Є така народна пісня. Вона не про урочище «Дубина» (їх за назвою багато), що на межі Гуцулівки, Спаса і Микитинців (територіально приналежне саме до останнього), але її слова дуже точно передають суть того, що сталося саме в цій Дубині 24 вересня 1949-го (то була субота): «…стрільці спочивали. Презрів зрадник України, вни про це не знали…». Стрільців було двоє, обоє микитинецькі: Василь Ганцяк, син Юрія (псевдо «Володимир», 1914 р.н.) і Микола Атаманюк, син Василя (псевдо «Явір», 1923 р.н.; за іншими даними — 1921 р.н.). їхня криївка знаходилася неподалік потічка Сенківський (притока Пістиньки).

В глибокій таємниці родини борців зберігали їхні світлини — Василя Ганцяка з часу служби у лавах польської армії (30-ті роки), а Миколи Атаманкжа, судячи з постави, мабуть вже ближче до кінця його життєвого шляху, коли він провідав рідних у часі короткої відпустки і там його — в цивільному одязі — «клацнув» якийсь сільський фотограф.

Василь Ганцяк-«Володимир» (зліва) та Микола Атаманюк-«Явір»

Василь Ганцяк-«Володимир» (зліва) та Микола Атаманюк-«Явір»

Агент-зрадник з місцевих добре знав як місце розташування підземного прихистку підпільників, так і те, що в їхньому розпорядженні є ручний кулемет. І це не наші припущення, а документальне свідчення з доповідної (зверніть увагу на рівень!) аж «міністра держбезпеки УРСР», генерал-лейтенанта М.К. Ковальчука (українець-яничар із Закерзоння; у листопаді 1954-го позбавлений військових звань «як такий, що дискредитував себе за час роботи в «органах») міністрові держбезпеки СРСР, генерал-полковнику В.С.Абакумову (розстріляний 19.12.1954р. як висуванець Лаврентія Берії, хоча офіційно йому інкриміновапно інші «злочини проти радянської влади»).

Доповідна 2-ад, надіслана терміновою телеграмою № 5249 від 25.09.1949 під грифом «Цілком таємно» (розсекречено 28.11.2012р., акт № 24/2-3389) гласила: «Чекистко-войсковой группой Коломыйского РО МГБ Станиславской области в результате проведенных агентурно-оперативных меропрятий в лесу близ с.Гуцуливка были обнаруженьї в бункере и в перестрелке убиты 2 бандита. Изьяты ручной полемет, винтовка, 2 пистолета, граната, 150 патронов и оуновские документы» (так в оригіналі).

Зрадник, очевидно, не знав достеменно, прізвищ повстанців, бо як пригадує зі слів своєї матері Марія Кречко (внучата племінниця др.«Явора»), тіла везли підводою через село до Коломиї, розпитуючи людей, чи впізнають загиблих. Ніхто «не впізнавав»; їх викинули під будівлею Коломийського МДБ, а згодом, очевидно, зарили десь у невстановленому місці — аби ніхто не знав і не відав: український повстанець не мав права не лише жити, але й бути похованим належним чином.

Про трагедію у Дубині люди, однак, пам’ятали і в перші ж роки після здобуття Україною незалежності, на місці бою родина і небайдужі громадяни встановили дубовий хрест. А вже пізніше група працівників ДП «Кутське лісове господарство» з ініціативи лісничого Косівського району Петра Пліхтяка провела ретельне обстеження цієї території і виявила там цілу мережу підземних сховищ, споруджених підпільниками (дехто твердить, що це колишні військові бліндажі — чи то радянські, чи угорські або німецькі, але воно не витримує критики: бліндажі воюючих армій споруджували брустверами в напрямку противника, а їхні тилові входи не маскувалися; тут же явно проглядаються запасні входи-виходи, хаотична орієнтація, а головне — повне маскування підземних споруд, котрі вдалося помітити лише у середині 80-х, коли прогнили і впали перекриття; в деяких ямах відчувався запах йодоформу — очевидно там були шпитальки для лікування поранених. Ніяких лазаретів у бліндажах діючих армій ніхто ніколи не облаштовував — поранених етапували в тил і лікували у стаціонарних установах!).

Пошуковці вже багато років працюють над відновленням повстанських криївок, що добре відомо читачам. Достатньо назвати лише Пістинську криївку-музей на присілку Підбагна чи реконструйовану 2018-го криївку Юрія Долішняка-«Білого» у Микитинцях (перелік можна продовжити); цього ж року дійшла черга і до однієї з криївок Дубини. Її реконструкцію було приурочено до 70-річчя загибелі «Володимира» та «Явора», що схвалено на засіданні науково-технічної ради ДП «КЛГ» 31.08.2019 р.

Величезну роботу зі спорудження добротного, реконструйованого пристанища українських партизанів працівники ЛГ і їх помічники здійснили власними силами з «благословення» в.о.директора ДП «Кутське лісове господарство» Андрія Ониськіва. В їхніх планах планомірне перетворення урочища Дубина у Микитинцях на туристично-музейний комплекс пам’яті УПА і українського збройного підпілля.

24 вересня в Дубині було велелюдно: прибули реконструктори, родичі полеглих, небайдужі жителі сіл Микитинців, Спаса, Кривобродів та Гуцулівки, представники місцевої та районної рад — зокрема голова Косівської районної Павло Ванджурак, депутат районної ради Петро Іванишин, учасники бойових дій на Сході України. Панахиду за убієнних відправив парох церкви Воздвиження Чесного Хреста (УГКЦ) с.Микитинців о.Михайло.

Криївка УПА в Микитинцях

Коли відправляли панахиду, з хрестом і патриціями стояли родичі полеглих — внучаті племінники «Явора» і «Володимира», а в центрі — син Василя Ганцяка, підполковник у відставці Василь Козлан, мешканець Коломиї. У своїй короткій промові він розповів, що наче крізь сон пам’ятає, як батько провідував їх з матір’ю Параскою Козлан, аби після кількох хвилин зникнути у пітьмі. Мати хворіла й навесні 1946-го померла, тож його виховала бабуся.

Оформивши документи на дівоче прізвище матері, чим вдалося приховати від недремного ока спецслужб червоної імперії той факт, що він — син воїна УПА, Василь Козлан після строкової служби в армії вступив до Васильківського військового училища й став професійним військовим. Служив у різних гарнізонах — від Естонії до Далекого Сходу, провів два роки в Афганістані, виконуючи, як тоді трубила пропаганда, «інтернаціональний борг». Але ніколи не забував ні про Україну, ні про те, ким був його батько — про що йому шепотіла на вухо бабуся, строго наказуючи, про це мовчати.

З докладною розповіддю про бій, в якому загинули «Явір» та «Володимир», виступив його очевидець — Ярослав Карп’як (1938 р.н.), внучатий племінник Василя Ганцяка.

Погожої осінньої днини 24 вересня 1949-го він, 11-річний хлопчик вирушив в Дубину по гриби. Поблукавши лісом і знайшовши кілька білих, він раптом помітив, що довкола за деревами крадькома наближаються озброєні військові. Відчуваючи недобре, позадкував, аж тут раптом його схопили міцні лапища і потягли до себе. Оглянувся і побачив солдата із зіркою на пілотці. Той тягнув його вглиб лісу і приволікши до якоїсь нори в землі, наказав лізти всередину: «Іди й скажи, аби здавалися, бо інакше всіх перестріляємо!». «Нікуди я не піду!» — закричав хлопець і в цю ж мить його вкинули до підземелля.

Відразу зчинилася стрілянина. Неподалік вибухнула граната, і її осколками хлопцеві пошматувало ногу. «Від нестерпного болю потемніло в очах, кров струменіла потоками, в голові затуманилось, а бій тим часом тривав. Повстанці відстрілювалися не менше півгодини і лише коли все стихло, солдати про мене згадали й перебинтували покалічену ногу.

З криївки витягли двох вбитих — хто це був, я не знав, і від болю мало що розумів. Лише через роки довідався, що одним з там полеглих був рідний брат моєї бабусі. Ні я, ні мої тато, мама гадки не мали, що в Дубині є повстанська криївка — хто б тоді мене туди відпустив по гриби! Ну, а «гуманні» радянські не хвилювалися, вкинувши безпорадну дитину в пекло стрілянини — моя вірогідна смерть їх не бентежила. Дякувати Богу, що хоча мене, пораненого, завезли до лікарні. Мені загрожувала ампутація ноги, та добрі лікарі змилосердилися. Але інвалідом я став на все життя».

На вшануванні полеглих 70 років тому були численні родичі Василя Ганцяка-«Володимира» — окрім сина Василя ще правнук, теж Василь, племінники Василь Миколайович Ганцяк і Дмитро Іванович Карп’як, котрий виступив з довгою промовою про свого родича, його можливі функції у підпіллі та характеристикою УПА загалом. Він побудував її на матеріалах книги «Ой там у лісі, у Дубині…», автором якої є його рідний брат Іван — вже, на жаль, покійний.

З озвученого Дмитром можна зрозуміти, що ця книжка скомпонована зі спогадів як колишніх учасників підпілля, так і переказів старожилів й не все у ній відповідає реальності, але може послужити орієнтиром для пошуку документальних відомостей. Пан Дмитро, наприклад, сказав, що Василь Ганцяк-«Володимир» був провідником рейдуючої групи повстанців, котра кілька місяців перед його загибеллю перейшла кордон з Румунією, аби пробиватися далі на Захід.

З одного боку це явна неточність: з документів і нашого підпілля, і закордонних архівів відомо — жодних спроб прорватися на Захід через Румунію наші партизани не здійснювали, бо таке було приречене на явну невдачу — окрім самої Румунії слід було перейти території комуністичних сателітів Москви, — Болгарії чи Югославії й шансів на успіх практично не було. Але почуте спонукало до роздуму, що можливо хтось із загиблих — Василь Ганцяк або Микола Атаманюк брав участь в пропагандивному рейді в Румунію у червні-липні 1949-го під керівництвом сотника Петра Мельника-«Хмари» («Гуцульський край» писав про це в номері за 26.07.2019).

В акції було задіяно 25 осіб, перетнувши радянсько-румунський кордон група два тижні рейдувала провінцією Тимішоаре і після цього благополучно без жодних втрат повернулася на постій у Космачі. На цей час залишаються неідентифікованими майже половина учасників цього резонансного рейду і уважний перегляд світлин, відзнятих на території сусідньої держави дозволяє припускати, що участь у ньому прийняв Микола Атаманюк-«Явір». На одній — до речі єдиній зі всього масиву відомих (28 сюжетів) зафіксовано повстанця з «дехтярем» (ручний кулемет російського виробництва «ДП-27»). Хоча фото і в профіль, схожість досі невідомого з Миколою Атаманкжом-«Явором» просто разюча.

Нам невідомо, чим був озброєний друг «Явір» у підпіллі, але той факт, що після загибелі двох наших вояків в урочищі Дубині був вилучений ручний кулемет явно російського виробництва (якби він був, скажімо, німецький, про це було би вказано у доповідній до Москви!) дає вагомі підстави вважати: в УПА Микола Атаманюк був кулеметником.

Ручні кулемети в якості індивідуальної зброї стрільцям не видавалися лише групі не менше 10–15 осіб (рій). Зброя, очевидно, залишилася йому вже після розформування великих підрозділів якраз у вересні 1949-го й трансформації УПА в Збройне підпілля революційної ОУН. На дійстві у Дубині від родини др.«Явора» були присутні внучатий племінник Дмитро Козлан і його дочка Мирослава Печеніщук (проживають у Пістині), а над відновленою криївкою стояв макет кулемета-«дехтяря» як максимальне надближення до реалій.

З подякою будівничим за відновлення повстанської криївки в Дубині і всім присутнім на вшануванні пам’яті полеглих виступила Микитинецький сільський голова Надія Гасюк, а після цього низку повстанських пісень виконала чоловіча вокальна група «Відлуння» зі Спаса.

Перед присутніми виступив учасник вокальної групи «Відлуння» Богдан Чукур. Відрадно, що серед присутніх було чимало молоді, а також учні молодших класів Пилипівської гімназії з вчителями Світланою Мироняк і Любою Куриляк (жителі Кропивища). Вони дізналися про цей захід від одного з батьків, який допомагав у відбудові криївки. Як наголосив у своїй промові Андрій Ониськів, що без освіченої молоді — немає майбутнього України.

Військові віддали салют полеглим трьома залпами — як це належить в таких випадках, і у підсумку реконструйована криївка у Дубині стала ще й символічною могилою Василя Ганцяка-«Володимира» та його побратима Миколи Атаманюка-«Явора», праведні тіла яких вороги зневажили наругою, намагаючись викреслити борців за волю України з пам’яті народу.

Василь ГУМЕНЮК,
член правління Косівського РО «Просвіта».

Вікторія КУШНІРЧУК.
«Гуцульський край», №41, 11.10.2019 року

Share