ПЕРЕДМОВА

Так склалося, що в уже незалежній Україні, як колись в Малоросії та в Українській РСР, “своїм” флотом продовжується вважатися лише Російський – Імператорський чи Радянський, як його різновиди. Однак, чимало земель, які зараз входять до складу нашої держави, раніше належали до різних іноземних володінь, тому у військово-морських силах не лише Росії, а й Австро-Угорщини, Польщі, Румунії та інших країн несли службу й  українці. Оскільки вони не воювали проти свого народу, а лише творили добру думку про нього серед інших націй, автор цих рядків впевнений, що життєпис моряків-українців флотів різних держав є невід’ємною складовою вітчизняної морської історії. На жаль, сьогодні ця дуже цікава тема залишається нерозкритою не лише для пересічного читача, а й для професійних істориків.

У цій статті мова піде про найвизначнішого моряка-українця флоту Австро-Угорщини, лікаря, письменника, українського патріота Ярослава Окуневського (05.03.1860-24.10.1929), про короткий у часі, але важливий відрізок його насиченого і дуже цікавого життя.

Леонід Кирилаш,
юрист, офіцер ВМС у відставці,
член Національної Спілки журналістів України

 

Ярослав Окуневський. Фото 1880-х років

Згідно з наказом Адмірала гавані Пола (головна база флоту Австро-Угорщини, тепер – Пула в Хорватії) віце-адмірала Максиміліана фон Пітнера, у п’ятницю 8 серпня 1889 року Корабель Його Величності “Аврора” (Seiner Majestät Schiff – S.M.S.”Aurora”) вийшов у далеке плавання до Східної Африки та Індії.

З якоря знялися вже під вечір. Було повне безвітря, тому з бухти виходили під парами. Машини щойно пройшли капітальний ремонт і старший машиніст Херонімус Ніговетіч дуже хвилювався, щоб не ославитися на очах усього флоту і цивільного населення Поли. Та все було гаразд. Здавалося навіть, що й механізми працювали з меншим шумом, а сажа з димової труби майже не сипалась на чистісіньку палубу. Щоправда, боцман, як завжди, мав протилежну думку з цього питання.

Сніжно-біла “Аврора” відсалютувала фортеці і флоту, отримавши натомість побажання “Щасливого плавання!” Пола швидко залишалася все далі за кормою, її обриси ховалися за вечірніми сутінками. Сонце сідало в море за півостровом Пунта Крісто і островами архіпелагу Бріоні. На борту корабля панувала тиша, яку порушували лише команди з ходового містка і шум машини. Всі вільні від вахти і робіт скупчилися на верхній палубі, щоб кинути прощальний погляд на рідні береги. Легкий сум ліг на душі моряків. Мабуть, у кожного промайнула думка “Чи доведеться повернутися сюди коли-небудь?”

Корвет «Аврора» покидає бухту Поли

Старший корабельний лікар, фрегаттенарцт (фрегатний лікар – морське офіцерське лікарське звання, яке прирівнювалося до рангу старшого лейтенанта флоту) Ярослав Окуневський стояв на кормі “Аврори”. Він подумки перенісся на рідне Прикарпаття, де в Яворові в цей час його батько служив у церкві вечірню службу, були у храмах чи займалися іншими земними справами близькі йому люди, навкруги звучала рідна мова. З усім цим, дорогим йому до сліз, Ярослав розлучався на багато місяців…

Незабаром корабель вийшов з бухти і взяв курс на південь. Прощальним привітом для нього був промінь маяка Пенеда з острову Великий Бріоні.

Попереду була перша ніч довгого плавання. Фрегатний лікар перевірив невеличкі приміщення лазарету і аптеки, там все було розставлене по своїх місцях і закріплене, щоб не побитися при качці судна. Корабельні санітари – унтер-офіцер і матрос не вперше виходили в море і свою справу знали добре. Після цього, уже в каюті, Окуневський обговорив план робіт на завтрашній день із своїм земляком, колегою і сусідом по тісному помешканню – підпорядкованим йому молодшим лікарем Євгеном Мисулою. 27-річний доктор медицини родом зі Львова нещодавно отримав нижче офіцерське звання корветтенарцт (корветний лікар – лейтенант) і помітно хвилювався перед незнаним майбутнім, адже це був його перший далекий рейс.

Тягар відповідальності за здоров’я і навіть життя двох сотень моряків ліг на плечі 29-річного старшого корабельного лікаря, який був досвідченим фахівцем у медичній і морській справах. Ярослав Окуневський розпочав службу на флоті у 1884 році після закінчення медичного факультету Віденського університету. Молодий галичанин, який народився і виріс у родині простого греко-католицького священика, був першим українцем серед морських лікарів австро-угорського флоту. Не мав він ні протекції, ні “потрібних” зв’язків, тому свою кар’єру робив сумлінною і чесною службою. За п’ять років йому довелось бути лікарем на 11 (одинадцяти!) кораблях – панцерниках, фрегатах, корветах, канонерських човнах, учбових суднах; практикувати у Морському шпиталі та служити в інших берегових санітарних установах. У студентські роки Ярослав робив “пробу пера”, писав цікаві нариси, але через службову зайнятість довелось це захоплення відкласти до кращих часів. Лише враження від перших плавань у 1884-1885 роках молодшим лікарем на фрегаті “Радецький” і корветі “Мінерва” лягли в основу декількох листів-розповідей на батьківщину. Подальша рутинна служба на якорі у гавані Поли чи в монотонних походах біля Далматинського узбережжя Адріатики не сприяли відвідуванням “музами” душі молодого моряка. Та з роками прийшов лікарський досвід і авторитет серед колег та керівників, а добросовісних працівників і хороших фахівців ніколи і ніде забагато не було. То коли постало питання, хто має очолити медичну службу на корветі “Аврора” у далекому рейсі, керівник санітарної служби Адміралтейства доктор Роман Бакса без вагань зупинив свій вибір на Окуневському. Це був знак довіри здібному офіцеру, покладання на нього значної відповідальності і одночасно своєрідна нагорода за сумлінну п’ятирічну службу.

Гвинтовий корвет “Аврора” був побудований у Трієсті у 1874 році за змішаною металево-дерев’яною конструкцією – залізний набір (каркас) був обшитий деревиною. За сучасними мірками це був зовсім невеликий корабель з повною водотоннажністю в 1430 тонн, довжиною 57 метрів і шириною 10,5 м, обладнаний паровою машиною потужністю 230 кінських сил, яка давала можливість розвивати швидкість у 11 вузлів, і трищогловим парусним оснащенням типу “барк”. Артилерійське озброєння корвету – чотири гармати калібру 15 см, дві – по 7 см і два малокаліберні скоростріли “мітральєза” було встановлене на верхній палубі, завдяки чому вдалось дещо покращити житлові умови команди. Екіпаж “Аврори” становив 211 моряків, із яких 13 офіцерів і 6 морських кадетів (кандидати в офіцери, які закінчили курс навчання у Морській академії і мали набути у плаваннях необхідний морський ценз). Як і всюди в Дунайській монархії, колектив був багатонаціональним. Більшість офіцерів – австрійці, а матроси і унтер-офіцери – далматинські хорвати та італійці з півострова Істрія, міцні і невибагливі люди, з дитинства звичні до моря. Завдяки технічному прогресу на флот прийшли більш освічені австрійці і чехи, які несли службу машиністами і кочегарами. Із споминів Окуневського відомо також про одного матроса-русина (так у Австро-Угорщині називали українців), який був у цьому поході на “Аврорі”.

Оскільки корвет всього за декілька днів до походу увійшов до служби після капітального ремонту в Морському арсеналі Поли, то екіпаж складався переважно із новопризначених моряків, яким ще треба було “сплаватися”, а багатьом – і “оморячитися”.

Командантом (так у австро-угорському флоті йменувався командир корабля) “Аврори” був фрегаттенкапітан (фрегатний капітан – капітан 2 рангу) Рудольф Монтекукколі, який походив із старовинного італійського дворянського роду і мав повне титулування – Рудольф Людвіг Раймунд Генріх Альфонс граф фон Монтекукколі дель Эррі, маркиз ді Поліньяго. Це був 46-річний невисокий, але кремезний чоловік веселої вдачі, вольовий і рішучий командир, досвідчений і вмілий моряк, у чому йому власний довжелезний титул ніскільки не заважав. Тим більше, що у флоті Австро-Угорщини титулованих достойників було чимало.

Бойовим призначенням корвету були розвідка і рейдерство під час війни з метою знищення ворожого судноплавства. Та служити “Аврорі” довелось у невоєнні часи, тому практичні австрійці знайшли їй достойне мирне застосування. Хоча Двоєдина імперія заморських володінь не мала, білосніжний корвет побував у різних кінцях світу, де “демонстрував прапор” Австро-Угорщини; чимало молодих моряків пройшли на ньому сувору школу океанських плавань. Забезпечуючи різноманітні дослідження, “Аврора” внесла свою частку і в розвиток науки. За півтора десятка років служби вона стала “кораблем летючої риби”, тобто таким, що постійно перебуває у далеких південних морях, де водяться згадані істоти.

«Аврора» у відкритому океані

Офіційною метою нового рейсу “Аврори” в район Індійського океану були: здійснення гідрографічних, картографічних, метеорологічних і природознавчих спостережень, а також фотографування місць перебування. Цю роботу мав виконувати екіпаж корабля під керівництвом представника Гідрографічного відділу флоту. Офіцерам і команді довелось ущільнитися, щоб розмістити гостя з його апаратурою у тісних корабельних приміщеннях…

Ранок 9 серпня не приніс жаданого вітру, тому довелось продовжувати подальший рух за допомогою пари. Повні сил і енергії матроси охоче попрацювали б із парусами, а натомість їм довелось виконувати нудну роботу, яку задумав боцман. У внутрішніх приміщенням було жарко від працюючих котлів і машини, а на верхній палубі – від пекучого сонця. Тенти встановили лише в носовій частині, оскільки на кормі вони могли загорітися від розжарених кусочків вугілля і попелу, що летіли з димової труби. Морякам, що несли вахту на верхній палубі, на вимогу корабельного лікаря видали окуляри, які мали захистити їх очі від пошкодження.

Ранком 12 серпня “Аврора” увійшла до порту Занте на однойменному острові (зараз – місто Закінтос на острові Закінф, Греція), де силами команди поповнили витрачені запаси вугілля. Вечором того ж дня у супроводженні приємного бризу корабель продовжив свій рух на південний схід в напрямку Суецького каналу.

Наступного ранку, схожий на сніжно-білу хмарину, корвет ніби летів під парусами хвилями Середземного моря. Всі повеселішали. З Європою вже попрощалися, попереду – Африка і нові пригоди…
На рейд єгипетського міста Порт-Саїд “Аврора” прибула рано-вранці 18 серпня. Після того, як корабель кинув якір і команда прибрала паруси, на ньому розпочалися святкові приготування. Одночасно з урочистим підняттям червоно-біло-червоного стягу Австро-Угорщини ванти між щоглами корвету прикрасилися різноманітними прапорами розцвітнення. Цього дня імператору Австрії і королю Угорщини Францу Йосифу I сповнилося 59 років. Гармашам “Аврори” було багато роботи. Артилерійські салюти в честь глави Дунайської монархії, а також – хедива Єгипту, влади Порт-Саїду, старшого військово-морського начальника на рейді (звісно – англійця) та багатьох інших не вщухали до заходу сонця. До корабля постійно підходили і відходили різноманітні плавзасоби з місцевими високопосадовцями на борту. Лише вечором, коли візитери покинули корвет, його штаб і команда змогли по-флотськи відзначити день народження свого Головнокомандувача, який користався повагою і любов’ю підданих.

Місто Порт-Саїд і вхід до Суецького каналу

Через три дні, поповнивши необхідні припаси, з лоцманом-французом на борту “Аврора”, знову під парами, увійшла до Суецького каналу. Відкритий для експлуатації всього за 20 років до того, він уже розпочав змінювати господарів і поступово переходив під контроль Великобританії. Австрійські моряки мали можливість з гордістю згадати, що спроектував цю світову судноплавну артерію сучасності їх співвітчизник Алоїз Негреллі. Канал шириною всього до 16 метрів проходив серед піщаної пустелі і лише рідкі оази із миршавою рослинністю біля невеличких поселень для обслуговуючого персоналу прикрашали пануючу навкруги сумну одноманітність. Колона кораблів, що рухалася із Порт-Саїду, розминулася із зустрічним загоном у Гіркому озері. Всі 192 кілометри Суецького каналу “Аврора” здолала за 12 годин і увечері 22 серпня вийшла в однойменну затоку Червоного моря.

Наступні вісім днів плавання запам’яталися австрійським морякам як один безперервний і безкінечний відрізок часу, наповнений кошмаром нестерпної жари. Корвет відвідав ці забуті Богом місця у серпні, коли температура повітря сягає найвищих показань. Пізніше Ярослав Окуневський так описав свої враження від червономорського переходу: “Чорт бери усякі термометри, барометри і інші інструменти! Термометр показує 35оС в тіні. Се чиста брехня!… Постіль – то піч розпалена. Встаєш рано, не зжмуривши ока, як напряжений бохонець хліба. Коби хоть упріти можна, то, здається, легше би стало чоловікові, а тут сей палаючий воздух повний вогкості, що й капля поту не виступить на чоло. І то так іде день і ніч, ні прохолоди ніякої, ні відпочинку”.

Та все минає, залишилося за кормою “Аврори” і Червоне море. Проминувши Баб-ель-Мандебську протоку, увечері 31 серпня корабель прибув на рейд британського порту Аден (тепер це територія Єменської Республіки).

Однойменне місто розмістилося у жерлі давно погаслого височенного вулкану, який з’єднаний перешийком із рівною як стіл Аравійською пустелею. На всіх приїжджих Аден справляє незабутнє враження.

Побачене Окуневський описав так: “Чорні скали, подерті, потріскані зніймаються з моря просто у небосхили. Розлад між чорною тінню глибоких розпуклин та ясно освітлених місяцем вершків розбуджував фантастичні, опирові видіння. Всюди чорно-бура розплавлена лава. Зелені, наймиршавішої травички нема”. Автор цих рядків побував у Адені через 90 років, а почуття пережив абсолютно такі ж.

Тут фрегатний лікар зміг не лише вийти на берег, а й об’їхати і обійти все місто та здійснити невелику подорож до Аравійської пустелі. Все, що побачив і відчув, Ярослав описав пізніше у нарисі “Аден”. У молодого українця була дуже розвинена риса, яка конче потрібна кожному мандрівнику, – потяг до пізнання всього нового, небаченого і незнаного. У всіх своїх плаваннях і поїздках Окуневський намагався побачити якнайбільше, проникнути в суть питань якнайглибше і потім поділитися здобутками із людьми. У будь-яку спеку чи дощ він згуртовував товаришів, щоб побувати в нових місцях, а інколи подорожував і самостійно. Мені довелось немало помандрувати на суднах по світу і переконатися, що такі люди, як Окуневський, серед моряків скоріше виняток, ніж правило. Більшість обмежує своє знайомство із новими землями і краями короткочасним вояжем до найближчих торговельних чи розважальних закладів…

В одній із своїх робіт Ярослав Окуневський так виклав особисте кредо: “Я зроду ніколи не був мізантропом (людиноненависником – прим. автора). Людське товариство ставив я над усяку велич природи”. Так і в нарисі про Аден автор яскраво і виразно змалював становище і звички громад всіх національностей, що населяли місто: англійців, арабів, індійців, євреїв, сомалійців. Про останніх, які прибували із Африки, Окуневський із симпатією написав, що “вони живуть, як сказано у Святім письмі: не орють, не сіють… Господь, що дбає про птиці небесні, і про них не забуває. Потреб вони великих не мають… Про “моє” та “твоє” вони також не питають.” Минуло 120 років і нащадки тих милих сомалійців стали підступними морськими піратами, які безжалісно грабують торговельні судна в Індійському океані. Мабуть, сьогодні Господь забув про них, тому й чинять чорношкірі розбійники богопротивні справи. Та за всім лихим, як і понад століття тому, стоять білі володарі із своїм диявольським бізнесом.

“Аврора” покинула гостинний Аден зранку 4 вересня і, обійшовши ріг Сомалійського півострова, без поспіху попрямувала вздовж східного узбережжя Африки на південь. Ніхто на корвет не нападав, екіпаж в заручники не брав і викуп за нього не вимагав, адже тоді сомалійці самі побоювалися європейців, а не навпаки, як в наші дні. Протягом місяця корабель пройшов понад дві тисячі морських миль, хоча легко міг осилити цю відстань за 10-12 днів. Згідно з наказом командування екіпаж “Аврори” проводив науково-прикладні спостереження, фотографування і замальовування видів місцевості.

Не бракувало роботи і головному лікарю корабля із його підлеглими, на чому варто зупинитися більш докладніше, адже ця стаття призначена доктору медицини Ярославу Окуневському. Автор цих рядків за фахом є юристом, тому заздалегідь вибачається перед читачами за можливі помилки у викладенні питань медичного характеру.

Служба охорони здоров’я Імператорського і Королівського військово-морського флоту (Kaiserlich und Königlich Kriegsmarine – K.u.K.Kriegsmarine) йменувалася Морською санітарною службою (Marinesanitätswesen), що трохи незвично для нашого сприйняття, адже аналогічні вітчизняні органи мають назву медичних. Поняття “санітарія” (у перекладі з латини – здоров’я) означає сукупність практичних заходів, спрямованих на оздоровлення оточення людини. Оскільки у XIX столітті можливості лікування хвороб були ще досить обмежені, у цивілізованих країнах головним напрямком охорони здоров’я було попередження виникнення хвороб серед населення, особливо, епідемій.

Ця система заходів виявилась досить ефективною у австро-угорському флоті. Так, в організації діяльності військово-морських сил були враховані вимоги щодо охорони здоров’я моряків за принципом “краща терапія – це профілактика захворювань”. Основні корабельні навчання і плавання проводились влітку у складі Літньої ескадри флоту. Взимку більшість кораблів переводилась у резерв, а їх особовий склад переселяли до берегових казарм у Полі. Невелика боєздатна Зимова ескадра базувалась у більш теплих південних районах Адріатики і здійснювала плавання по Середземному морю. Наприкінці літа відправлялись у далекі рейси і кораблі “летючої риби”, щоб відвідати тропічні моря у менш спекотні зимові місяці.

На відміну від флотів деяких держав, де корабельні медики були цивільними чиновниками, морські лікарі Австро-Угорщини мали військові звання, прирівняні до стройових флотських офіцерів, і були за статусом рівноправними з ними. Завдяки цьому вони мали можливість досить ефективно виконувати свої службові обов’язки.

У 1889 році Морський офіцерський лікарський корпус налічував всього 69 достойників, якими командував адмірал-штабсарцт (адмірал-штабовий лікар, тобто – контр-адмірал) Август Їлек. Це була професійна корпоративна спільнота, об’єднана високим рівнем освіти, офіцерською і лікарською честю, спільною морською долею. Фрегатний лікар Окуневський отримав призначення на “Аврору” всього за три дні до її відходу у плавання. Однак, він не мав сумнівів у тому, що його колеги-медики, які брали участь у підготовці корабля до походу, могли покривити душею і направити на “Аврору” непридатних за станом здоров’я моряків, не забезпечити суднову аптеку необхідними медикаментами чи не звернути увагу на якісь недоліки в санітарному стані корвету. Писані і усні норми корпоративної честі в ті часи не були пустим звуком. Відповідальність за їх порушення була суворою…

Після виходу в рейс Окуневський разом з доктором Мисулою і санітарами провів медичний огляд всіх членів екіпажу і переконався у доброму стані здоров’я офіцерів і команди. Зберегти його і покращити в умовах плавання було головним завданням санітарної служби корвету. Завдання не з простих…

Нехай читач уявить собі верхню палубу корабля розміром 56 м на 9,5 м (півметра – товщина фальшборту, тому внутрішні розміри на метр менші від вказаних вище). На цій площі розташовані три щогли діаметром до метра, димова і вентиляційні труби, 6 гармат, вхідні люки, світлові люки машинного відділення і офіцерської кают-компанії, штурвал та інші пристрої і обладнання. У далекому плаванні в носовій частині відгороджувалось місце для живності – биків, курей тощо, тобто “живих консервів”. Палуба була огороджена фальшбортом висотою понад метр. От в цій “коробці” і проходило повсякденне життя екіпажу.

Верхня палуба служила стелею житловій палубі. Починаючи з корми корабля, на ній були розташовані: апартаменти команданта (спальня і кабінет), кают-компанія, офіцерські і кадетська каюти, лазарет на чотири ліжка, канцелярія. Вони займали понад дві п’ятих частини палуби. Потім йшли: машинне і котельне відділення з опріснювачем води і камбуз (одна п’ята частина). Далі в напрямку носу був кубрик, призначений для проживання 190 чоловік команди. В ньому влаштовані місця для зберігання матроських чемоданів і невелика кількість стаціонарних рундуків, які служили ліжками для унтер-офіцерів та інших привілейованих нижніх чинів. Всі інші матроси мали спати (по можливості) в гамаках, які вранці разом з постіллю згорталися в “кокони” і ставилися у спеціальні гнізда в фальшборті на верхній палубі.

Навіть важко уявити, як могли розміщатися на нічліг майже 200 чоловіків у приміщенні розміром 20 на 9,5 метрів, провітрювання якого велося лише через вентиляційні труби і вхідний люк, оскільки бортові ілюмінатори постійно перебували у задраєному виді.

Під житловою палубою був трюм, у відсіках якого зберігалися різноманітні припаси: вода, вугілля, мастила, продовольство, ручна зброя, боєприпаси, запасні матеріали, комерційний вантаж  тощо.

І на самому дні трюму, по всій його довжині вздовж кіля було заглиблення під назвою лляло, призначене для збирання води, яка звідусіль (з верхньої і житлової палуб, машинного відділення і трюмних приміщень; тої, що просочувалась через дерев’яну обшивку корпуса і відпотівала на внутрішній поверхні бортів) попадала до корабельного дна. Із лляла ця вода регулярно відкачувалася насосами за борт.

Забезпечити на борту “Аврори” санітарний стан, при якому загроза виникнення епідемії зводилась до мінімуму мали старший офіцер корвета лінієншіффслейтенант (капітан-лейтенант) Сімон Ленарт і старший лікар Ярослав Окуневський. Головне – це стан здоров’я всього екіпажу як єдиного організму, а конкретним хворим моряком займалися лікарі.

Як не дивно, головна загроза таїлася не в морських просторах, а в глибині корабельного трюму – у ллялі. Декілька днів тропічної спеки було достатньо, щоб трюм став джерелом нестерпного смороду. Причиною вкрай неприємного запаху був прискорений при високій температурі розклад органічних речовин (машинні мастила, морські мікроорганізми, зіпсоване продовольство, трупи щурів, гниюча деревина і т.п.), що попадали у лляло. Та біда була не в тому, що таке повітря неприємно нюхати, а в його загрозі для здоров’я людей. В ті часи, коли наука ще не відкрила існування мікроорганізмів, головною причиною розповсюдження хвороб вважалися міазми, які містилися у випаруваннях гниючих органічних речовин. Черевний тиф, холера, малярія вважалися “міазматичними” хворобами. Тогочасні лікарі були недалеко від істини. Беззаперечна ознака наявності міазм – це неприємний запах повітря. Тому з трюмним смородом моряки вели боротьбу століттями і досягли перемоги лише після переходу з дерева на метал, як матеріал для суднобудування.

А на побудованій із деревини “Аврорі” матроси кожен день провітрювали трюми, відкачували із лляла забруднену воду, висушували ганчірками всю поверхню дна (навіть в найбільш недоступних місцях), після чого змащували її сумішшю залізного купоросу, вугільного пилу і вапна. Якість цієї каторжної праці контролювали корабельні лікарі. І так щодня…

Вдень у добру погоду в кубрику матросам перебувати заборонялось, постіль брали тільки по команді і користувалися нею виключно від відбою до підйому. На верхній палубі встановлювали тенти і дозволяли ночувати команді “на свіжому повітрі”. Але під час шторму, дощу чи при випаданні роси моряки мали спати у своєму житловому приміщенні. Тоді до дихання і випарувань тіл двох сотень людей приєднувався трюмний запах і через короткий період часу повітря ставало майже непридатним для дихання. А, якщо працювали машинні котли та камбузна плита, то кубрик перетворювався у розпарену лазню. Змучені моряки вживали забагато води, воліли спати на протягу ніж в духоті, що ставало причиною шлункових і простудних захворювань…

На щастя для екіпажу “Аврори”, їх корабель відвідав води Індійського океану в кращий кліматичний період. Дув сприятливий для руху вітрильника північно-західний мусон, шторми і дощі були нечастими, літня спека відступила, тому моряки могли навіть насолоджуватися плаванням. Періодично експлуатувався лише один котел, який забезпечував роботу опріснювача води і насосів.

Та навіть в таких “райських” умовах вимоги гігієни виконувалися безумовно: у підпалубних приміщеннях щодня проводилось прибирання, провітрювання і дезинфекція; тричі в день команда приймала душ із морської води; щотижня перевірялися матроські чемодани і просушувалися речі, які в них зберігалися; двічі на місяць прісною водою милася постіль; промоклий одяг моряків, які змінилися з вахти, відразу сушився у кочегарці чи на верхній палубі. Сирість – незмінний супутник міазмів, тому з нею боролися постійно.

Значна увага приділялася якості їжі і пиття. Як згадував сам Окуневський, на кораблі був постійно поповнюваний запас “живих консервів” – худоби та птиці. А коли не вдалось закупити биків чи овець, то придбали морських черепах. Щоб запобігти захворюванням на цингу, у великих кількостях купувалися фрукти, овочі і зелень, запасу яких вистарчало на десять днів плавання. Доповненням служили м’ясні консерви та сушені овочі. Матроси, які до служби були вправними рибалками Адріатики, при будь-якій можливості поповнювали корабельний раціон рибою і морепродуктами. Лікарі лише уважно перевіряли, щоб до матроського чи офіцерського столу не попало щось отруйне із океанської екзотики.

У австро-угорському флоті, на відміну від російського, видача щоденної чарки горілки не практикувалася, зате моряки отримували звичне для них червоне виноградне вино, щоправда, змішане з водою. Із лимонів для екіпажу готувався лимонад, а у прохолодні дні навіть варили глінтвейн.

Корабельні лікарі щодня контролювали якість їжі і питної води, а в разі виникнення сумнівів вимагали заміни їх на придатні для вживання. Капітан корабля за статутом був зобов’язаний виконувати законні вимоги медиків.

Без нагальної потреби у тропічну спеку команду роботою не обтяжували, вдень робилася перерва на декілька годин, а після обіду – визнана у флотах світу “адміральська година”. Щоб дві сотні чоловік не нудилися від бездіяльності, навіть їх відпочинок (крім сну) мав бути активним: гра на музичних інструментах, хорові пісні, танці, ігри, спортивні змагання, навчання грамоті тощо. Карти на борту, як гра азартна, були заборонені, натомість популярністю користувалися доміно і “томбола” – італійський різновид гри у лото, в якій можуть брати участь багато гравців.

Помітною подією в житті екіпажу “Аврори” був перехід через екватор і свято, присвячене цій оказії, до якого команда готувалася зазделегідь і з захопленням. Опівдні до моряків, які зібралися на верхній палубі, на лафеті десантної гармати виїхав сам Володар Моря Нептун у супроводі свого почету: Наяди, Лікаря, Звіздаря, зулусів, чортів та інших. Відбулася посвята всіх, хто вперше пересікав екватор, офіцерів – з пошаною, матросів – без зайвих церемоній, зате весело і від щирого серця.

Звичайно, Окуневський і Мисула мали й свою медичну практику – лікували неминучі на вітрильнику синці, рани і переломи, захворювання очей і шкіри, шлункові і простудні захворювання тощо. Але епідемій заразних хвороб, які нерідко відвідували кораблі, вдавалось уникати…

Дослідницький вояж “Аврори” вздовж узбережжя Східної Африки продовжувався цілий місяць. На жаль, його опис і результати виконаних моряками спостережень зберігаються в австрійських архівах і до цього часу у відкритих джерелах не оприлюднені. Ймовірно, що для цього є свої причини. Відомо, що моряки виконували деякі дипломатичні місії, серед яких були і таємні.

Наприкінці 80-х років XIX сторіччя Великобританія і Німеччина активно ділили між собою материкові території Занзібарського султанату (сучасні території Кенії і Танзанії). Землі було вдосталь і здавалось, що ще недосить могутня Німеччина не зможе “проковтнути” все, на що поклала око. Найпівденнішим володінням султану була зручна бухта Лінді з однойменним містечком на її берегах (сучасне місто Лінді, Танзанія). Жителями поселення переважно були араби, які економічно постраждали через заборону вести работоргівлю. До цих місць і проявила інтерес Дунайська імперія, яка заокеанських володінь не мала. Всього за декілька років біля берегів Східної Африки побували австрійські кораблі “Гельголанд”, “Фрундсберг”, “Альбатрос” і “Саїда”. З султаном Занзібару було укладено торговельний договір. Все йшло на лад…

Однак, візитом “Аврори” завершилась на самому початку австрійська сторінка в історії Лінді. Вранці 5 жовтня корвет увійшов до бухти і кинув якір. Та араби і кероване ними туземне населення містечка вкрай вороже, з погрозами зустріло шлюпки з австрійськими моряками. Ледве не дійшло до відкритого зіткнення. Зрозумівши, що виконати покладену на нього місію мирно не вдасться, і, щоб уникнути кровопролиття, капітан Монтекукколі наказав покинути бухту Лінді. “Аврора” змінила курс на прямо протилежний і попрямувала на північ.

Корвет проминув без заходу порти Німецької Східної Африки і 10 жовтня увійшов до Момбаси, яка належала до Британської Східної Африки (територія сучасної Кенії). Це не викликає подиву, адже в той період відносини між двома німецькими державами (Німеччиною і Австро-Угорщиною) були прохолодними після недавніх воєн, а в антиавстрійських діях жителів Лінді досить прозоро проглядався німецький інтерес.

Через шість днів “Аврора” покинула Момбасу і 18 жовтня прибула до острова і міста Занзібар (тепер – територія Танзанії), де простояла понад три тижні. Після довгих зволікань 1 листопада моряків Австро-Угорщини нарешті прийняв у своєму палаці султан Занзібару Саїд-Каліфа-бен-Саїд. Відбувся мальовничий парад босоногого султанського війська і нетривалі безрезультатні переговори. Володар Занзібару вже не мав реальної влади у своїх землях на материку, а там, де вже господарювали німці, – і поготів. Через 8 місяців – 1 червня 1890 року Великобританія і Німеччина уклали між собою Занзібарську угоду і поділили континентальні території султанату. Бухта і містечко Лінді дісталися німцям, які володіли ними до своєї поразки у Першій світовій війні. Австро-Угорщині так і не судилось обзавестись заморськими колоніями.

Зате, завдяки плаванню “Аврори”, український читач отримав яскраві, точні і дотепні розповіді Ярослава Окуневського про тогочасне життя у Східній Африці (британській і німецькій) та Занзібару. У серії нарисів під загальною назвою “Із Занзібару” автор зміг описати багатостороннє африканське буття, яке він спостерігав усього декілька днів. Тут і босоногий султан “в своїм червонім, золото-шитім кафтані, в шовковім білім золототканім тюрбані” із своїм військом, й історія колонізації Східної Африки європейцями, і нотатки про діяльність християнських місіонерів та життя негрів, роздуми про невільництво та майбутнє Африки. Сьогодні ці спогади мають не лише літературну, а й історичну цінність як джерело інформації про різні сторони тогочасного життя чорного континенту…

На другий день після султанської аудієнції корвет покинув Занзібар і взяв курс на Сейшельські острови, куди прибув 18 листопада після проведення численних гідрографічних спостережень. Стоянка на рейді селища Мае (сучасне місто Вікторія – столиця Республіки Сейшельських островів), розташованого на однойменному острові, продовжувалась менше тижня. Окуневський писав: “Усюди зелень, пальми і банани, потічки ясні журчать між горбками, і садки гарні, і хатки білі… І ми всі були раді; наші матросики, котрих пустили на беріг, бігали по лісах як малі діти, радуючись святій землиці”. Ймовірно, що команда вперше за 100 днів плавання отримала можливість ступити на тверду землю. Капітан Монтекукколі не був безсердечною людиною. Але в ті часи забезпечити здоровий відпочинок для команди на березі, де матросів на кожному кроці чатували різні хвороби, не було можливості, тому вони, як правило, місяцями не покидали корабельну палубу.

Поповнивши припаси продовольства і води, в тому числі згаданими вище черепахами, надавши довгожданий відпочинок команді, 23 листопада “Аврора” покинула Сейшели і вийшла у океанський перехід у напрямку півострова Індостан, землі якого разом з островом Цейлон в ті часи мали загальну назву “Індії” (у множині).

Святий Вечір моряки зустрічали неподалік від екватора. Саме ця ніч з 24 на 25 грудня 1889 року стала вирішальною у письменницькій долі Ярослава Окуневського. Різдвяний настрій наповнив його душу тихою радістю, сумом за рідним  краєм і любов’ю до всього сущого. Вперше, не лише за місяці плавання, а й за декілька років, він узявся за перо і на одному подиху написав чудовий нарис, назвавши його “Святвечір”.

Святвечір на борту корабля австро-угорського флоту

Це був не просто спомин про свято, а злет духу небайдужої і талановитої людини: “Засвітили свічки на деревці – і ми засіли до стола, до Святої Вечері. А там, дома, далеко, стіл заставлений білою скатертю… Усі, усі ми з’їхались, ціла родина. Се у нас вже така установа, щоб се родинне свято святкувати укупі…І був я у той вечір між ними. Я був – присягаю! Від того дня я і вірю в телепатію… І єсть дві речі, що найдужче ворушать серце людське. Се любов і віра”. Окуневський неначе перенісся у Святвечір душею на батьківщину і набрався сили від рідної землі. Тої сили хватило, щоб перенести шторми і екваторіальну спеку, виконувати свою нелегку лікарську роботу, неначе губка всмоктувати в себе все бачене і почуте, щоб потім щедро поділитись здобутим із своїми земляками-українцями.

“Святвечір” – це перша літературна робота, написана Окуневським під час рейсу на “Аврорі”. Далі, протягом двох місяців муза вже не покидала душі моряка і чергові нариси виходили з-під його пера один за одним, у тому числі згадані раніше “На Червонім морі”, “Аден” та інші.

Корвет “Аврора” завершив свій океанський перехід відразу після Нового року – 2 січня 1890 року, прибувши до британсько-індійського порту Калькутта (сьогодні – Колката, Індія). Корабель Дунайської імперії мав виконати чергову дипломатичну місію. До Калькутти напередодні Нового року прибув спадкоємець Британського престолу принц Альберт Віктор Едвард Уельський, який уже понад два місяці мандрував по Індостану. Хоча цей вояж високоповажної особи був плановим, він став дуже вчасним, оскільки принц виявився замішаним у декількох брудних історіях в Англії (до цього часу не спростована версія, що саме він був тим маніяком, який з нелюдською жорстокістю убивав лондонських повій, за що отримав прізвисько “Джек-потрошитель”) і його від’їзд до Індії давав можливість заспокоїти схвильовану громадськість.

8 січня принцу Альберту Віктору виповнилось 26 років, з приводу чого в Калькутті відбулися гучні урочистості. Капітана Монтекукколі разом із його офіцерами, серед яких був і Окуневський, запросили на це зібрання як повноважних представників Габсбурзької монархії. Корабельний лікар не пропустив жодної деталі із видовища, а побачене виклав на папері у нарисі “Вечір в Індіях”: красу і яскраве мистецтво талановитих народів Індостану, неприховану продажність їх вождів і нікчемність сановного іменинника – “молодого, блідого, мізерного, поданого наперед модного панича в чорнім сурдуті”.

Особливу увагу українця привернули бойові танці представників одної з тибетських народностей – сіккімців: “Так я отсе тепер, глядячі на тибетанців, не інакше представляв я собі козаків-запорожців. Ті підголені чуби тибетанців, той звисаючий оселедець, закручений зухвало коло уха, широкий кунтуш та ще широкі шаровари, носаті жовті саф’янці, тота постать висока та одчайдушна, ті вправи в ремеслі воєннім – усе те нагадувало мені козаків-молодців”. Вони настільки зацікавили Окуневського, що він через пару днів виклопотав у капітана короткотермінову відпустку і на потязі високогірної Гімалайської залізниці виїхав до Сіккіму (тепер – однойменний штат Індії).

Звичайно, “білий пан”, яким тибетці сприймали українця, не міг у повній мірі спілкуватись із гімалайськими простолюдинами, однак знайомством з ними він залишився вкрай задоволеним: “Тут, між веселими сіккімцями, котрі так відбивали від поважних індійців, я чув себе як дома. Мені виділось, що бачу перед собою такого-то Івана, або Грицька, або Николу в такій самій клепани або кучмі, яка вживається у нас в горах карпатських. Видко, що до української крові примішалось чимало монгольських дріжджей…”

У цій поїздці Окуневський побачив і описав усе в нарисі “У Гімалайських горах” – залізницю, що вперто повзе вгору, європейських туристів, гірське місто Дарджилінг і його народонаселення, буддійських священників і освітлену вранішнім сонцем величну вершину легендарної гори Кінчінюнга (у сучасній українській транскрипції – Канченджанга). Його настільки вразили Гімалаї, що через декілька років він знову повернувся до цієї теми в оповіданні “Із гір Гімалайських”.

Сіккімські типи

“Аврора” покинула гостинну Калькутту 14 січня і після майже двотижневого перебування у Бенгальській затоці 26 січня прибула до порту Мадрас (тепер – Ченнаї, Індія), розташованого у південній частині півострову. Ймовірно, що програма запланованих досліджень уже була виконана і в подальшому рух корабля на батьківщину затримувався лише із заздалегідь не передбачених причин.

3 лютого корвет вийшов з Мадрасу і взяв курс на Цейлон (зараз – острів Шрі-Ланка). До порту Трінкомалі “Аврора” завітала 7 лютого і наступного дня знову вийшла в океан, щоб, обігнувши острів з півдня, зайти до головного цейлонського порту Коломбо, у якому й провести підготовку до тривалого океанського переходу.

У цей час Ярослав Окуневський уже кінним транспортом мандрував дорогами острову. Він не міг пропустити можливість побачити Цейлон не лише з моря, а й із середини. За 7 місяців рейсу діяльність санітарної служби корабля було добре налагоджена, молодший лікар Євген Мисула уже набув достатньо досвіду, щоб на декілька днів замінити свого шефа. Тому Окуневський, скориставшись добрим відношенням до нього з боку команданта Монтекукколі, отримав на декілька днів відпустку, яку провів з великою користю, як для себе, так і українських читачів XIX-XXI століть. Він перетнув Цейлон декілька видами кінного транспорту і залізницею, ознайомився з визначними природними і історичними місцями острова, життєписом його людності та їх тогочасним проживанням. Створена ним відразу по приїзду до Коломбо серія нарисів “Впоперек Цейлону” читається з таким же, чи навіть більшим інтересом, як 120 років тому. Але різниця є, і помітна. Якщо тоді простий галичанин міг узнати про далекий острів лише із спогадів Окуневського, то наш сучасник має можливість порівнювати написане ним з багатьма іншими джерелами і зрозуміти, що його співвітчизник побачив, відчув і описав не гірше від інших, а багато в чому й краще, а головне – рідніше, тому що його погляд на життя – це наше, українське бачення сущого.

Старший лікар прибув на борт “Аврори” на другий день після того, як корвет кинув якір на рейді Коломбо. До речі, в ті часи кораблі без потреби до берега не причалювали, адже саме на кордоні між водою і сушею скупчувались найбільш небезпечні джерела міазмів – гниючі органічні речовини, а місцевих жителів з усіма їх хворобами як магнітом манило до кораблів, щоб чим-небудь поживитись. Але корвету все ж довелось пристати до причалу, щоб поповнити запаси вугілля. Ця данина технічному прогресу дорого коштувала екіпажу “Аврори”…

Два тижні – з 12 до 27 лютого корвет стояв у Коломбо, екіпаж готувався до переходу в Аден. Тим часом до Цейлону вже дійшла інформація про епідемію так званого “російського” грипу, який нещодавно з’явився в Росії і швидко розповсюдився на Європу і Азію. На початку лютого 1890 року масова захворюваність на грип (інфлюенцу) розпочалася в Індії, на черзі був і Цейлон. Після консультацій із місцевими лікарями Окуневський із своїми підлеглими активно готувались до найгіршого сценарію розвитку подій. Були придбані необхідні медикаменти, в тому числі, салипірін, який вже непогано зарекомендував себе у лікуванні грипу. За пропозицією старшого лікаря капітан наказав комісару (інтенданту корабля) закупити побільше фруктів, насамперед цитрусових, поповнити запаси мила і дезинфікуючих засобів, а також питної води. Звільнення моряків на берег було максимально обмежене.

Однак, корвет не зміг вийти в море до початку епідемії, оскільки капітан Монтекукколі отримав завдання провести з місцевою владою переговори з метою звільнення затриманого за борги в порту австро-угорського комерційного барку “Самсон”. Перемовини виявилися вдалими, “купця” відпустили, однак дорогоцінний час було втрачено…

Через декілька днів після виходу в море у багатьох матросів відразу з’явилися перші ознаки захворювання на грип: сухий кашель, біль у горлі, загальне нездужання, висока температура та інші. Це був початок корабельної епідемії інфлюенци. За наказом капітана на “Аврорі” невідкладно запровадили надзвичайний стан, на час якого Окуневський отримав розширені повноваження.

Насамперед, матроський кубрик переобладнали в лазарет, обладнаний (по мірі можливості) постійними ліжками. В палубі прорубали додаткові люки для кращого вентилювання повітря в кубрику. Щоб не піднімати у цьому приміщенні температуру, яка сприяє збереженню вірусу грипу, машину вивели із експлуатації, а димова труба завдяки відчиненим топкам стала служити додатковим вентилюючим пристроєм. Спілкування між хворими і здоровими моряками категорично заборонялося, зате всіх постійно поїли чаєм з лимоном, мокре прибирання з оцтом приміщень і палуби проводилась по декілька разів на добу, регулярне миття рук з милом і полоскання носоглотки морською водою стали обов’язком для офіцерів і матросів. Хворі на грип отримували ліки із запасів корабельної аптеки.

Перехід через північну частину Індійського океану пройшов для Окуневського у напруженій боротьбі з епідемією і навіть 30-річний ювілей старшого корабельного лікаря, який припав на 6 березня 1890 року, не відзначався.

І все ж, незважаючи на всі прийняті заходи, побороти навалу інфлюенци відразу не вдалося. Перехворіли на грип 107 моряків – половина екіпажу “Аврори”. Більшість через 5-7 днів одужували, а у декількох хвороба була ускладнена запаленням легенів (пневмонією). Коли корабель прийшов 24 березня до Адену, захворюваність на грип на ньому була зведена до мінімуму. Недужі, які лікувались у лазареті, категорично відмовлялися перейти до берегового шпиталю, адже всім хотілось скоріше добратись додому. Та й кращого лікування, ніж від Окуневського і Мисули, та догляду від своїх корабельних санітарів на чужій землі чекати було не варто.

Та підступна нежить свою данину отримала. У Порт-Саїді до шпиталю відправили важко хворого на пневмонію матроса, де він того ж дня помер. Частина команди і офіцерів були присутні при його похованні на місцевому кладовищі.

Гіркі втрати на цьому не закінчились. Під час переходу Середземним морем тяжко занедужав і через чотири дні помер від зараження крові 25-річний лінієншіффсфенріх (молодший лейтенант) Герман фон Лоренц-Лібернау. “Аврора” повернула до острову Крит, де 28 квітня на католицькому цвинтарі міста Канея з військовими почестями поховали молодого австрійського офіцера.

Ярослав Окуневський важко переживав смерть близького друга і лише через сім років, коли гострота втрати притупилася, він вклав біль своєї душі у спогади “Із Криту”: “Трясла єго та пропасниця, що набрався єї в Африці. Чотири дні лежав хворий. Чотири дні? Що се? А які вони довгі, коли сидиш при постелі дорогого товариша. Боже! Боже, змилосердься!”

Пандемія “російського” грипу продовжувалася до 1892 року. Вона забрала з собою понад мільйон людських життів, у тому числі і згаданого раніше британського принца Альберта Віктора Уельського.

Ранок 4 травня корвет “Аврора” зустрічав на вході до гавані Поли. Салют фортеці і флоту, рапорти адміралам, сльози радості від зустрічі з рідними і близькими. Окуневському випала гірка участь – передати сумну звістку матері і сестрі покійного Генріха. Пізніше він написав: “Серце мені стискалося. Я хоч і невиновний, чувся переступником, коли застукав у двері їх мешкання, щоби передати їм сю вість”.

Через декілька днів “Аврора” була переведена у резерв до наступного плавання, екіпаж розформували, офіцери після здачі звітів за рейс роз’їжджалися у відпустки по різних землях Двоєдиної монархії чи за кордон, матроси продовжували службу чи демобілізувалися у запас.

У новій гарній уніформі і доброму настрої попрощався з “Авророю” демобілізований матрос Никола. Поряд з ним дріботів на паску шестимісячний підсвинок, подарований моряку-гуцулу офіцерами корвету на почин при обзаведенні майбутнім господарством. Никола, який на кораблі доглядав за худобою, різними правдами і неправдами врятував життя своєму улюбленцю і зберіг порося від жорстокої долі, яка призначена свинячому племені на землі і в морі. Зворушливу історію їх дружби описав Окуневський у своєму нарису “Никола”.

В цілому ж командування флотом визнало рейс “Аврори” досить успішним. За майже 9 місяців плавання екіпаж корабля виконав усі поставлені перед ним завдання. Корвет пройшов 18 884 морських миль, з яких 11 505 – під парусами, 6 429 – під парами, а остаток – за допомогою машини і парусів одночасно. Витрачено 820 тонн вугілля. Під час плавання померло всього 2 моряки, тобто менше 1% від загальної кількості екіпажу, що набагато менше середньостатичного показника. В ті часи людські втрати у далеких плаваннях від 5 до 10 відсотків екіпажу вважалися цілком припустимими.

Вищою оцінкою службової діяльності Ярослава Окуневського на корветі “Аврора” стала вдячність офіцерів і команди за збереження їх здоров’я, а багатьом – і життя. Італієць граф Монтекукколі з того часу мав велику повагу до лікаря-українця і в подальшому завжди довіряв йому відповідальні посади. Саме командувач флоту Австро-Угорщини адмірал Монтекукколі у 1909 році клопотав про призначення марінеоберштабсарцта 1 класу (морського старшого штабового лікаря – капітана 1 рангу) Окуневського керівником санітарної служби Адміралтейства у гавані Поли, тобто всього австро-угорського флоту.

З цієї посади, нагороджений багатьма орденами різних держав, в ранзі марінегенералштабсарцта (морського генерального штабного лікаря – контр-адмірала) він у грудні 1917 року залишив флотську службу, щоб віддати всі сили боротьбі за незалежність України. В роки визвольних змагань Ярослав Окуневський вніс свою вагому частку у справу санітарного забезпечення населення Західно-Української Народної Республіки. Після поразки у війні він поселився у брата Теофіла в Городенці, де, уже в похилому віці, позбавлений польською владою пенсії, лікарською працею заробляв собі на життя. Завершив свій земний шлях лікар-адмірал, письменник, патріот України і довічний романтик Ярослав Окуневський 24 вересня 1929 року…

Білосніжний корвет “Аврора” до 1896 року здійснив ще два далеких плавання до Америки та до Східної Азії, після чого й завершив свою кар’єру в якості “корабля летючої риби”. Він був переобладнаний у плавучий склад морських мін і школу для підготовки мінних спеціалістів. Кінець Першої світової війни “Аврора” зустріла на півдні Адріатики в Которській бухті. Старий корабель перейшов у власність Королівства сербів, хорватів і словенців (майбутня Югославія), у флоті якої отримав назву “Скрадін”. Протягом 1924-1927 р.р. колишню “Аврору” розібрали. Їй дісталася непогана корабельна доля, адже практично весь флот Австро-Угорщини захопила Італія і він закінчив своє існування під прапором колишнього противника…

Та спробуємо перенестись назад у минуле, коли до цієї трагічної дати залишається майже 40 років. І зараз, чудовим червневим днем 1890 року молодий і гарний морський офіцер їде потягом до рідної Галичини. Попереду все життя і три місяці відпустки, радісні зустрічі з рідними і друзями. В його валізі лежать не лише подарунки із екзотичних країн, а й декілька зошитів із спогадами про побачене і пережите під час служби на білосніжному корветі “Аврора”. Окуневський вже вирішив, що написане ним не повинне належати лише йому. Його земляки вправі мати уяву про світ широкий не лише з творів представників інших народів, але й від своїх співвітчизників, причому, рідною їм українською мовою. А гірка доля його друга Германа Лоренц-Лібернау свідчить про швидкоплинність людського життя, опісля якого може залишитись лише скромний надгробок на чужоземному цвинтарі. Тому досить тримати свої спомини і роздуми у шухляді столу. Мабуть вони вже мають право на особисте, фізично віддалене від автора існування…

Через нетривалий час львівська газета “День” розпочала публікувати на своїх шпальтах подорожні “фейлетони” Ярослава Окуневського, які відразу завоювали популярність у читачів. Минуло декілька років і видавець Денис Лукіянович за згодою Окуневського видав у двох томах збірку його нарисів під назвою “Листи з чужини”.

Промайнуло ще століття, протягом якого із душі українського народу цілеспрямовано витравлювали пам’ять про його героїв, серед яких був і єдиний (!) із немалого числа адміралів українського походження флотів різних держав, який не зрікся свого народу і його мови.

Та не вдалося. Пам’ять народу значно довша, ніж строк, відведений для існування окремих режимів чи партій. У 2009 році, напередодні 150-річчя Ярослава Окуневського, київське видавництво “Темпора” перевидало його “Листи з чужини”. І знову, як понад сторіччя тому, ми можемо мандрувати разом з автором Індійським океаном і Гімалайськими горами, знайомитись з історією чорношкірих жителів Східної Африки і тамілів з острова Цейлон, радіти разом з ним у Святвечір і розділяти його сумування за померлим другом. І намагатись любити Україну, як любив її Ярослав Окуневський.

А ті, кому не байдужа доля Батьківщини, нехай запам’ятають і обдумають його слова, написані в Гімалайських горах у січні 1890 року: “Ті, що вічно плачуть і нарікають на судьбу свою, не знімаючи рук до праці, одиниці чи народи, – пропадають. Інакше й бути не може…”

ПІСЛЯМОВА

Все написане вище на чотири п’ятих було в дійсності, а на одну п’яту мало бути тому, що по-іншому на флоті бути не могло. У процесі дослідження теми мені довелося побувати в місті Пула, де пройшли 33 роки життя Окуневського, через Інтернет і особисто познайомитись із багатьма людьми із різних країн, завдяки яким вдалось відновити частку життєпису видатного українця.

Особлива подяка шановному Василю Гуменюку, завдяки якому я отримав чимало інформації про рід Окуневських і маю можливість поділитись своїми здобутками із земляками визначного українця.

Наприкінці лютого до мене надійшов лист із Австрії від онука Ярослава Окуневського. Він відомий у Європі дитячий лікар, тепер уже пенсіонер, має чотирьох синів, гордиться своїм знаменитим дідом і досліджує його біографію. Отже, Ярослав Окуневський продовжує жити не лише в книгах і пам’яті людей, а й у своїх прямих нащадках…

Автор цих рядків продовжує розшукувати моряків-українців флоту Австро-Угорщини, маючи надію в майбутньому накопичену інформацію викласти у книзі та статтях. Велике прохання до всіх, хто має будь-яку інформацію з вказаного питання, повідомити мене за телефоном 097-528-75-17.

Пула – Запоріжжя, 2008-2010

ПАРУ СЛІВ ПРО АВТОРА

У 2010-му році урочисто відзначили (зокрема в Косові та Яворові) 150-річчя з дня народження Ярослава Окуневського. З цієї нагоди було написано й надруковано десятки біографічних нарисів про цього видатного нашого земляка різних авторів – від учнів загальносвітніх шкіл до іменитих й титулованих осіб, ба навіть один художній твір, означений жанром «роман» (див.: Дмитро Мохорук // Гуцули і Гуцульщина, 2011.− № 3(4).− С. 78-83). Але, що гріха таїти, ніхто (в т.ч. й автор цих рядків) не спромігся розшукати хоча б один, досі невідомий документ з життєпису адмірала-письменника, отож усе написане – це «переспіви» й «інтерпретації» вже давно відомого. Леонід Кирилаш – талановитий документаліст, історик та літератор із Запоріжжя (!) у цьому плані підійшов до висвітлення питання з принципово іншим підходом до справи.

Якщо Ви дочитали написане до цього місця, ні в кого, гадаю, не виникне сумнівів, who is who у рівні документального дослідження біографії Ярослава Окуневського та висвітлення життєпису першого адмірала з Гуцульщини, письменника за сумісництвом (так сказав не хто-небудь, а сам Іван Франко!), шанувати й пам’ятати якого повинна не лише Косівщина, але й уся Україна! Достатньо сказати, що прямих нащадків Я.Окуневського, зокрема його онука – Еґона Бальцара розшукав саме пан Леонід Кирилаш, завів з ним переписку і врешті-решт ініціював приїзд до України на заходи з відзначення 150-річчя свого діда.

Саме пан Леонід не лише підтвердив факт нагородження Ярослава Окуневського багатьма орденами Австро-Угорщини та інших країн, але й документально встановив, коли, чим і за що було нагороджено нашого видатного земляка, за власний кошт видавши кольоровий буклет:

Говорячи відверто, Леонід Кирилаш із Запоріжжя показав нам, галичанам, як слід підходити до справи вивчення і написання біографічних матеріалів наших же земляків, на що нам завжди не вистарчає ні часу, ні коштів, а головне – цілеспрямованості й наполегливості, помножених на працелюбність.

Леонід Кирилаш, м.Запоріжжя

Розвідка «Народження письменника» була опублікована в журналах «Морська держава» (Севастополь) та «Дзвін» (Львів), але з огляду на малодоступність цих видань для мешканців Косова і Косівського району, розміщення її на Косівському сайті дозволить ознайомитися з невідомими фактами нашого минулого значно ширшій аудиторії зацікавлених та ініціювати підготовку й написання аналогічних матеріалів про інших наших видатних земляків.

…Ведучи пошуки біографічних даних моряків України, як мені відомо, завершує зараз Л.Кирилаш дослідження про ще одного нашого видатного земляка. У пошуках його могили, Леонід Ількович спеціально приїздив до Косова (!) аж із Запоріжжя. Про кого мова? Нехай це поки-що буде секретом (неетично розголошувати чиїсь напрацювання без відома автора!), але є домовленість, що коли матеріал буде готовий, першими з ним ознайомляться читачі Косівського сайту.

Василь ГУМЕНЮК, с.Яворів − м.Львів

Share