Наукова робота:
учениці 6-А класу Тюдівської ЗОШ І-ІІІ ступенів
Слижук Роксолани
Науковий керівник:
Вчитель історії Тюдівської ЗОШ І-ІП ступенів
Чоланюк Марія Петрівна,
вчитель вищої категорії, вчитель-методист
Вступ
Ми живемо у чарівному кутку землі, який називається Гуцульщиною. Господарство жителів с. Тюдова було і є таким, як і всієї Гуцульщини.
Найбільше про це можна дізнатись із спогадів довгожителів села, а також дуже багато почерпнути із книги «Гуцульщина» В. Шухевича. Також є посібники «Українознавство» В.П. Сойка, «Українське народознавство» С.П. Павлюка, Хрестоматія з Гуцульщинознавства, де є відповіді про найбільш поширені заняття гуцулів. Гуцули — працьовитий, гостинний і талановитий народ. Тут майже в коленій хаті живуть умільці.
В наш час гуцули виробляють різні речі, які славляться не тільки в Україні, а й далеко за її межами.
Багато із речей нашого побуту в наш час ми купуємо в магазинах, які зараз є на коленому кроці. Гроші гуцули теж вміють заробляти.
А ще не так давно, в першій половині 20 століття, все для себе люди виготовляли самі: ткали полотно, виготовляли взуття, предмети домашнього вжитку. Все це було зроблено вручну і матеріал теж був природній, натуральний. Такі речі дуже корисні для здоров’я. В наш час виготовляють такі речі з особливою майстерністю, на замовлення, досить дороге, а тоді звичайні речі для своїх потреб. Умільці ткати, прясти, виготовляти ткацькі верстати були в моєму роді, тому я захотіла про це написати. Звичаї і традиції, вміння свого народу і свого роду завжди треба вивчати, щоб взяти з минулого все краще. Актуальною ця тема є завжди, бо це вивчення історії свого села, це доповнення до нового видання «Історії міст і сіл України», це можливість оформлення нових експозицій музею «Історія с. Тюдова», це пам’ять про умільців і продовження їх справи в нових умовах, відповідно до вимог часу.
Новизною в моїй роботі є всі спогади членів мого роду.
Практичне застосування. Цей матеріал я підготувала для шкільного музею «Історія с. Тюдова», куди також принесла вироби умільців з мого роду.
Виготовлення одягу умільцями села Тюдова
Ще не так давно жителі села Тюдова купляли в крамницях найнеобхідніші речі, а більше виготовляли самі.
Полотно на сорочки, спідні штани, на покриття кожухів виготовляли з льону. Технологія цього виробництва була такою. При достиганні льон вибирали в два прийоми. Спочатку вибирали плоскінь, а дещо пізніше (при достиганні насіння) матірку. В’язали рослини в невеликі горстки (снопики). «Як дійде льон, коноплі, то беруть їх, в’яжуть у горстки і складають у стіжки аби просохли; аби вибрати насіння, мнуть горстки ногами або товчуть їх пранником на розстеленій верени» [1, с.175]. Ці горстки мочили протягом двох-трьох тижнів у спеціально викопаних для цього ямах біля річки. Тут проходило бродіння. Матірку перед «мочінням» обмолочували. Коли бродіння закінчувалося і волокно легко відділялося від решти стебла, горстки виймали з води, просушували і терли на терлицях. Так одержували волокно. Потім його «дергали» (розчісували) на дергівках (круглі щітки з гострими залізними шипами), щоб воно очистилося від залишків костри (терміття). Після цього його розчісували на плоских дерев’яних гребенях.
Останнє давало змогу розділити волокно на фракції – довге і коротке. Довге називали повісмом, а коротке — клоччям.
Продовжували процес прядінням ниток і намотуванням на мотовило. Одержані мотки натягали на самотоку, з котрої змотували в клубки, з яких ткали полотно на дерев’яних верстатах. З довгого волокна (повісма) одержували високоякісне полотно «повісм’яне», з коротшого — менш якісне «зрібне», а клоччя використовувалось для пошиття веріток, мішків тощо. Полотно влітку «білили» біля ріки з допомогою води та сонця. Цю роботу, як правило, виконували діти, цілими днями пропадаючи на зарінку.
Полотно ткали і відбілювали майже в кожній хаті. Жителька села Тюдів Яремчук (Лаврук) Марія Василівна, 1940 р. нар., згадує, що в їх сім’ї всі ткали, а вона вміла ткати майже з дев’яти років. Вдома вони мали два верстати – для полотна і бесаг. Будучи дитиною, вона не один раз «білила» полотно біля річки Черемош разом з іншими дітьми.
Це заняття їм подобалось. Процес «біління» проходив саме так: у гарну сонячну погоду біля річки розстелювали на сухе і чисте каміння виткане полотно, а тоді брали в руки поливальницю і поливали його водою. Коли полотно висохне, поливали знову. На день поливали 20-30 разів. Відбілювали багато днів, доки не стане зовсім біле, готове для продажі чи пошиття одягу. Сорочки оздоблювали вишивкою. Найбільш поширена техніка вишивки в Тюдові:«хрестик», «низинка», «бісер». Крім цих, на Україні є інші техніки вишивки: «кучерявий стіб», «стебнівка», «кіска», «поверхниця», «штапівка», «насилування», «обмітка» [4, c.363].
З овечої вовни ткали сукно, яке потім використовували для пошиття штанів (холошень), сардаків (байбараків), в’язали капці (шкарпетки), светри, ткали бесаги (сумки), без яких жоден господар не обходився. В гарних нових бесагах носили святити паску на Великдень, з бесагами йшли на покупки в місто, іноді в бесагах носили дітей, в передню сумку ставили речі, а в задню, на плечах, дитину. В селі Тюдові бесаги ткали Артим’юки (Згутикові), верстати в них є ще і дотепер, а також Петрук Марія Петрівна, мама Лівака В.О., яка ткала не тільки бесаги, а й полотно, запаски, опинки, пояси до опинок, шила сардаки (байбараки) – верхній сукняний чоловічий і жіночий одяг з китицями. Умільці виконували замовлення для жителів села та інших сіл, а також на продаж.
З овечих шкір після «виправлення» (відповідної технологічної обробки) шили кептарі, кожухи. «Вичинка шкір для хутра мала ряд особливостей. Операції не повинні були вплинути на міцність його» [2,c.118].
Цим займалися майстри-кушнірі. У Тюдові таким добрим майстром-кушнірем в ХХ ст. був Лівак Василь Олексійович, за якого і тепер кажуть «Кушнірик». Кушнірства він навчився в Кутах. Народився Василь Олексійович 4.03.1917 р., а в 1931 році після закінчення школи, вирішив опанувати професію кушніра. В той час в Кутах було багато кушнірів: Місто Рабін, Тосько Рабін, Чіпіль, Микола Старожитник. Лівак В.О. вчився 4 роки у Куби Томашевського, а в 1935 році повернувся додому і самостійно займався кушнірством. 4 березня 2005 року Ліваку В.О. виповнилось 89 років. Він гарно виглядає і добре себе почуває, любить розповідати про минуле. Василь Олексійович має всі знаряддя, необхідні для виправки шкіри і пошиття одягу. Він розповідає, що виправляв шкіри з баранів та шив з них кептарі Сочивські, а вишивкою оздоблювала кептарі Настуня Савчукова. «Сочивські», напевно, називаються тому, що бісер для оздоблення везли з Румунії, з Сучави. Також шив Лівак В.О. шапки, ковдри.
Шкіри виправляв хлібною виправою, а не хімічним способом. Хлібну виправу робили так: мочили дунс (полова, ІV мука з млина), солили, намазували шкіри, клали в посудину – кадку, яка внизу вузька, в вгорі широка, щоб легше було мішати шкіри, заливали водою на 7 днів.
Тоді вибирали, струшували, сушили. Шкіри зсихалися, зменшувалися, тоді їх намочували теплою водою, толочили ногами, ключували (витягували спеціальним ключем). З готових виправлених, не фарбованих шкір шили, що було треба.
Виготовлення взуття умільцями села Тюдова
Майже всі жителі села взувалися у постоли. За Польщі шили тільки шкіряні постоли. Шкіру на постоли купували готову, її виготовляли з шкіри великої рогатої худоби і завозили в село. Найкращі шкіряні постоли в с.Тюдові шили: Лаврук Василь Григорович (Близнюччин) та Фірчук Петро (Фірчуччин).
Дещо пізніше, після ІІ світової війни, бідні люди, котрі не в змозі були купити шкіру на постоли, виготовляли їх із покришок гумових автомобільних шин. Гумові постоли були дуже міцними і дуже важкими. Нерідко вони переживали своїх господарів. Гумові постоли в Тюдові виготовляв Фірчук Петро та Додяк Дмитро, тато Михайлихи Грицакової, яка, маючи зараз 90 літ, пригадує, як тато купував, чи просто діставав десь гумові колеса, зрізував зовнішню частину, яка була нерівна, а з серединної, рівної, вирізував гарну смужку резини, згинав з боків і зшивав шнуром з тієї ж таки гуми.
На релігійні свята і в неділю селяни переважно взувалися в черевики, мешти або чоботи, зшиті з доброї шкіри (боксу, юхту). Лівак Іван Олексійович в Тюдові був шевцем, сам кроїв і шив черевики з шкіри.
Звичним явищем у літню пору була поява на дорогах, в громадських місцях, навіть у церкві та школі людей і дітей босоніж. На роботу в поле переважна більшість селян виходили босими.
Моя прабабуся – ткаля
Моя прабабуся – ткаля. Проживає в с. Тюдові. Дівоче прізвище Артем’ юк.
Спогади: «У сім’ ї Артем’ юків було 7 дітей – 4 хлопці і З дівчини. Нашу маму, а твою прапрабабусю звали Марія, тата Іван. У родині ткали з покоління в покоління ще від прапрапрабабусі, яку звали Анастасія.
Я навчилася ткати у 12 років від бабусі Настуні. Перше, що навчилась ткати – це полотно. Основу вони купляли в магазинах, снували і ткали полотно.
Згодом ткала: запаски, бесаги і верітки.
Сім ‘я Артем’ юків мала 20 овець. Для бесаг і запасок вони мали свою вовну, а інколи купляли.
Вовна
Для цього стригла вівці, парила вовну кип ‘ятком, сушила її, скубала руками. На дерев’яному гребені, зробленому для вовни, розчісувала її. Намотувала вовну на куделю, брала веретено і пряла. Гребінь, куделю і веретено зробив вуйко Микола. З веретена пряжу намотували на мотовило.
Мотовило — це дерев ‘яна палка, в якої кінці розділювались на дві частини.
На мотовилі пряжу перев ‘язували, знімали, якщо треба то закрашували пряжу (чорнили). Красили пряжу у вільховій корі. Нарізували кору з вільхи. Варили її до того часу, поки вода не потемніє. Проціджували і в гарячу воду клали моташки. Поки пряжа (маташка) не потемніє. Витягували пряжу і сушили. Натягували на самотоку і змотували на клубки вже ці покрашені шерстяні нитки. Такі покрашені нитки не блідли.
Завжди зберігався колір. Тоді ці нитки намотували потоком на цівку. Цівку вставляли в човник. Такий човник був готовий до ткання бесаг.
Бесаги
Коли на воротило намотували основу (нитки), відміряли 2,5метри. Це була довжина одних бесаг. А ширина їхня була 0,5 метра. Коли весь витканий матеріал знімали з переднього воротила, розрізали його по мірках. Зарублювали, зшивали, вуха обшивали сукном, сукно брали з старих сардаків.
Бесаги використовувала колена сім ‘я. Вони використовувалися, як повсякденні, так і святкові. В повсякденних бесагах люди носили все, що їм було потрібно і зручно. А деякі люди носили і дітей.
Святкові бесаги (нові) люди використовували для того, щоб носити до церкви перестає в піст, на Великдень в бесагах носили паски. В ті часи кожна сім ‘я повинна була мати святкові бесаги. Тому, що колачі до церкви потрібно було нести тільки в бесагах.
З свого матеріалу виткані бесаги коштували 25-30 рублів. Якщо приносили свій матеріал (шерстяні нитки), то за роботу ткаля брала 10 рублів. Замовляли бесаги люди зрізних сіл: Кут, Черганівки, Косова. Замовляли люди для своїх потреб, а деякі купляли, щоб перепродати або виміняти на зерно.
Мені подобалось ткацтво, але інколи хотілось погратись з дітьми, та змушена сидіти за верстатом і ткати. Від 12 років до 21-го постійно сідала за верстат і ткала.
В 21 рік вона вийшла заміж: за мого Воротняка Івана Михайловича. Потім 30 років працювала в колгоспі, а вечорами знову ж сідала за верстат. Проткала 60 років. Так заробляла собі і своїй сім’ї на проживання».
Воротняк Параска Іванівна. Народилася в с. Тюдові. 09.06.1928 р. Освіта семирічна. Проживає в с. Тюдові. Пенсіонерка. 10.10.2008 р.
Спогади тітки Олени
Олена Іванівна проживає в с. Тюдові. Це рідна сестра моєї прабабусі. Вона згадує: «Коли я закінчила 4-ий клас, то мама Марія так, як була ткаля, навчила мене ткати. Після шкільних уроків я сідала за верстат і ткала, а ввечері робила уроки. Верстати зробив рідний брат мами Марії. Його звали Микола (Михайльчуків).
Ткала на замовлення: полотно, рушники, запаски, бесаги, верітки.
Коли не було замовлень, всі виткані речі виносила на базар у Кути або Косів. У 3-4 годині ночі вона виходила з дому і йшла пішки на базар. Бувало й таке, що нічого не продала на базарі. Закінчила 11 класів. Після школи почала працювати директором будинку культури, була директором 10 років.
Після того вийшла заміж, а тоді 12 років працювала в шкільній їдальні помічником повара.
У вільний час від роботи знову ж сідала за верстат і починала ткати. Сиділа за верстатом 35 років.
Хочеться і тепер сісти знову за верстат. Але теперішні речі тчуть сучасніше. Наприклад, штори і салфетки, які також: тчуть для потреб і продають їх.Ці всі речі ткала для потреб, тому що жити було важко. Весь вільний час доводилось проводити за верстатом. Верстат і досі зберігається!
План роботи на верстаті
- На воротило намотують основу (нитки).
- На мотовило заднє намотується основа для виготовлення кількості продукції.
- На переднє мотовило намотується виткана продукція.
- В нити просиляли по одній нитці в колену ниту.
- В бердо просалювали по 4 нитки в кожну щілину
- На цівку потоком намотували шерстяні нитки.
- Цівку вставляли в човник.
- Човник пропускали (проштовхували) поміж основу.
- Човників могло бути 5 або 6, це залеоюало від кольорів матеріалу
- На бесаги брала два човники, білий і чорний
- Поножі натискалися для утворення зіви, щоб пропускати човник. 12.Натискаючи два поножі пропускаєш човник з білою ниткою.
- Прибиваєш нитку лядами.
- Потім натискаєш інших два поножі і пропускаєш човник з чорною ниткою. Після пропуску прибиваєш нитку лядами. 14. Так тчуться бесаги».
Ватуйчак Олена Іванівна народилася в с. Тюдові 18.12.1946 р. Освіта середня. Проживає в с. Тюдові. Пенсіонерка. 10.10.2008 р.
Спогади Бейсюк Павліни Миколаївни
Бейсюк Павліна Миколаївна проживає в селі Тюдові. Дівоче прізвище Яремчук. В Павліни було два брати. Іван і Михайло. Маму Павліни звали Калина, тата Микола. Павліна Миколаївна згадує: «Як закінчила 4-ий клас, то мама Калина навчила прясти, ткати. Ткати також вміла бабуся і прабабуся. Я ткала: запаски, бесаги, опинки, верітки і полотно. Перший ткацький верстат мені зробив дідо Онуфрій, також дідо Онуфрій навчив сина Миколу майструвати верстати. Отже, другий верстат мені змайстрував тато Микола Онуфрійович. У нашому господарстві тримали 30-40 овець. Для ткання запаски їм потрібно було кольорові нитки, Шерстяні нитки у них були свої, виготовлені з вовни.
Потрібно було і ще шовкові нитки і сухозолоть (парча). Шерстяні і шовкові нитки фарбували .Для цього фарбу на замовлення купляли у євреїв.
Сновивка, на ній снували нитки. Збирали в пряжу, цю пряжу намотували на заднє воротило, після того розрізали її, ставили воротило на верх верстата, ставили нити і по одній нитці просилювали в кожну ниту. Коли набрали в кожну ниту нитки, після того просилювали у бердо по чотири нитки в кожну щілину. Ширина запаски була їм. 10 см., а довжина була по замовленню. Пояс до запаски плели вручну, а не ткали, довжиною 4м., ширина 10 -15см. На дерев ‘яну перекладину, закріплювали нитки, прив ‘язуючи дерев ‘яний тягарець. Плетіння поясу проводилось за допомогою дерев ‘яних ціпків, якими переплітали нитки. На закінчення пояса робили китиці.
Китиця — це пучок відрахованих ниток зав ‘язаний вузликом. Вартість пояса була 25 рублів.
До запаски виплітали косичку з 9-ти шерстяних ниток, яку пришивали навкруги запаски.
Запаски і опинки жінки купляли для себе, як для повсякденного, так і святкового вбрання. Вартість тканої запаски або опинки 300 рублів, або міняли на 100 кг. кукурудзи чи пшениці.
Бейсюк Павліна Миколаївна. Народилася в с. Тюдові. 11. 01. 1943 р. Освіта семирічна. Проживає в с. Тюдові. Пенсіонерка. 10.10.2008 р.
Спогади Павліни Миколаївни про ткацькі верстати вуйка Миколи
Яремчук Микола Онуфрійович. Народився в с. Тюдові 1908року. Помер в 1994 році (жовтень).
У Миколи Онуфрійовича сім ‘я була з шести чоловік: чотири хлопці і дві дівчини. Тато Миколи був майстром ткацьких верстатів. Миколу навчив цього ремесла батько Онуфрій. Також батько Онуфрій навчив Миколу майструвати всі речі, які потрібні були для виготовлення шерстяної нитки: гребінь, куделя, веретено, мотовило, самоток, потак. Також і весь верстат. Для цього заговляли дерево в місяці грудні, дерево називалось тоді мертвим. Воно годилося для виробу. Його називали мертвим тому, що в місяці грудні воно не мало води. Просто дерево не живилось водою. На верстат заготовляли дуб і граб, інколи бував і бук. Дерево сушили, окоровували, тесали і відміряли на деталі до верстата. Тоді по тих розмірах розпиляли. Сушилося дерево біля 2-3-років. Верстат складався: воротило, два мотовила – переднє і заднє, бердо, нити, поножів 4 (дерев ‘яні педалі), сідало, човник, ляди».
Бейсюк Павліна Миколаївна. Народилася в с. Тюдові. 11.01.1943 р. Освіта семирічна. Проживає в с. Тюдові. 10.10.2008 р.
Спогади Слижук Олени Онуфріївни
Слижук Олена Онуфріївна проживає в с. Тюдові. Дівоче прізвище Яремчук Олена Онуфріївна. Мала чоловіка Дмитра і двох синів Володимира і Михайла, які уже померли. Олені цього року виповнилося 90 років. Вона згадує: «Мене навчила ткати мати Ганна. В сім’ї матері ткала менша сестра Марія. Ткацький верстат зробив сестрі брат Микола. Я ткала бесаги, запаски, полотно, рушники, а більше ткала килимові доріжки, а також: доріжки з ганчірок. Технологія шерстяних килимових доріжок ткання та ж сама, як запаски, але якщо хотіли виткати узір, то набирали нитки руками, рахуючи їх на узір (це без човника).
Для того щоб виткати ганчірочну доріжку, брали старі речі, різали їх на полоски, розміром 1 см ширини. Нарізані полоски зшивали і змотували в клубки, після того намотували на дерев ‘яний ріжник. Основа ганчірочної доріжки — шовкова нитка. В бердо просилювали воює по дві нитки і ткали. Доріжки килимові та ганчірочні використовувалися у домашньому господарстві. Килимовими шерстяними доріжками прикрашали стіни, а замолені люди застеляли і підлогу.
Ганчірочними доріжками застеляли все, бо вони були дешеві.
1 рубель платили за роботу 1 м тканої ганчірної доріжки, проте матеріал давали свій, якщо Олена ткала зі свого матеріалу, то вартість 1 м 15 рублів. Килимова матеріальна доріжка зі свого матеріалу коштувала 30-40рублів за 1 м.
Слижук Олена Онуфріївна. Народилася в с. Тюдові 22.02.1919 року. Освіта — 4 класи. Проживає в с. Тюдові. Пенсіонерка. 10.10.2008 р.
Висновки
Тема «Умільці села Тюдова» мені дуже близька тому, що в нашому роду Артем’ юків (Згутикових) було багато умільців. Коли я почала розпитувати спочатку свою прабабусю, мені стало дуже цікаво про це все довідатися. Моя мама розповіла про те, що теж допомогала бабусі.
Я розпитала ще в інших членів роду і дуже задоволена тим, що довідалася.
Жаль, що мої родичі, які ткали колись, вже досить не молоді, тому не в силі і здоров’ї освоїти сучасне ткацтво, яке користується попитом на різних ринках.
Можливо, я почну брати уроки в своєї прабабусі і з допомогою мами навчуся ткати. Ми вже занесли в кімнату ткацький верстат.
Сімейні традиції нашого роду продовжуються, двоюрідна сестричка моєї мами Боєчко Олеся Любомирівна, працює викладачем в інституті композиції та моделювання одягу Косівського декоративно-прикладного мистецтва. А мої дві двоюрідні сестрички навчаються у коледжі м. Вижниця. Це онуки Павліни Михальчукової. Вони справжні майстрині сучасних виробів.
Якби я не провела це дослідження, то так би й не знала, що колись люди все вміли робити своїми руками. Коли я читала про це, то так не розуміла, як тепер. Моя прабабуся дуже зраділа, коли я почала розпитувати. Здавалося мені, що вона аж помолоділа.
Тепер, коли я бачу різні речі в музеї або ще в користуванні людей, я оцінюю їх по-особливому, бо багато про це знаю.
ЛІТЕРАТУРА
- Шухевич В. Гуцульщина. Львів, 1899.
- Сойко В. Українознавство. Київ, 1994.
- Павлюк С. Українське народознавство. Львів, 1994.
- Павлюк С. Українське народознавство. Київ, 2006.
- Спогади Воротняк Параски Іванівни.
- Спогади Ватуйчак Олени Іванівни.
- Спогади Бейсюк Павліни Миколаївни.
- Спогади Слижук Олени Онуфріївни.
