Отець Василь Маковійчук: служіння на зламі епох

Про духовне і громадське життя села Хімчин у дослідженні Андрія Яремчука.

Андрій Яремчук — Як вплинули на жителів гуцульського села отці-редемптористи Василь Величковський (майбутній владика) і Степан Антонишин? Хто хрестив і заклав духовний фундамент майбутнього православного Патріарха України-Руси Володимира Романюка? Про це та інші цікаві й маловідомі факти ви дізнаєтеся з публікації. Щиро вдячний всім працівникам журналу «Партріярхат» за працю і служіння! Хай Господь вас оберігає!

Оксана Федчук — Отримали ексклюзивну та надзвичайно важливу працю на малодосліджену тему – духовну історію села Хімчин та роль отця Василя Маковійчука у формуванні релігійного життя громади від п. Андрія Яремчука, правнука о. Василя Маковійчука (пароха с. Хімчин 1915-1942рр).
Автору статті вдалося детально дослідити родовід о. Маковійчука, зафіксувати маловідомі факти із його біографії, а також поділитися унікальними світлинами свого прадіда з його молодого та дорослого віку.
Особливо цінним є дослідження тісного зв’язку отця Василя Маковійчука із нашим селом Хімчин, у якому він служив 27 років, з 1915 р. Він постає не просто як священнослужитель, а як справжній духовний наставник хімчинців, людина, що підтримувала, навчала, надихала й визначала духовні орієнтири громади у непрості часи минулого століття.
Автор наголошує й на тому, що саме Хімчин став першочерговим осередком духовного становлення майбутнього Патріарха Володимира Романюка, який релігійно формувався під впливом свого настоятеля — отця Василя. У грудні 1925 р. о. В. Маковійчук охрестив Василя Романюка, майбутнього Владику Володимира Романюка, в Хімчинській церкві. Це підкреслює глибину духовних зв’язків, які формувалися в той час у нашому селі і додає статті особливої ваги та значення.
Щиро дякуємо автору, Андрію Яремчуку, за таку важливу й змістовну працю. Вона не лише відкриває нові сторінки історії нашого села, а й доводить, наскільки глибокими є наші духовні корені. Переконані, що дане дослідження стане цінним джерелом для громади с. Хімчин і нашого молодого покоління, яке прагне пізнати правдиву історію свого рідного краю та його духовних подвижників.

Отець Василь Маковійчук народився 12 квітня 1888 року в селі Дятьківці Коломийського повіту (нині в складі міста Коломия). Побачив світ у сім’ї поштового підурядника (листоноші) Івана Маковійчука і Параскеви (з дому Григорчук). Батько походив з родини рільників села Тулукова Снятинського повіту. Служачи в австрійському війську у Коломиї, він познайомився з сестрою свого товариша по службі.

Молоді люди симпатизували одне одному. З часом симпатія переросла в кохання, і в останній рік служби Іван і Параска одружилися. Таїнство шлюбу проводив 4 червня 1879 року в коломийській церкві Святого архистратига Михаїла отець Іван Коблянський. Щойно створена сім’я оселилася в Дятьківцях, у будинку під №10 неподалік батьків молодої.

Отець Василь Маковійчук з їмостю Марією-Аурелією. Хомчин, друга половина 1930-х рр. З родинного архіву в Коломиї, публікується вперше.

З кримінальної справи отця Василя комуністичних часів відомо, що його батьки у Дятьківцях володіли дев’ятьма гектарами поля. За цими критеріями радянська влада зарахувала сім’ю Маковійчуків до селян-середняків.

Найближча рідня

Зі спогадів родичів, діти Маковійчуків були працьовитими, здібними до навчання. Наприклад, Розалія (Рузя, як називали її вдома) і Марія мали талант до куховарства, Василь і наймолодший Михайло обрали священницьку дорогу.

За метричними записами книг народження, шлюбу, смерті та іншими джерелами вдалося встановити, що Господь подарував Іванові і Парасці дев’ятьох дітей. Відповідно до часу їхнього народження коротенько розповімо про них, для того щоб повнішою була картина життєпису отця Василя Маковійчука.

Найстаршу доньку Анну ще юною видали заміж за значно старшого від неї працівника пошти Миколу Міняйлюка. У них народилося шестеро синів, яких доля розкидала по різних країнах і континентах.

Друга за старшинством донька Розалія вийшла заміж за майбутнього мученика за Христову віру отця Михайла Петріва родом з Городенки. Михайло і Василь Маковійчук навчалися в богословських семінаріях Станіславова і Львова та одного дня, 9 жовтня 1912 року, отримали священничі свячення з рук Митрополита Андрея Шептицького. Душпастирську працю отець Петрів розпочав у селі Рівня Рожнятівського деканату, де прослужив від 30 жовтня 1912 року до жовтня 1918-го. Під час польсько-української війни служив польовим духівником ІІ корпусу УГА, брав участь у поході на Київ, де був поранений. Разом з вояками опинився в «трикутнику смерті», перехворів на тиф, потрапив у польський полон.

Повернувшись у Станіславівську єпархію, душпастирював на Рогатинщині. Був довголітнім парохом у Підкамені Стрілицького деканату, де прослужив від 18 серпня 1924 року до 17 серпня 1945-го. В серпні 1945 року отця Петріва заарештували працівники управління НКДБ і після слідства засудили за ст. 54-3 Кримінального кодексу УРСР до семи років виправно-трудових таборів і трьох років обмеження прав. Покарання отець відбував у Караганді, де й загинув. Місце поховання його невідоме. 7 жовтня 1992 року був посмертно реабілітований. Розалія разом із сином Богданом повернулася у батьківський будинок, де жила під пильним наглядом КДБ.

Двоє наступних дітей Івана і Параски померли малолітніми: Юлечці було чотири роки, а Миколці всього два.

Четверта донька Софія (Зоня, як її називали вдома) вийшла заміж за інженера Миколу Бобикевича з Косова. Чи то їхній шлюб був нетривалим, чи інженер Бобикевич передчасно помер, але через певний час Софія повернулася додому. Під час переходу фронту 1944 року врятувала від голодної смерті сироту на ім’я Анастасія, яку взяла до себе на виховання. У 1958 році Настя вийшла заміж за Богдана, сина отця Михайла і Розалії. Після їхнього одруження Софія переїхала до дому отця Маковійчука, який душпастирював у селі Старі Кути на Косівщині, де провела останні роки життя.

Про наймолодшу доньку Марію і сина Володимира даних збереглося небагато. З родинних спогадів відомо, що чи то через нерозділене кохання, чи через інші причини Марічка і Володя так і не знайшли собі пари. Жили у батьківській хаті, працювали на господарстві. З юних літ Марія проявляла зацікавленість кулінарією. Розвинувши свій талант, стала однією з найкращих кухарок Коломийщини. Її часто запрошували готувати страви на весілля та бенкети.

Наймолодший Михайло обрав шлях старшого брата Василя: у 1927 році вступив до Станіславівської духовної семінарії. Закінчивши навчання 16 червня 1931 року, отримав священничі свячення з рук єпископа Григорія Хомишина. До початку Другої світової війни служив на парафіях Тернопільщини. У вересні 1939 року після приходу радянської влади переїхав на Лемківщину, де перебував до приходу німців, у східну Галичину. Повернувшись до Станіславівської єпархії, продовжив душпастирську працю як завідатель в Іллінцях Коломийського деканату, де служив від 1 жовтня до 31 грудня 1943-го, та Олешкові Снятинського деканату, де служив від 31 грудня 1943 року до серпня 1949-го.

«Возз’єднався» з РПЦ і вже як священник Московського патріархату обслуговував громади сіл: Любківці та Келихів (від 21 травня 1946 року до липня 1949-го); Стопчатів, Ковалівка і Яблунів (від 19 липня 1949 року до лютого 1951-го); Сопів, Кіданч (від 8 лютого 1951 року до квітня 1952-го); Заріччя, Яремче (від 26 квітня 1952 року до лютого 1961-го); Старі Кути (від 17 липня 1961 року до 1975-го). Помер і похований у Старих Кутах.

Життя від гімназії до престолу

Найстаршим серед хлопців Івана і Параски був Василь, названий на честь дідуся по батьковій лінії. Про дитячі роки Василька інформації не збереглося, що саме стало поштовхом до обрання шляху служіння Богові та людям, також невідомо. Можемо тільки припустити, що певний вплив на це рішення мали дідусь Теодор і бабця Меланія (батьки Параски). Вони жертвували свою працю і кошти на будівництво коломийської церкви Архистратига Михаїла і з повагою ставилися до духовних отців парафії, особливо підтримували дружні стосунки з парохом Іваном Коблянським.

Семінарист Василь Маковійчук. Станіславів, 1910 р. З родинного архіву Яремчуків у Коломиї, публікується вперше.

Успішно склавши 6 червня 1908 року іспит зрілості в Цісарсько-королівській ІІ гімназії в Коломиї, Василь Маковійчук вступив на перший рік студій у духовну семінарію Святого Івана Золотоустого в Станіславові. Під час навчання здружився зі згаданим Михайлом Петрівим, який потім став його шваґром, одружившись із сестрою Розалією.

Ще одним добрим приятелем був Адальберт Галібей. Забігаючи наперед, скажу, що отець Адальберт загинув разом із парохом Захарієм Подляшецьким після захоплення міста Монастириська польським військом під час польсько-української війни 1918–1919 років. У метричній книзі смерті записано: «замордований польськими ляґіонами в Комарівці».

Окрім навчання, «питомець семінарії» Маковійчук як член «Просвіти» долучався до громадського життя міста, брав участь у різноманітних святах і акціях, організованих українською молоддю.

Провчившись два з половиною роки в Станіславові, до грудня 1910-го, Василь продовжив навчання у Львівській духовній семінарії Святого Духа. Його перехід пов’язаний з тим, що у Станіславівській семінарії робили акцент на целібат (безженство священників), а він серйозно роздумував над майбутнім одруженням і створенням сім’ї.

Закінчивши в липні 1912 року навчання у Львівській семінарії, Василь набув статусу absolwent Theologiae (випусник теології). Наступним його кроком стало одруження. 16 липня 1912 року в церкві Воздвиження Чесного Хреста містечка Маріямпіль Устецького деканату радник єпископської консисторії, отець-крилошанин Василь Мотюк провів Таїнство шлюбу і дав своє благословення Василю Маковійчуку і Марії-Аурелії Козицькій (1891–1974), дочці блаженної пам’яті отця Григорія Козицького (1866–1911).

Молодята запізналися ще в дитинстві, коли отця Козицького призначили катехитом і сотрудником у Коломиї (1895–1900). В його обов’язки входило обслуговування парафіян Дятьківців, тому він часто приїжджав до села для виконання душпастирських обов’язків і спілкувався з його жителями. А оскільки їмость Ядвіга раптово померла, отець Григорій сам займався вихованням донечки та інколи брав її зі собою. Саме під час однієї з таких поїздок і познайомилися Василь та Марія-Аурелія.

Марія-Аурелія Козицька, Коломия, 26 вересня 1910 р. З родинного архіву у Коломиї, публікується вперше.

Свідком на весіллі від молодого був добрий приятель по Станіславівській семінарії отець Адальберт Галібей, а від молодої – давній товариш отця Козицького, радник єпископської консисторії, отець-катехит у Коломиї Микола Гриньовський.

Численні парохії отця Василя

Душпастирська праця отця Василя розпочалася в статусі сотрудника на Підгаєччині, в селі Соснова Зарваницького деканату, де він служив від жовтня 1912 року до серпня 1914-го. Його наставником на парафії був парох Авросій Рибак, який відзначався чудовим басом. Відомий український композитор, піаніст і диригент Микола Лисенко назвав отця Авросія галицьким Шаляпіним.

З початком Першої світової війни отця Маковійчука перевели завідателем до села Красна Надвірнянського деканату, де він служив від 1 вересня 1914 року до 10 червня 1915-го. 7 червня 1916 року душпастир був офіційно прийнятий із Львівської архиєпархії до Станіславівської єпархії. Після Красної отримав декрет на парафію села Хомчин (нині Хімчин) Косівського деканату, де прослужив 27 років. Майже вісім років був завідателем (від 20 червня 1915 року до 28 лютого 1923-го) і більш ніж 19 – парохом (від 1 березня 1923 року до 20 квітня 1942-го). Крім матірної церкви, обслуговував дочірню – Успіння Пресвятої Богородиці (знищена вогнем 28 червня 1987 року). Як доїжджаючий сотрудник служив у селі Кривоброди (від квітня 1915 року до 20 квітня 1942-го) та селі Рожнів Снятинського деканату (від 15 березня 1926 року до 31 травня 1926-го).

У книзі «Священодійств парохія Хомчин дек. Косівський» отець Маковійчук залишив цікаві розвідки та записи з історії села і парафії, де, зокрема, зазначив: «Народність в селі українська», люди розселені на 16 присілках, «знаменні роди заселяють парохію» (отець подає їхні прізвища і сільські прізвиська з короткою характеристикою). Наприклад: «Матійчуки, зайшли сюди з Буковини і задля того звуться «Буковинськими»»; «Розвадовські, це шляхтичі, писані в перших річниках метрикальних «Nobiles» (шляхтич)». Матеріали цієї розвідки стали основою для написання в 2014 році краєзнавчого дослідження Марії Розвадовської «Хімчин. З любовю до рідного села».

Описуючи релігійно-духовне життя Хомчина, отець Василь розповідає: «Реліґійний дух села є високий, хоч в дечім забобонний. Тверезість заведена у 1880 року; тих, котрі прирікали поздержність, називають зачитаними».

Церква Святого архистратига Михаїла дерев’яна, збудована 1869 року замість колишньої, яка вміщувала кільканадцять людей. На місці давнього престолу поставлений кам’яний хрест. Орієнтовно через 11 років, у 1880-му, зведено й парафіяльний будинок з господарськими прибудовами.

До отця Маковійчука в Хомчині душпастирювали 10 священників, роки їхнього служіння не записані, однак завдяки даним із шематизмів отця Дмитра Блажейовського вдалося доповнити і встановити роки служіння деяких із них: Іван Палієвич, Іван Ільницький і Михайло Ільницький служили у ХVІІІ і в перших десятиліттях ХІХ століття. За даними отця Блажейовського, Степан Войнаровський дбав про парафію щонайменше від 1832 року до 1834-го; Йосип Сокульський – у 1834–1850 роках; Карл Федоровський – у 1850–1851 роках як адміністратор; Спиридон Колянковський – у 1851–1890 роках і помер у Хомчині; Микола Смалько – у 1890–1894 роках як адміністратор; Омелян Ковальський – у 1894–1895 роках як адміністратор; Євген Левицький – у 1895–1915 роках і помер у Хомчині; Василь Маковійчук – від 10 червня 1915 року до 20 квітня 1942-го.

Громадське служіння

Після Першої світової війни отець Маковійчук за підтримки місцевих господарів і вчителів розпочав копітку працю, спрямовану на розвиток села в різних напрямках. Тоді для покращення економічно-матеріального стану громади розорювали й засівали занедбані поля, розчищали зарослі пасовиська, закладали сади і пасіки. Важливу роль у відновленні сільського господарства відіграли товариство «Сільський господар» і кооперативні спілки: споживча «Згода» і кредитна «Родина».

В освітньо-культурному відновленні важливе місце посіли товариство «Просвіта», читальня «Скала» і театральний аматорський гурток. Учасники гуртка відповідали не тільки за постановку вистав, а й проводили різноманітні патріотичні заходи на сцені недавно зведеного Народного дому, частину коштів на який дав отець Маковійчук.

Про розвиток освітньо-культурного життя в Хомчині говорять дані шематизмів Станіславівської єпархії 1914 і 1938 років. У 1914-му в селі було 3075 українців, працювала одна «2-клясова» школа, тоді як у 1938-му кількість населення була не набагато більшою – 3430 осіб, але функціонували вже три школи: 4-класна утраквістична1, 2-класна утраквістична і 1-класна вселюдна.

Поряд з економічним та освітньо-культурним відновленням відбувалося релігійно-духовне наповнення життя громади Хомчина. В храмі зорганізувався церковний хор, яким керував місцевий учитель Теодор Комарницький. Отець Маковійчук особисто опікувався читальнею товариства «Скала», осередок якої об’єднав 49 членів. Від педагога-жертводавця, керівника школи Михайла Наняка церква отримала Євангеліє і частину коштів на новий дзвін та фелон для пароха.

Від 27 жовтня до 3 листопада 1935 року на парафії тривали місії редемптористів. Провели їх єромонахи Василь Величковський і Степан Антонишин. У звіті про цю подію читаємо: «Успіх місії Бог благословив. Висповідалася ціла парафія. Найбільшою реліґійною і нечуваною маніфестацією був останнього дня святої місії хресний похід, чвірками селом. – Великим це було підйомом і приміром для других сусідніх сіл, де побожність була меншою».

Проповіді й науки отців Василя Величковського і Степана Антонишина залишили глибокий слід у серцях парафіян. Унаслідок цього 12 сімей, які жили до місій без вінчання, прийняли Таїнство подружжя. Також на парафії заснували братство Неустанної Помочі Пресвятої Діви Марії Божої України в складі 230 осіб. З часу його заснування кожної останньої неділі місяця звершувалися богослужіння на новоствореному престолі Матінки Божої. Грамоту про канонічне заснування братства під покровом Неустанної Помочі підписав єпископ Григорій Хомишин 7 серпня 1936 року.

Зусиллями отця Маковійчука парафія Святого архистратига Михаїла отримала з Апостольської столиці Хресну дорогу з XIV стаціями, канонічно креовану 7 вересня 1937 року, яка збереглася донині. Образи для Хресної дороги придбали стараннями членів братства читальні «Скала».

Родина Маковійчуків, 21 травня 1933 р. Зліва направо в нижньому ряді: їмость Марія-Аурелія, донька Ярослава, отець Василь Маковійчук, донька Володимира-Оксана, син Іван. У верхньому ряді, також зліва направо: зять Теодор Комарницький, дочка Дарія (дружина Теодора Комарницького), син Роман. Світлина зроблена в Хомчині. З родинного архіву в Коломиї, публікується вперше.

Імовірно, на початку грудня 1925 року отець Василь Маковійчук хрестив майбутнього православного Патріарха України-Руси Володимира Романюка, який народився в греко-католицькій сім’ї. На жаль, відповідні метричні записи про народження і хрещення не збереглися. Однак з книги «Спис парохії церкви в Хімчині» відомо, що батьки Володимира жили в селі у будинку під №302: Романюк Омелян (22 серпня 1894 року народження), який одружився 2 листопада 1924 року з Анною Будзуляк (10 квітня 1902 року народження). А 9 грудня 1925 року в них народився хлопчик, хрещений ім’ям Василь.

Професор Ярослав Радиш 5 грудня 2008 року опублікував у газеті «Галичина» статтю «Хресна дорога Патріарха Володимира», де, описуючи життєвий шлях владики, зауважив, що «в Романюка ще з дитячих років було закладене традиційне релігійне почуття, він змалку в своєму рідному Хімчині прислуговував священнику у вівтарі». Варто розуміти – греко-католицькому священникові, бо іншого в селі не було. Також можна припустити, що саме отець Маковійчук заклав християнський і національний фундамент у серце допитливого хлопця.

Польські репресії та прихід «перших совітів»

В останні роки свого існування влада міжвоєнної Польщі значно посилила на західноукраїнських землях політику, спрямовану на асиміляцію українців. Не оминула ця політика й Хомчин. У 1937 році керівника місцевої школи Михайла Наняка переводять із села і накладають заборону приїжджати до Хомчина наступні 10 років. На його місце призначають Марію Стець, яка разом із гайовим Влодзімежом Нарольським починає переконувати місцевих господарів у їхньому польському походженні і створювати так звану szlachtu zagrodowu. Жителям Хомчина пропонують змінити своє віросповідання і перенести метрики з церкви до костелу. За це їм обіцяють добре місце праці та родючіший клаптик землі. Адміністрація Косівського повіту ліквідовує всі українські товариства, в селі створюють поліційний постерунок, де постійно перебувають четверо поліціянтів, які «підтримують порядок».

Душпастир Маковійчук щосили обороняв свою паству і часто вступав у конфлікт з поляками, не даючи їм можливості проводити ополячення українців. Боротьба тривала до 7 липня 1939 року, коли в Коломийському окружному суді відбувся суд над отцем Маковійчуком через обвинувачення його в українізуванні шляхетських прізвищ. Цей суд визнав священника винним і засудив його до восьми місяців ув’язнення. Однак він не встиг відбути покарання повною мірою, бо 1 вересня 1939-го почалася Друга світова війна.

Із захопленням заходу України Червоною армією в село приходить радянська влада. Нові закони, великі податки на все, чим володіли люди. Отець Маковійчук з цього приводу пише: «Радянська влада принесла свої блага, віча, мітинґи, Хай живе…», натомість у людей забрали «м’ясо, вовну, сіно, молоко, яйця, картофлю, збіжжа». В скорому часі у селах Косівщини майже не залишилося господарів, які мали б коней і худобу для власного вжитку.

Працівники НКВС провели в Хомчині кілька хвиль арештів, унаслідок чого п’ять родин вивезли в Сибір. Парафіяльний будинок комуністи націоналізували й розмістили в ньому колгоспну контору, а пароху залишили одну кімнату і дозволили користуватися кухнею. Всі прилеглі господарські споруди передали колгоспу.

Проте, не дивлячись на жорстокість та ідеологічну машину атеїзму, яку запустила радянська система, люди не відвернулися від Бога, продовжували ходити до церкви. Душпастир відзначає зростання релігійності та ревності в парафіян. На підтвердження своїх слів описує випадок, який стався у травні 1941 року. Тоді три радянські учительки, яких прислали в Хомчин для роботи з дітьми, відганяли дітей від церкви під час щоденних вечірніх маївок до Матінки Божої. Одного травневого дня всі три ввійшли до храму і під час суплікації, коли всі люди стояли навколішки, а діти тримали хоругви й патериці, ці вчительки почали виганяти дітей із церкви і виривати все з їхніх рук. В обороні дітей стали старші люди. Під час штурханини одна з учительок до крові подерла руку Марічці Юрійчук.

Німецька окупація, повернення комуністів, ув’язнення

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Небайдужі люди попередили отця Василя, що НКВС при відході планує його вбити. Зваживши на застереження, він разом із сім’єю протягом декількох днів переховувався. І ось територію Галичини окуповують німецькі війська. Люди наївно вітали німців з надією на покращення свого життя. У Хомчині під проводом отця Василя поруч із Народним домом селяни насипали символічну могилу українським полеглим, яку він урочисто посвятив 19 серпня 1941 року.

Останній свій запис отець Василь Маковійчук зробив 20 березня 1942 року. В ньому священник повідомляє про свій перехід на іншу парафію та віддає вірних Хомчина «Божому провидінню, Матері Неустанної Помочі, та всім желаю всего Найкращого – для Слави Ісуса, Чести Марії – добра Батьківщини».

Призначили отця завідателем на парафію Успіння Пресвятої Діви Марії села Хлібичин-Пільний Коломийського деканату, де він прослужив від 20 травня 1942 року до 19 вересня 1945-го. Водночас обслуговував дочірню церкву Святого архистратига Михаїла на присілку Борщів і Турка-Борщівська. Саме на цій парохії душпастир прослужив аж до свого арешту. На жаль, подробиць про його діяльність у Хлібичині-Пільному в період німецької окупації не збереглося.

З поверненням радянських окупантів отець працював під пильним оком репресивних структур атеїстичного режиму. У липні та серпні 1945 року його декілька разів викликали на співбесіду з уповноваженим Ради у справах релігійних культів у Станіславській області Сердюченком, схиляючи приєднатися до «Ініціативної групи по возз’єднанню ГКЦ з РПЦ». Невідомо, які саме аргументи й методи переконання використовував уповноважений, але 14 серпня 1945 року отець Маковійчук вступив до ініціативної групи. Однак результат «індивідуальної роботи» уповноваженого зі священником, імовірно, був незадовільним. 19 вересня 1945 року після святкової літургії працівники Заболотівського УНКДБ заарештували отця Василя. Посадили його на бричку й повезли до Заболотова, де протримали майже два тижні. А 1 жовтня 1945-го перевели до Станіславської тюрми.

Титульна сторінка архівно-кримінальної справи отця Василя Маковійчука (ГДА СБУ).

Після низки допитів, які переважно починалися о 22:00 або 22:30, а завершувалися о другій-третій ночі, та трьох очних ставок 5 лютого 1946 року отцю Маковійчуку висунули обвинувачення в тому, що він, «будучи вороже налаштованим до радянської влади в період німецької окупації, у серпні 1941 року в селі Хімчин Косівського району, на памятнику-могилі, вибудуваній загиблим українським націоналістам, виступав з антирадянською націоналістичною промовою, в якій зводив наклеп на радянську владу, восхваляв німецьку армію і Гітлера. В період німецької окупації надавав допомогу німцям у війні проти СРСР і вів антирадянську націоналістичну агітацію, тобто в злочинах, передбачених ст. ст. 54-3 і 54-10 ч. 2 УК УРСР». Зрозуміло, що ці обвинувачення були надумані й маніпулятивні.

Суд над отцем Василем відбувся 9 березня 1946 року символічно. Саме тоді у Львові під час псевдособору ліквідовували УГКЦ. Військовий трибунал військ НКВС у Станіславській області за проведення антирадянської пропаганди засудив священника до 10 років позбавлення волі й трьох років обмеження в громадянських правах з конфіскацією майна. Термін ув’язнення душпастир відбував у Вінницькій пересильній тюрмі №26, де й загинув 8 лютого 1951 року. Місце поховання отця Маковійчука невідоме. Реабілітований посмертно 27 вересня 1993 року.

Акт про смерть о. Василя Маковійчука (ГДА СБУ).

Загалом життя отця Василя Маковійчука є прикладом самовідданого служіння Богові, українському народові та рідній Церкві в дуже складні часи на зламі історичних епох. Від перших кроків душпастирської праці до мученицької смерті в радянській тюрмі його діяльність була сповнена глибокої віри, патріотизму й турботи про духовний та культурний розвиток парафії.

Також варто зазначити, що в сім’ї отця Василя Маковійчука і Марії-Аурелії Козицької народилося п’ятеро дітей:

Роман (1914–1972) за фахом лісничий, перша дружина, Казимира, працювала вчителькою у Косові. Роман був мобілізований у вересні 1939 року, на війні втратив праву руку. Довго перебував у шпиталі в Кракові, де залишився після війни. Все життя прожив у Кракові з другою дружиною Анелією.

Дарія (1916–1972) навчалася в приватній учительській семінарії сестер-василіянок у Станіславові (1931–1933). 8 січня 1933 року вийшла заміж за вчителя Теодора Комарницького (1907–1975), з яким мала єдину доньку Віру. Під час війни працювала в «Маслосоюзі», у 1957–1972 роках – реєстраторкою у Коломийській міській поліклініці. Померла в Коломиї.

Володимира-Оксана (1921–1993) за фахом фармацевтка, працювала в аптеці. Незаміжня. В молодості мала важку форму туберкульозу. Останні 20 років жила з сім’єю своєї племінниці Віри в Коломиї.

Ярослава (1924–1938) захворіла на запалення легенів і померла. Похована в Хомчині.

Іван (1926–?) навчався в Коломийській гімназії, на початку березня 1944 року вступив до 14-ї Галицької добровольчої дивізії СС, на вишколі перебував у Франції. Подальша доля невідома.

Автор статті вдячний за допомогу в отриманні матеріалів голові історичної комісії Львівської комісії Згромадження Найсвятішого Ізбавителя єромонаху-редемптористу Русланові Піху та директорці музею-садиби владики Володимира Романюка в Хімчині Оксані Федчук.

Автор: Андрій Яремчук
Джерело: Патріярхат

Утраквістичні школи – двомовні школи в Галичині 1886–1939 років. У таких школах частину предметів викладали однією мовою, а частину – другою (наприклад, польською і українською).

На замітку

ГУЛагівська «одіссея» Патріарха Володимира

Музей-садиба Патріарха Володимира (Романюка) у селі Хімчин

Facebook коментарі