І тепер він більше ніколи не забуде той Святвечір…
Коли найбільші свята застають тебе вдома – здається, ніби вони подібні одне на друге. І що так буде завжди. Кожен Святвечір заходив у дім Голинських з дідухом, серафинцями-павуком під стелиною, поважною колядою заходив і пахнув тушеною рибою. Пахнув дубленими кожухами, свіжим снігом, близькою колядою і далекими зірками. Михайло знав, здається, напам’ять всю послідовність обряду і думав він, що повік його віку – все буде повторюватися саме так. То не була багата вечеря – мама їхня старала з послідного, але кожна та вечеря була дуже правдива і рідна.
«Іде світом коліда!», — дєдя Теодор колись приказував. Але його Михайлик кімував дуже смутно.. «Коліда світом іде».. А тепер война світом іде. Люта і напасна, і один Бог знає, коли їй вийде кінець. Святвечір 1914-го застає Михайла в далекому Сараєво, в тому горнилі, звідки все починалося. Михайло Голинський — тепер вояк, і так далеко його покутська коляда. І так далеко той дідух, лишилися тільки зірки.
Надворі хурделить — так, ніби зима заводить коляду, а в бараку хлопці пообставали пічку та й гріють руки. Гріють, в кого є руки… Вони всі троє ранèні — то й відправили їх в цей барак «зализувати рани». Михайлові кривава квітка рани плече пообпікала, рука ниє і скіпає. А ще більше скіпає спогад про мирне Різдво.
— Беріть снігівці та й вибираймося в дорогу.. За нами бричка приїхала.
Звістка осяяла темноту бараку. Тут, у Сараєво, живе родина буковинських євреїв Ґлязерів, і вони запросили вояків на Святвечір до себе додому. Резервовий капітан Ґлязер — комендант їхнього бараку.
— Ну гай, беріт снігівці. Надворі мете.
..У домі Глязерів так світло – ніби війна не тут. І цей оазис затишку і правдивого дива посвітив хлопцям у душах свічки і вони аж усміхнулися.
Посередині кімнати — стіл з чорнобривою скатертю, на столі — дідух, в куті — ялинка.. І пахне варом, і сливками-шушеницями, і пахне.. життям.
Ці господарі — добрі дуже люди. Свято хочуть зробити тим, хто сидить у темному бараку і слухає, як болить.. Ґлязери самі не раз і не два згадують Україну, та й буковинську Заставну, та й мирні часи.. Кожному з них є що згадати, того разом якось світліше. Господарі навіть приготували те, що українцям пасує їсти на Святвечір — бо навіть тут, навіть на війні, Різдво Христове прийде.
А коли дійшло до коляди, і джури Ґлязерів (також українці) завели «Бог предвічний», то вояки поховали голови вдолину, бо всі плакали як один. Бо рік тому вони коло церкви на Різдво зачинали ґаздівську коляду, а тепер.. а тепер називають самі себе каліками і голови схиляють. Банно їм за домом.
«Я вже ніколи не забуду той Святий вечір», — буде писати Михайло Голинський через роки, вже у статусі оперного співака. Буде на його віку багато днів і багато свят.. Але той Святвечір…
Рани хлопців на якийсь момент перестали дьохкати — але дьохкала душа. 6 січня 1914 року.. Ніхто з хлопців не забуде того єврейсько-українського Святвечора, такого несподіваного серед воєнної хурделиці.
Вони тоді багато мовчали — господарі і вояки. І дивилися на запалені в трійцях свічки, і згадували Україну і мирні часи. При свічці, знаєте, багато про що думається інакше…
* Образок написано до різдвяного проєкту Чернівецької обласної філармонії
