На него казали у Кобаках Міхяло Дойнишин, бо рід Климів у цему селі пустив свій корінь від опришка Клима Дойни.
Міхяло про того Дойну говорити не дуже любив – за всілякі та й неоднакі історії, які легендами розійшлися по селу, ніби кола по воді. А Міхяло легенди не любив. Любив свою пасіку, і свою степенну Теклюсю, і оці ліси – названі в честь їхнього роду Климами.
«Ти, чоловіче, урвáний до роботи. Ніби не бідуєш ні ти, ти й ні діти, а все гаруєш, єк той Божий волик..» — сусіди не розуміли, чого він, заможний чоловік так тяжко і багато працював і не признавав найманої праці.
Сусідські дітлахи називають його «медовий дідо» — у Міхяла на пасіці – розлога вишня. А під нею – ковбок. От на ковбок дід сідає, бере малечу в коліна і годує медом. Бджоли літають навколо маленької планети дідового капелюха, поміж галуз блимають сонячні пасма, а небо чистіське – ніби великий синій полумисок.
— Ей, зусмария…, — ця дідова фраза означала, що він розмірено думає і потрохи смакує погожу днину, ніби добрий мід.
Нині, певно далі прийдуть за медом – у Кобаках у «медового діда» все беруть меду для повниці. То коли дійде на ґаздівському весіллю до того, аби пити почесне*, то на столі має бути різьблена миса з повничною ложкою, і тою ложкою весільних гостей будуть частувати питним медом. Ота ложка і є повниця: вона не буває порожною, поки весілля.
— А хіба «повниця» — то не дари, з якими йдуть до молодих? – допитується донька Марічка.
— То вже друге. А перша і правдива повниця – не в дарах. То лижка, яка купаєси у меду і пророчит і молодим, і гостям щісливий вік.
Вона дєдю не розуміла, але він таки ліпше знає. Інакше з цілого села до її дєді не сходилися би за медом перед кожним кобацьким весіллям. У Міхяла мед – бурштиновий, ніби краплі ті повизбирували усе сонце і воно аж загусло. Зараз покрапає…
На реставрованій знимці — мій предід Міхяло.
… Ця днина закарбувалася Маріці в згадці на цілий її довгий вік – коли тато Міхяло ходить коло своїх вуликів і мугикає, а в стайні їрже вороний Бервінчик, а неня Теклюся збирається іти «лагодити весілє» — вона весільна кухарка.
Маріка в той день не знала, що такі моменти – пораховані. Коли вони, рід Климів – гонорові ґазди і на то ніхто не посягає.
Уже в сорокових на Кобаки будуть казати «червоні». І в її родини відберуть чи не все – землі, худобу, і головне – дідову пасіку… Вона з чоловіком Митром, як мурашка, терпляче зводитиме нову хату і не в Климах, де їхня родова земля, а на голому полі, на царині.. У Міхяла відберуть увесь його світ, розкуркулять. І він умре на своєму вулику….
… Баба Маріка громадить яблуневе листя – багато його нападало цеї осені. Садом до неї іде молода з дружками – у білих політúках, білому вінку.. Одна з дружок, таки аж задуже балакуча, жартувала, аби вуйко Митро ти й вуйна Маріка лагодили повницу.. Маріка усміхнулася самим краєчком губ: цікаво, чи ця дитина знає хоч приблизне значення слова…
… Осінь цікаво розписала Маріїн сад: на чорних-чорних галузах десь та не десь свічечки жовтолисту. Маріка сперлася на граблі і задумалася. А почерез сад ішли-щебетали молоденькі дружки і за ними розвивалися шовкові політúки….
- Політúки – стрічки.
- Лижка—повниця – спеціальна обрядова ложка з хрестоподібним отвором на одному краї, призначена для ритуального частування весільних гостей.
- Пити почесне – пити за здоров’я молодих під час обдаровування.
Образок з моєї книжки «Про вас», щойно вийшов новий тираж і її знову можна придбати у мене.
Іванна СТЕФ’ЮК
Читайте по темі:
Один коментар
Василина Федорчук, 06.01.2026 о 21:12
Дякую про чудові спогади про свого прадіда, своє родове дерево. Це фото дуже нагадує мого дєдю Івана, який все життя “гарував” не тільки для своєї сім’ї, а й багато допомагав людям. Ватажив на батьковій полонині, яка знаходиться навпроти Чорногори, виготовляв бербениці до бринзи, бочки і багато інших дерев’яних виробів.Дуже любив корівок, овечок, козочок.Була у нього пасіка.Ще й досі відчуваю той запах і колір справжнього, екологічно чистого гірського меду. Мати завжди пригощала всіх, хто приходив до хати. Після того, як радянська влада “звільнила” селян від своєї землі і залишила 15 соток, дєдя пішов працювати каменярем Кутського шляхового відділу каменярем. ” Лупали ” всією родиною Сокільську скалу , “ні жар, ні холод не спиняв” грузили на великі самозвали, будували захисні споруди біля Черемоша ,кам’яні мости, підвали, фундаменти під забудови, пам’ятники і ін. Батька давно немає на світі, але справа його рук житиме у віках.