВВ звернулися з проханням такого змісту: «Дорогі у Христі! Прохання повідомляти про ласки та чуда, отримані за посередництвом заступництва слуги Божого єпископа Григорія Балагурака, ЧСВВ. Можливо хтось його пам’ятає і міг би дати свідчення про святість його життя чи героїчне практикування християнських чеснот. Можливо хтось чув про святість його життя чи героїчне практикування християнських чеснот від тих, які його особисто знали. Важливо зібрати також основні біографічні відомості про його життя і діяльність, листи, фотографії, проповіді, статті ним написані, відомості про його характер, зацікавлення, взаємини з людьми та інше, задля його беатифікації».
Нема сумніву, що у Косові є люди, котрі мають пам’ятати владику Григорія Балагурака, зокрема в часах його короткочасних відвідин «малої батьківщини» на початку 60-х — ваші навіть коротенькі спогади можуть прислужитися великій справі того, аби в майбутньому Косів отримав свого першого святого.
При підготовці цього матеріалу я використав публікації Вікіпедії, сестри Християни Марії Голомідової, спомини ієромонаха Доротея Шимчія, розвідку Наталії Палій та інших, яким виказую свою щиру подяку.
Василь Гуменюк,
член правління Косівського
РО «Просвіта».
«Гуцульський край», №35, 30.08.2019 року
