
Воєнний кореспондент «Dіе Zеіt» надіслав своїй часописі гарний опис Гуцульщини, який передаємо нашим читачам в перекладі:
Боротьба, яка ведеться так довго в Галичині на просторих подільських рівнинах, та понад берегами забагнених рік — перенеслася знову в одній частині фронту, — на гірський терен.
Коло Жабя й Микуличина ведеться боротьба, як раз понад ріками Чорногори. Отсей 24-кільометровий гірський хребет, на якому тепер лежить південно-галицький фронт є найвисшим східним Бескидом з верхами: Піп Іван (2026 метрів висоти), Ґотин-Томнатик (2016 м.), Туркул (1932 м.), Говерля (2057 м.) і Петрош (2020 м.). Се або лісом вкриті гори, або скелі.
Верхами гір простираються полонини, а на них зрідка порозкидані гуцульські колиби. Величаве гірське пасмо творить границю між Галичиною й Угорщиною, яка рівночасно становить розтоку жерел Чорної Тиси, пливучої в сторону Угорщини й допливів Прута та Черемоша, що біжать стрімко в сторону Галичини.
Тут коло жерел Прута лежить звісне літнище — Микуличин, а над Чорним Черемошем— Жабє, найбільше розмірами село в Австрії, а що до скількости населеня найчисленнійше село Галичини. Рівночасно Жабє є головним осередком Гуцульщини, хоч більша частина Гуцулів живе у сусідній Угорщині й на Буковині.
Як раз сей український, верховинський народ й відограв у карпатських боях минувшого року славну та визначну ролю, а тепер опять станув в обороні своїх рідних гір.
Гуцули, як звісно — творили окремі добровільні ряди борців, які у своїй національній ноші боролись з Москалями. Звичайно носять Гуцули гарні сердаки, ярко-червоні штани, незвичайно розкішно й по мистецьки вишивану сорочку, в літі киптар, зимою шапку з різкочервоним дном та з особливою окрасою — лисячим хвостом, якого власноруч убив Гуцул.
Ось у таких одягах й видно тепер сих русявих людий на патлатих гірських кониках Чорногори. Бо Гуцул в часі мира не тільки живе з тих полонин, але також з виробу бриндзі, з різьби в дереві, з ріжного рода мистецьких виробів домашніх посудин, а в кінци також з ловецтва, бо Гуцул не аби який стрілець а навчився тої штуки дома ще хлопцем.
Однак не кождий може купити собі стрільбу, тому Гуцули виробляють собі пушку, обвязуючи дротом грубу дуту бляху, до якої пристосовують власного виробу пістолет. А прецінь такою „пушкою” ласного виробу вмів Гуцул вбити медведя, який тут то там стрічаеться ще у східному Бескиді.
Гуцули є грецько-католицького обряду, по національности Українці, між якими не могла знайти собі московська агітація — ніколи пристановища. Незабутний доброволець, а теперішний підполковник Рус, покористувався в часі останної російської інвазії на Буковині саме знаменитим кінним відділом Гуцулів, безпокоїв Москалів цілу зиму через нечувано смілі напади Гуцулів, та через вміле стеженє ворожих рухів. Рівночасно малий, патлатий гуцульський кінь, показався в часі світової війни незрівнаним гірським конем, найкрасшим звідуном, вючним звірем, співтоваришем у бою.
Гуцули займаються передовсім широко випасом худоби, бо орного поля в них нема. Опріч Москалів ненавидять вони також злобних Італійців, а причиною сього то, що італійські зелізничні робітники занесли свойого часу сифіліс між них в часі будови зелізниць а який тепер страшно шалів поміж Гуцулами. Властивим осередком Гуцульщини, як сказано — Жабє, бо Микуличин, котрий лежить на східному боці Пруту стратив богато зі свойого первісного характеру, зробившись літнищем хорих.
Властиво Микуличин простираеться в подовжній долині, на гирлі річки, яка впадає до Прута. Хоч Москалі зайняли Микуличин, то однак мають вони тільки горішний біг Прута, знова західний беріг Прута й долина Чорної Тиси, куди веде зелізничий шлях в наших руках. I знов ведеться борба в тих околицях, куди вже раз переходили московські війська.
Тепер стоять над Прутом між иншими нашими військами також альпейські тирольські полки, які тут почуваються як у себе дома. Тут сказати можна — бореться ціла природа краю по нашій стороні — проти російської переваги.
З газети «Українське Слово», 1916 рік
Підготував Богдан Павлюк.