Літо. Спека. Соціальне дистанціонування і закриті кордони з ЄС. Усім хочеться в подорожі: на море, в Київ або Карпати. І коли власного авто немає, в місце призначення не літають літаки, і розкуплені всі квитки на потяг, завжди є варіант з автобусом. Не найкомфортніший, але бюджетний. А як переміщалися з точки А в точку Б століття тому?
ПЕРШІ МІЖМІСЬКІ ЛАСТІВКИ
Приблизно так само: куди не можна було доїхати на потязі, добиралися автобусом. Технічний прогрес скорочував час у дорозі, кількість транспорту збільшувалася в геометричній прогресії. 1912 року в США машина нарешті стала дешевшою за коня — правда, все так само дорогими були послуги шоферів. На території України автомобілі теж перетворювалися з дивини на звичну частину пейзажу.
У КАРПАТИ — НА АВТОБУСІ
У Карпатах із дорогами було теж погано. Це сьогодні ми звикли, що за магістралями стежать спеціальні служби, а трохи більше як століття тому обов’язок утримувати дорогу в належному стані падав на селянські плечі. Дорожня трудова повинність — шарварок — із роками ставала все коротшою: 1885 року вона становила чотири дні на рік. + щорічний збір у касу повіту дорожнього податку; 1898 р. — два дні трудової повинності й дорожній збір у розмірі 10% прямих податків. Іван Франко влучно назвав шарварок «дводенним хвостиком кріпацтва», а протримався цей хвостик аж до 1939 р.
Автовокзал в Косові — Автобус «на Кути». Автобус на 12 місць. 1930-ті рр. Фото Henryk Poddębski.
1885 р. шляхів так званого І класу було всього два: «Коломия — Яблунів — Пістинь — Косів — Кути» і «Станиславів — Надвірна — Делятин — Коломия». У перші десятиліття XX ст. дороги з твердим покриттям дотягнулися до Вижниці й селища Берегомет на Буковині. Шосе від Ворохти до Косова з’явилося тільки 1933 р.
За маршрутом «Коломия – Кути» з 1912 р. запустили автобусне сполучення, перше на Гуцульщині. Час у дорозі з усіма зупинками становив 2 години 15 хвилин. Шість днів на тиждень відбувалося два рейси «Коломия — Кути». У суботу — один о 16.00 год.
У омнібус, крім шофера і кондуктора, поміщалися 13 пасажирів. Ціна поїздки була величиною непостійною: в суботу, коли наплив пасажирів був великим, квитки коштували дорожче. 1927 р. суботній рейс обходився мандрівникові в сім злотих, за багаж платили ще півтора. З огляду на те, що на возах-дрожках за тим же маршрутом довелося б розщедритися на 25 злотих, автобус був демократичним варіантом.
«Повітря в автобусі жахливе через збіговисько людей і бензину. Голова відразу починає боліти. Що ж за громада їде разом — видно, що збірна дружина. Пасажири базікають: пані з дівчинкою розповідає молодій особі з Варшави про гуцулів, яких бачила, провідуючи мати в Пістині. Двоє чоловіків говорять про політику, якась панянка запитує невихованого кондуктора:
— Здається, минулого тижня у вас був нещасний випадок?
— Нещасний випадок? Який ще випадок? Ніякого нещасного випадку не було!
— Ну, як же! Переїхали дитину!
— Так це у дитини був нещасний випадок, а не у нас!» — писала 1927 року про поїздку за маршрутом «Коломия — Кути» польська журналістка під псевдонімом Йотсав. І далі: «Дорога з Коломиї в Кути дуже красива, чар весни навколо. Погода. Але поїздка автобусом псує все. Перш за все тому, що дихаємо чужими випарами, а не чистим повітрям».
Наступним маршрутом, який запрацював у Карпатах, був «Станіславів — Солотвино».
Автобус, як раніше потяг, був надійним способом заманити в карпатські села міських туристів. Омнібуси курсували там, куди не дотягнулася залізниця, але де тракт був достатньої якості для автомобілів. Таких трактів не вистачало. У книзі своїх подорожніх нотаток «З Лодзі в Східні Карпати» (1927) вже згадана журналістка Йотсав писала про дорогу «Ворохта — Жаб’є» (нині Верховина): «Дорога жахлива! Камінь на камені! «Потім буде краще, Андрію?» — запитую мого всесильного в цей момент пана. «Потім будуть болото і вибоїни», — відповідає флегматично». 19 кілометрів до Кривопілля віз їхав чотири години.
Фрагмент карти автобусного сполучення та статистика по Станіславівському воєводстві на 1930 рік. В червоних прямокутниках кількість рейсів на добу (туди-назад). В Станіславівському воєводстві в 1930 році було: 82 автокомпанії загальною кількістю 85 автобусів, переважно від 10 до 16 містних марки «Шевроле» та «Форд». 40 автобусних маршрутів загальною. довжиною 960 км. За добу перевозилось 3000 пасажирів. Вартість проїзду кілометра становила 12 грош. Прислав Павлюк Богдан.
Із дорогами на буковинському березі Прута було ще гірше. Навесні 1933 р. «Голос Буковини» писав: «Нестача хороших доріг.
Останнім часом гірські дороги так зіпсував Черемош, Путилівка і інші води, що сполучення між горами і долами практично неможливе. Ними небезпечно пересуватися». І ще цитата, вже за червень 1933 р.: «Вся Північна Буковина в болоті, ніде гарної дороги (немає). Року 1914 розпочато будувати дорогу через Кліводин до Давидівки, із того часу ніхто цим не цікавився. Селяни скаржилися — безуспішно». Тому транспортом №2 на Буковині після потяга був аероплан.
У Чернівцях при університеті працювала льотна школа для цивільних, була широко поширена авіапошта. Діяло декілька аеропортів. Корів зі злітної смуги в селі Рогізна селяни погоджувалися забрати тільки тоді, коли бачили, що наближається літак. Перші міжміські автобусні рейси на Буковині почалися тільки 1930 року, зв’язавши Чернівці з Сучавою, Клуж Напокою, Дорохоєм та іншими містами сучасної Румунії.
До 1935 р. Гуцульщиною курсували автобуси «Коломия — Космач», «Коломия — Кути», «Косів — Жаб’є», «Делятин — Ворохта», «Ворохта — Жаб’є» і «Ворохта — Заліщики». Пізніше з’явився маршрут «Коломия –Городенка — Заліщики». Графік руху діяв пів року — на зимовий і літній сезони. Пасажирам, які їздили автобусами часто, пропонувалися місячні абонементи. На маршруті «Коломия — Кути» абонемент коштував 37 злотих і 25 грошів. За «Коломию — Косів» платили 30 злотих. Найдешевшим був абонемент у Яблунів — 12 злотих.
ПРАВИЛА В САЛОНІ
Новий вид транспорту вимагав нових умінь і звичок. Потенційних пасажирів вчили елементарному. Щоб зупинити автобус, слід стати на зупинці, розташованій на потрібному боці дороги, і, побачивши машину, підняти вгору руку. Щоб вийти не на кінцевій, треба повідомити про це кондуктора. Автобуси зупинялися лише на офіційних зупинках.
Поступатися дамам місцем не було прийнято. Стоячих пасажирів на міжміських маршрутах не брали — надто небезпечно. До виходу на потрібній зупинці люди пробивали шлях за допомогою парасольок, а пасажир, який сидів ближче за всіх до кондуктора, повинен був смикати того за пальто, вимагаючи зробити зупинку.
Автовокзалів не існувало, з великих міст транспорт вирушав із різних точок. Скажімо, якщо львів’янин 1928 р. хотів поїхати в курортні Брюховичі, йому потрібно було на Маріацьку площу. Збираючись у Стрий, Яворів або Золочів, він ішов до Музею художніх промислів.
Вчити доводилося і персонал. Якщо в перших правилах для водіїв було всього чотири пункти (і головним було керуватися міркуваннями безпеки), то інструкції для кондукторів були довшими. Кондуктор мав бути пристойно вдягнений, на одязі носити кондукторський значок. Він не мав права подавати сигнал до руху, поки всі, хто виходив з автобуса, не вийдуть, а всі, хто заходив, не займуть сидячі місця.
Заборонялося пускати в салон нетверезих, а також тварин. Заборонялося відчиняти двері під час руху, радилося застерігати пасажирів від куріння в салоні, розмов із водієм і гучного співу.
Ірина Пустиннікова.
Газета «Подолянин».
