«Незвідані путі Господні» і «Все таємне стане явним» — це відомі фрази зі Святого письма.

Десятки років втоптували у забуття правдиві відомості про відважних воїнів УПА — скрізь і всюди, й на Косівщині зокрема. Особливо ретельно «зачищали» світлини борців, за збереження яких загрожував немалий тюремний термін. Здавалося, що з плином часу ймовірність віднайдення оригінальних зображень повстанців впевнено простує до нуля, але Всевишній подбав, аби все було інакше. Сьогоднішня наша розповідь про Миколу Васильовича Гринюка зі села Вербовця і Дмитра Петровича Рабинюка (народжений у Старому Косові). Кожен з них віддав понад п’ять років священній боротьбі за незалежність України.

Микола Гринюк «Соломон»

Микола Гринюк «Соломон»

Микола Гринюк (1927 р.н.) знаний з підпілля сорокових під псевдом «Соломон». На підставі вивчення доступних документів повстанців відомо, що 17-літнім юнаком (восени 1944-го) Микола вступив до лав УПА і став членом революційної ОУН, але основним засобом боротьби для нього стала не зброя, а слово — освіченого і тямущого хлопця залучили до праці у відділі пропаганди. Понад три роки «Соломон» (мабуть, і псевдо дали відповідно до його інтелектуального рівня!) працював як пропагандист кущової ОУН, після чого ще два (до червня 1949-го) — в якості адміністратора референтури пропаганди Косівського районного проводу. Чимало, мабуть, листівок, звернень, комунікатів та інших документів авторства «Соломона» — як воїна ідеологічного фронту поширювали серед населення, але вимоги конспірації забороняли підписувати подібні речі навіть псевдом — не кажучи вже про справжнє ім’я!

А те, що всі вони були належного рівня, засвідчує факт призначення Миколи Гринюка на посаду провідника Коломийського районного проводу, а незабаром — і в референтуру пропаганди Коломийського надрайону (тут доречно пояснити, що таке «район» і «надрайон»: до 1945-го року адміністративно-територіальною одиницею був «повіт» — за радянською термінологією — район. З метою ефективнішої боротьби з підпіллям влада роздрібнила повіти на маленькі райони, скажімо, Косівський поділили на власне Косівський, Жаб’ївський, Кутський і Яблунівський, у кожному з яких розташували гарнізон і райуправління НКВС (з 1946-го — МДБ). Коломийський повіт був поділений на власне Коломийський, Коршівський, Обертинський і Печеніжинський райони і т.д. Аби не вносити плутанини в існуючий стан речей, структура підпілля дублювала радянський поділ, але територію колишніх повітів іменували «надрайон». У Косівський надрайон, таким чином, входили Косівський, Жаб’ївський, Кутський і Яблунівський райони).

23-річний Микола Гринюк-«Соломон» став, таким чином, одним з чільних керівників підпілля Коломийського надрайону, кординуючи діяльність відділів пропаганди названих вище чотирьох районів, і це, погодьтеся, неабияка довіра, а ще більша — відповідальність!

Факт перебування юнака у лавах УПА, на жаль, не став секретом для «визволителів зі сходу»: вже у 1947-му батька — Василя Гринюка (мати померла 1942 р.) та молодшу сестру — Ірину (1933 р.н.) виселили в Караганду. Через два роки батько «Соломона» помер, і знайшов свій вічний спочинок десь у пісках Казахстану. Двох інших сестер — Марію і Бадилину арештовували й відпускали (це була свого роду «наживка» метою виманити підпільника і захопити живим або схилити до зради присяги), але врешті-решт також депортували — спочатку в Архангельську область, а потім у Казахстан, де вже перебувала молодша Ірина.

Світлину «Соломона» в повстанському однострої розшукав і люб’язно надав для публікації народний депутат VIII-го скликання Верховної ради України Юрій Тимошенко. Дати на ній, на жаль, нема, але на звороті є власноручний підпис-дедикація, згідно з якою ця світлина була подарована «другові Ігорю з днів революційно-визвольної боротьби».

З великою долею вірогідності можна припускати, що побратим «Соломона» під псевдом «Ігор» — це Володимир Бешлей з Хімчина, який у 1949-50 рр. виконував функції адміністратора референтури “пропаганди Косівського районного проводу ОУН — тобто силою факту тісно співпрацював з Миколою Гринюком.

«Соломон» загинув у бою з опергрупою МДБ — про час і місце цієї трагічної події існують дві версії, котрі протирічать одна одній, але про це напишемо нижче, а зараз поведемо мову про Дмитра Рабинюка-«Веселого».

Цей повстанець народився 8.11.1924 р. у Старому Косові — на свято Дмитрія, тому, очевидно, й був відповідно охрещений на прохання батьків — Петра й Марії, старокосівських селян, котрим судилося на схилі років коротати свій вік далеко за Уралом. Але це буде згодом; поки-що родина Рабинюків трудиться на землі і виховує дітей — двох синів і.двох дочок: Дмитра, Василя, Параску та Марію. Усім їм теж доведеться колесувати світами — від Караганди до Іркутська, бо в Московії віками дотримуються принципу яси Чингізхана: всі родичі того, хто виступив проти влади, підлягають системному покаранню, незалежно від того, симпатизували вони «злочинцеві» чи ні.

Восени 1942-го Дмитра вивезли на примусові роботи до Німеччини. Поводив він там себе «чемно» й через рік заслужив право на короткотермінову відпустку додому. Погостював у родині й перейшов у підпілля. Там оцінили його рівень і скерували до Служби Безпеки (СБ) — відділу по боротьбі з ворожою агентурою. Пройшов відповідний вишкіл, став членом революційної ОУН, короткий час був рядовим бойовиком, згодом його призначили комендантом боївки СБ Косівського району, а тоді послідовно — слідчим референтури, субреферентом (заступником керівника) і референтом (керівником) райпроводу ОУН. Посада немала і дуже відповідальна — слід було ретельно зважувати, хто реальний агент, а кого спецслужби СРСР «підставляють» під покару підпілля, хоча насправді це не лише просто невинна людина, а найчастіше — симпатик і помічник УПА. Розвідка й контррозвідка — то невидима війна нервів, через що чекісти намагалися ліквідувати насамперед керівників підпілля і служби СБ, котра доволі ефективно «плутала» їм карти в брудній і нечесній грі людськими життями місцевого населення.

Наші багаторічні пошуки світлини Дмитра Рабинюка-«Веселого» серед його односельчан ні до чого не привели: все було конфісковане спецслужбами чи знищене самими людьми, аби не мати проблем. Першу світлину повстанця (з конем; її вже було оприлюднено раніше) віднайшов у архівах КДБ чернівецький дослідник Дмитро Проданик, а ось другу, виявлену щойно, також надав Юрій Тимошенко.

Дмитро Рабинюк «Веселий»

Дмитро Рабинюк-«Веселий» в повстанському однострої. Публікується вперше.

На її звороті лаконічна позначка: «Веселый» Рабинюк Д.П. Судячи з мови напису, це фото побувало в руках чекістів ще до того, як Дмитра було захоплено живим і зі зброєю 23 червня 1949 р. (у випадку, якщо зафіксований на світлині був уже заарештований чи вбитий, неодмінно писали «захвачен» або «убит»).

Судили «Веселого» військовим трибуналом у Косові, причому суд був показово-відкритим (здебільшого практикувалися закриті судилища так званими «тройками ОСО» —  «особое совещание»). На той момент в СРСР була короткочасово відмінена смертна кара (її згодом поновлять — «на прохання трудящих»), тому Дмитрові присудили максимально можливе покарання — так звану «котушку» —  25 років таборів + 5 років позбавлення прав. Строк відбував у тюрмах Казахстану, Володимира та Мордовії, брав участь у повстанні політв’язнів. На початку 70-х переїхав на Буковину — оселився у родині сестри Марії, котра перебралася сюди після депортації. До кінця 80-х перебував під ретельним наглядом КДБ; помер 2000-го року і похований у Чернівцях.

Доповідна місцевих чекістів «нагору» зазначає, як сказано вище, що Дмитра Рабинюка-«Веселого» захоплено 23.06.1949-го, а ось усні свідчення місцевих твердять: це сталося пізніше — у серпні 1949-го, на обійсті Івана Риптика в Старому Косові. Важко сказати, як воно було насправді, але суті справи це принципово не міняє; єдине, до чого вартує «докопатись» — сталося таке випадково чи за «наводкою» сексота. В переважній більшості випадків «спрацьовував» другий варіант, але імена своїх «помічників» з місцевого населення чекісти дуже ретельно приховували і лише в деяких випадках писали (не прізвища, а клички!) конфідентів у своїх доповідних…

Що ж стосується Миколи Гринюка-«Соломона», то інформація з доповідної чекістів і усні передання односельців відрізняються докорінно — є потреба детально проаналізувати і перше, і друге. В спецповідомленні № 2391-К з поміткою «Совершенно секретно» від 5 вересня 1950 р. (розсекречено 15.03.2013 р., рішення №242-970), скерованому до Києва і Москви, повідомляється, що «4 сентября с.г. чекистско-войсковой группой Кутского РО МГБ, при проведений операции на чердаке одного из домов села Рожнов были обнаружены и при вооруженном сопротивлении убиты два бандита, в которых опознаны: главарь кустовой бандгруппы Андруцуляк Василий по кличке «Сагайдачный» и его заместитель Гринюк Николай по кличке «Соломон», оба нелегала с 1944 года». Що зробили з тілами полеглих, у документі не сказано, але з цієї доповідної зрозуміло: істинних посад в підпіллі «Сагайдачного» і «Соломона» чекісти не знали, проте запам’ятаймо місце і дату трагедії: с.Рожнів, 4.09.1950 р.

Усні свідчення жителів Старого Косова твердять, що «Соломон» (разом з іншим повстанцем — Федором Микитюком-«Круком») загинув 7 квітня 1951 р. в селі Смодній — обидва переховувалися на стайні у Миколи Атаманюка (Пиндули). Сестра Миколи Гринюка, Василина, казала, що тіла убитих три дні лежали в Смодній, пізніше їх перемістили до міліцейського райуправління у Косові і врешті-решт викинули в озеро неподалік.

Уважний перегляд чекістських доповідних за квітень 1951-го року (з припущенням того, що, можливо, полеглих 4.09.1950 р. упізнано невірно) не дав жодних результатів щодо наявності інформації про сутички в Смодній вказаного періоду часу, отож, є усі підстави думати: усні свідчення — хибні. Зауважмо також, що у 1950-51 рр. Василина Гринюк перебувала на засланні, і точно знати, що діялося у Косівському районі, достеменно не могла… Єдиний правильний, але невтішний висновок з обох версій, полягає у тому, що місце поховання Миколи Гринюка-«Соломона» досі невідоме.

Андріана Сусак-Арехта

Андріана Сусак-Арехта

Є у цієї історії сучасне героїчне продовження: внучка «Соломонової» сестри, Василини — Андріана Сусак-Арехта — в 2014-му стала воїном-добровольцем батальйону «Айдар» з позивним «Малиш» і брала активну участь у бойових діях на Донбасі. За мужність і хоробрість відважній дівчині присвоїли високе звання «Народний герой України» (про це «Гуцульський край» детально повідомляв 20 травня 2016 р. у номері 19).

Боротьба за утвердження незалежності України триває, і можна впевнено заявити: вона завжди матиме продовження, бо, як писав німецький поет і філософ Й. ҐЬОТЕ — «Лиш той життя достоїн і свободи, хто кожен день іде за них у бій!».

Слава Героям!

Василь ГУМЕНЮК, член правління Косівського РО «Просвіта».

Парасковія СУСАК-КУРЕНДАШ, краєзнавець.

«Гуцульський край», №30, 26.07.2019 року

Facebook коментарі
Share