Коли дві пари очєй спочітку див’єси одне на одного, а відтак – у єдиному напрямку, від того їхнього погляду з-під землі проростає диво-цвіт. На колір – отік веселка… Весна то, літо, а ци морози перед Різдвом – цеся квітка не дивитси на погоду. Вона справиласи на цвіт.
Ім’я тій квітці – злагода. Що таке злагода у нас, у Кобаках, окрім відомого всім значення «мир, гармонія»? Це домовленість про шлюб, сватання. Хлопець з родичами найближчими і парою хресних батьків іде додому до своєї обраниці. Беруть з собою калачі і цукор. Це на достаток.
Вона і родина про той прихід добре знають і си лагодє, бо так було домовлено. До речі, одне з давніх значень слова «злагода» у нашій мові – це домовленість.. Діалект часто має ліпшу пам’ять, як його носії. Бо люди не вічні, а відтак – і пам’ять їхня..
Кобацкі молодєта у традиційній одежі. Не ті, про котрих мова у образку, але ці світлини — так само архів Марії Яремій.
Десь на сватання кажуть «слово», десь – «згодини», у нас це «злагода». Село від села, містечко від містечка різниться, кожен має свій звичай, і аби втримати у пам’яті, як у нас, прошу поради у тої, яка промовила весільне благословення не одній парі – це моя хрещена матка Марія Яремій.
А вона привітно розповідає не просто про кобáцку злагоду, а як то було у їхній родині:
— Договорилиси вже наші діти, Петро і його Людмила, та й лагодимоси ми. Лáгодимоси йти на злáгоду. Нас у стáрости йде небагато, але рідня – наш син Петро, ми з татом, дідик з бабков, пара старших батьків (котрі найближчі), та самі свої. Ти й молодий купує квіти своїй дівчині, купує перстень, а то риздвіні свєта. Села наші в цю пору такі файні – на світі. Там чути коліду, та там, а ми йдемо так урочисто… Бо довге житє, але такі моменти – то його цвіт..
А батько мій Микола доповнює матку:
— Ти й приходимо ми, ти й зачинаємо бесіду здалеки – не направці:
«Співала нам синица,
Шьо у вас є файна дівица,
А ми від вас не підемо,
Заким її не засватаємо»…
Ти й видимо ми по дівчині Петровій та й по її родині: в’ни нас чікали, цесі слова їм дорогі, ти й тогди Петро просит у рідних, би віддали за него Людмилу. І тогди дарує їй перстень, квіти, всєчіно дарує, молода в’єже старостам рушники, сідаємо за столи, і далі йде бесіда поволи – коли ти й їке завелике вісілє, де мут жити молоді (коло родичів, ци підут набік), а по всему файно обнялиси, ти й попрощєлиси, ти й така злагода..
«Злагода – бо сватання пройшло у злагоді», — певно подумає той, хто знайомиться з діалектними квітками слів моїх Кобак уперше. І певно, так і є..
Я так само добре закімувала то вісілє.. Певно, що мене на злагоді не було, і не мало бути. Але весілля Петра і Людмили Яреміїв було першим, на йке мені позволили піти, до тих пір мене не брали – лиш безпечили. Це був кінець 90-х і кінець літа. І це була моя найбільша забаганка..
Я чула, не раз чула, як весільні сабаші скобочуть попід саме серце, такі файні. А мене родичі на весілє не брали, «бо ші малá».
Я в ті роки не думала над формами рідних слів і не записувала їх. Ходила собі дитина в другий чи третій клас і вбирала шкірою оті наші слова ти й словечка – «злагода», «зачєнанє», «солодка кухарька», «сабаш», «китичка». І я собі думала, ці слова такі самі вічні, як ліси у Цухонові.
А я поки росла – слова си звіяли і сіли на щонайвищу галузу. Поки не підняти голову і не схотіти їх пустити у душу – не дадуться.. То я випростую дві руки і кличу їх тепер – най обсідают і най мені по-нашому тьохкают: «солодашка», «люб’їтко», «смашний», «фідзіґорна», «злагода».. І вони зробилися зримі. Даютьси чути їх, даються обедувати. Бо я – кобацка.
