…Були серед борців за незалежність України 40-50-х років дівчата-герої, відзначені високими нагородами підпілля, де ними, як то кажуть, «не розкидалися». Достатньо сказати, що з понад кількох тисяч вояків УПА, котрі оперували на території Косівського району, нагородженими Хрестами заслуги різних ступенів було лише 14 осіб й серед них дві дівчини — Ірина Лепкалюк-«Леся» зі Старого Косова та Олена Михнюк-«Зена» з Рожнова. Зайве, мабуть, говорити, що імена цих патріоток десятиліттями втоптувалися в болото й піддавалися анафемі, а вже про популяризацію їхніх зображень-світлин не могло бути й мови.
Якимось чудом по закутках збереглося декілька знімків Ірини Лепкалюк-«Лесі», а ось щодо зображень Олени Михнюк-«Зени», то в Косівському районі досі було відоме лише одне її фото — строго кажучи технічно недосконале й до того ж композиційно явно невдале.
Рівно 20 років тому шанований всіма вчений-філолог — земляк «Зени» та її однокласник по Рожнівській школі, професор Федір Погребенник (вже, на жаль, покійний) надрукував свої спогади «Пам’яті Олени Михнюк» і в яких повідомляв, що в його розпорядженні було декілька знімків героїні різного часу — від шкільних років до підпілля включно, але, на жаль, жодного з них у публікації не відтворено й де вони зараз — встановити важко або й неможливо. І ось свого роду сенсаційне повідомлення надійшло з Печеніжина: там, серед матеріалів Олениної подруги по підпіллю — п.Меланії Яворської-«Тиси» виявлено відносно добре збережену світлину розміром 6×9 см, на звороті якої написано «Зеня» й стоїть чорнильна печатка з Тризубом ручної, але належної роботи. Автор знахідки — дослідник історії УПА п. Андрій Мацьків.
Нововіднайдене фото Олени Михнюк-«3ени».
Що відомо читачам «Гуцульського краю» про дівчину, довкола якої йде мова? З високим ступенем вірогідності можна сказати: 90% чують про таке ім’я вперше, 5% володіють поверховими відомостями і лише одиниці знають щось певне. Тому осмілюся навести дослівно довідкову інформацію, вміщену в 25-му томі «Літопису УПА»: «Михнюк Олена Тимофіївна — «Зена» (1926, с. Рожнів Косівського р-ну — 11.07.1950, с. Вербовець Косівського р-ну). Член ОУН. Референт УЧХ Печеніжинського районного проводу ОУН (1945–1946), працівник техзвена референтури пропаганди Коломийського окружного проводу ОУН (1947–07.1950). Оточена бійцями ІБ, щоб не потрапити живою у полон, дострелилася з власного пістолета. Лицар Срібного хреста заслуги (2.09.1948). [ГДА СБУ. — Ф. 13. — Стр. 376. — Т. 60. – Арк. 264–265.]
Розшифруємо деякі абревіатури: УЧХ — Український Червоний Хрест — структура, створена ОУН для медичного обслуговування воїнів УПА. До неї залучали переважно осіб жіночої статі (в основному молодих дівчат), які повинні були пройти курси підготовки санітарів чи медичних сестер (в залежності від наявності базової освіти) і надалі виконувати обов’язки до- і після лікарської допомоги хворим та пораненим. Оленка Михнюк — відмінниця навчання в Рожнівській сільській школі, а згодом — у Коломийській гімназії (інформація Ф. Погребенника) успішно пройшла такий вишкіл — провід призначає її референтом (тобто керівником) служби УЧХ районного рівня — в Печеніжині.
Разом з тим Олена, котру в підпіллі знають під псевдом «Вишня», демонструє відмінне розуміння політичної ситуації — глибокі знання з історії України дають можливість проводити аналогії поведінки загарбника українських земель — спочатку німецьких нацистів, а згодом — московських комуністів. З УЧХ її переводять до референтури (тобто відділу) пропаганди і змінюють псевдо на «Зена». Під ним вона воюватиме з ворогом полум’яним словом, а в разі необхідності — і зброєю майже чотири роки — аж до своєї героїчної загибелі.
Реконструйований вигляд Срібного Хреста заслуги
Нагороди в УПА введені ще 1944-го року, але в реальності (в розумінні матеріальних відзнак) їх ще не існує. Багаторазові проекти-ескізи, представлені Проводу воюючої армії бракуються як такі, що не відповідають естетичним вимогам, тому нагородження відбувається поки-що суто теоретично: лауреату вручають перед строєм письмовий наказ про відзначення його Золотим, Срібним чи Бронзовим Хрестом Бойової заслуги (коли претендент — воїн), або Золотим, Срібним чи Бронзовим Хрестом заслуги — якщо це людина іншої сфери, наприклад, УЧХ, станиці чи референтури пропаганди. Але процедура нагороди — багатоступінчата. Право представлення до відзначення мають командири певних рівнів (не нижче сотенного) або референти (керівники) відповідних служб не нижче надрайонних. Письмове подання надходить до Головного Військового Штабу (ГВШ), де ретельно вивчається і або відхиляється, як недостатньо вмотивоване, або скеровується до Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і та видає відповідний наказ. Починаючи з 1946-го року УГВР функціонує за кордоном СРСР, тож подання туди доставляються кур’єрами, половина яких по дорозі гине…
Коли і ким «Зену» та «Лесю» було представлено до нагородження Срібними Хрестами заслуги поки-що невідомо, але наказ про їхнє відзначення підписаний 2 вересня 1948-го року. На цей момент Ірина Лепкалюк вже загинула, а Олена Михнюк продовжує святу боротьбу.
Знімок з Печеніжина не має дати на звороті, але судячи з наявності там печатки з Гербом України — це своєрідний правовий документ. «Зену» сфотографовано в якомусь приміщенні — явно не «святкового» вигляду: підлога — як у стодолі чи робітні, фонова стіна зашторена плащ-палаткою. Але вона сама — в максимально парадному одязі, хромові чобітки начищені до блиску. Скромна, але сніжно-біла вишиванка. Строгий, сконцентрований погляд — очі «Зени», здається, можуть спопелити об’єктив фотоапарата або негатив. Навіть зараз — через явно понад 68 років — витримати її погляд з минулого і не відвести ніяково очей — майже неможливо. Цей погляд — концентрований вираз боротьби до останнього подиху. Припускаю, що фото зроблене після оголошення наказу про нагородження Олени Михнюк Срібним Хрестом заслуги. На довгу, як тепер розуміємо — вічну-пам’ять!..
…Ескізи орденів УПА, котрі визнають належними, в тому ж таки 1948-му представить талановитий художник підпілля Ніл Хасевич-«Зот». За ними в якійсь майстерні на території ФРН на рубежі 1949–50 рр. виготовлять невелику партію нагород і кількома шляхами передадуть в Україну. Більшу частину з них перехоплять чекісти, але деякі таки потраплять тим, кому призначені. Чи отримала свій Орден «Зена», ми не знаємо. Йдучи 11 липня 1950 р. на виконання бойового завдання до Косова, вона потрапила в засаду «ІБ» — тобто «истребительного батальйона», ширше знаного як «стрибки». Це були не московські чекісти, а їхні місцеві лакеї-яничари. Лицар Срібного Хреста заслуги УПА Олена Михнюк–«Зена» діяла так, як того вимагала повстанська присяга: «Гину, але не здаюсь!». Докладніше про обставини її героїчної загибелі можна прочитати в книжці Петра Підлетейчука-«Спартака» — «За спалену хату, за зрубаний сад…».
Василь Гуменюк,
член правління Косівського РО «Просвіта».
«Гуцульський край», №31, 3.08.2018 року
