Повернення повстанця «Скорого»

«Легко слово мовиться, та нескоро діло твориться» — говорить народна мудрість. І підтвердженням тому може служити «епопея» з ідентифікацією воїна УПА Івана Михайлюка-«Скорого», котра тривала понад 20 років — саме стільки часу минуло від оприлюднення його світлини, віднайденої в червні 1999-го й увесь цей період він фіґурував як «невідомий»…

Видається неймовірним, та ні в Яворові (де було виявлено добре знаний фотоархів українського підпілля 40-х), ні в Косівському районі, ні у світах, куди недоля порозкидала родину Михайлюків (Олейчукових) з присілку Плоский, ніхто Івана — сина Миколи — розпізнати не зумів. Як також чимало старожилів (багато з яких вже відійшли у засвіти) — близьких сусідів борця за волю України.

Ситуація виглядала нерозв’язною, якби не «допомога»… недавно розсекречених архівів МҐБ-КҐБ. Чекісти, мабуть, були свято переконані, що зібрані ними матеріали про український резистанс ніколи не стануть доступними для ознайомлення й відомості стосовно воїнів УПА та збройного підпілля ОУН назавжди залишаться за сімома замками. Але Святе письмо каже: все таємне стане явним, й у істинності записаного понад дві тисячі літ тому люди переконувалися вже не раз!

Недавно народний депутат Верховної Ради VI11-го скликання п.Юрій Тимошенко випадково відкопіював у когось повстанську світлину з підписом і датою на звороті, а реконструктор історії УПА Андрій Мацьків з Печеніжина виявив у розсекречених архівах МҐБ справу «Переправа», в котрій така світлина фігурувала як «вещдок» («доказова річ») серед вилучених матеріалів заарештованих у 1952-му році підпільників з Косівщини:

В одній з доповідних «наверх» спецслужби Станіславської області повідомляли, що в результаті чекістсько-військової операції, базованої на аґентурних даних «…25 травня 1952 р. в Косівському районі при спробі затримання вчинив збройний спротив і був убитий «бандит», в якому опізнаний Іван Михайлюк-«Скорий» 1925 р.н. зі с.Яворів, нелегал з 1944 р. В убитого вилучено карабін Мосіна, 45 патронів і сумка з оунівськими документами». Детальне місце трагедії не зазначене, як також те, що зроблено з тілом убитого.

Співставлення цих даних зі світлинами Яворівського фото-архіву УПА дозволяє надійно констатувати: Іван Михайлюк-«Скорий» зафіксований на п’яти сюжетах даної повстанської фотозбірки і стає, таким чином, 98-м опізнаним персонажем після 20 років пошуків і здогадок:

Окреслимо тепер віхи біографії повстанця «Скорого», якому судилося понад 8 років зі зброєю в руках боротись за незалежність України, перебуваючи в глибокому підпіллі й загинути у 27 років ради осягнення цієї святої мети.

Іван був молодщим сином Миколи Михайлюка — господаря помірного достатку з центральною садибою на присілку Плоский — віддаленому на понад 4 км від центру Яворова і який межує зі селом Великий Рожин. Розташований в погано доступній місцині села — разом з прилеглими присілками Черлений, Липний і Максимець, Плоский став місцем повстанських постоїв і навіть базою квартирування вишкільної сотні, якою командував Микола Копчук-«Бігун».

Недивно отже, що дуже багато юнаків з цих теренів влилися до до лав /ПА — Іван Мицканюк-«Ремінь», Засиль Копчук-«Веселий», Василь Шкрібляк-«Черемха», Петро Столащук-«Вільха», Палій Иицканюк-«Гордий» (це на його обійсті виявлено вже згаданий ЧА УПА), Василь Рибенчук-«Вишня» та багато інших. Прилучилися до підпілля й сини Миколи Лихайлюка — середущий Михайло (1921 р.н.) став воїном УПА з псевдом «Камінь», а молодшого Івана залучили до праці в Службі безпеки (СБ) під псевдом «Скорий».

Нагадаємо, що СБ — це повстанська розвідка й контррозвідка, завданням якої була боротьба з ворожою аґентурою та попередження витоків секретної інформації, котра могла спричинити непоправну шкоду підпіллю. Іван розпочав службу як інформатор СБ, пізніше став членом районної боївки цієї структури, а незабаром — субреферентом (тобто заступником керівника) СБ ОУН Косівщини, референтом якої на той момент був Дмитро Рабинюк-«Веселий» (мова про нього йшла в газеті «Гуцульський край» № 30 (1645) за 26 липня ц.р., стор. 4). Після арешту «Веселого» у червні 1949-го, Іван Михайлюк-«Скорий» призначається на займану Дм.Рабинюком посаду — тобто референтом СБ Косівського району і ще два роки веде боротьбу на «невидимому фронті».

Треба сказати, що і радянська влада, і її спецслужби люто ненавиділи й переслідували підпільників УПА та членів їхніх родин, але багатократ більше — «кон курентів» з СБ, котра з успіхог зривала чимало підступних аґен турних операцій чекістів, незва жаючи на вкрай несприятлив< співвідношення сил (в кращом; випадку 1:10, а частіше 1:25 і на віть більше, не кажучи вже пре технічне оснащення). У досить скорому часі після відвоюванн? території Косівщини від німець коугорської займанщини, НКВС-МДБ вже мали в своєму розпорядженні доволі повні реєстру тих, хто перебував у партизанах, тож їхні родини зазнавали терору і знущань, а 14 жовтня 1947-го практично всіх їх було депортовано — переважно в Казахстан, а також Іркутську область, Красноярський край та інші віддалені місця «необ’ятной Родіни». Саме так поступили з Миколою Михайлюком — на той момент вдівцем, але перед цим під виглядом «бандитів» спалили родинну хату в Плоскому, тож він мешкав у зимарці на присілку Петричів, звідки його й вивезли 1947-го.

Брат «Скорого», Михайло-«Камінь» загинув 22 лютого 1947р. в с.Бабині (присілок Сокири); там йому і полеглим побратимам ще у 90-х роках сільська громада встановила пам’ятний Хрест. На жаль, світлини цього підпільника поки що, не виявлено, або ж він — як і «Скорий» — ще очікує на віднайдення та ідентифікацію. Найстарший Василь (1919 р.н.) емігрував за кордон — проживав у Торонто (Канада), згодом переїхав до Рочестера (США); одружений з тернополянкою Оленою; подружжя виховало дочку Лесю.

Що можна сказати про діяльність Івана Михайлюка-«Скорого»? Українське підпілля загалом — це клубок таємниць, а стосовно СБ — й поготів. Але одна розкрита агентурна справа, котру провів «Скорий» в загальних рисах відома і тут її конспективно викладемо.

…Великодніх свят 1948-го (у Світлий вівторок, 4 травня) чекісти взяли приступом криївку на присілку Широкий у Яворові, де переховувася сотенний «Кукол» (Іван Мицканюк) з вагітною дружиною. Вбитих — на пострах селян — роздягнули догола, пронесли на жердинах близько 2 км й неподалік церкви викинули у рів (1995-го обох урочисто перепоховано за християнським звичаєм). Група СБ, очолювана «Скорим», провела розслідування трагедії і при обстеженні території, де знаходилась криївка «Кукола» виявила мітки зі скорлупи писанки, котрі вели від пристанища до галявини та найближчої стежки. Есбісти зібрали ці скорлупи і акуратно склали писанку, після чого розпитали у людей, чия вона могла б бути. Одностайно була вказана писанкарка, яка розписувала саме так…

— Це ваша робота? — делікатно запитав «Скорий» у переляканої майстрині. Та тремтячим голосом підтвердила й оповіла, що у Світлий понеділок до неї завітав чоловік з доволі віддаленого яворівського присілка. Чемно привітався «Христос воскрес!», сів на лаву і сидить. В ту пору в Яворові існував звичай «ходити у писанки» — кожному, хто зайшов до хати на другий після Воскресіння день, належало подарувати писанку й нічого дивного у візиті малознайомого ніби й не було. Але кількома годинами перед цим до неї заходив «Кукол» з проханням пригостити його свяченим, а за контакт з повстанцем давали мінімум 5 років тюрми.

«Я дуже боялася, що цей відвідувач міг бачити в моїй хаті «лісового» й донести на МДБ, але він нічого мене не питав — взяв оцю писанку, подякував і пішов. Але чому він її розбив — невже був голодний і з’їв?». Іван Михайлюк нічого на те не сказав, лише детально уточнив, що це був за чоловік — звідки родом, і як називається. Писанкарка знала його поганенько, тож більше розповіла про зовнішність, ніж про все інше, але сказаного нею було достатньо для встановлення про кого йшлося…

Під тиском неспростовних доказів аґент зізнався, як отримав завдання у дні Великодня нишпорити на імовірній території з’яви підпільників і тайкома прослідкувати, куди підуть. «Кукола» він знав особисто з іще передвоєнного часу, тож коли виявив як той виходив з лісу, постарався усе запам’ятати. З досвіду знав: після доносу «червонопагонники» обов’язково візьмуть його з собою, аби вказав дорогу. Це було ризиковано: у неминучій перестрілці можна було отримати поранення, або й загинути, тож аґент вигадав хитромудрий план нанести мітку… За вірно вказану ціль отримав премію — 1000 рублів (для прикладу: кваліфікований водій заробляв тоді в місяць 300–350 рублів).

У 70-х роках на обеліску в Яворові було написане ім’я цього аґента, котрий за тисячу рублів видав на смерть подружжя Мицканюків. З етичних міркувань наводити його не будемо, але напис гласив: «Загинув від рук українських буржуазних націоналістів». Невинна, бачте, жертва…

…Війна — проклята штука, і це багатьом (але, на жаль, не всім!) зрозуміло з ось уже понад п’яти років подій на Донбасі. Гинуть кращі; залишаються сиротами діти, втрачаються кохані, ламаються долі багатьох. Давайте поглянемо на постать юного Івана Михайлюка, котрий попросив повстанського фотографа зафіксувати його в цивільному. Фото, мабуть, мало бути вручене дівчині — можливо нареченій, але «Скорому» судилась доля бути зрізаним, наче молодий пагін, котрий не встиг розцвісти і дати насіння…

Є ще одне питання, котре потребує відповіді: хто такий «Калина», котрому підписав і подарував свою світлину «Скорий»? З великим ступенем вірогідності можна твердити: це Василь Яким’юк з Тюдова — старший брат Володимира Яким’юка-«Аскольда», член ОУН і підпілля з 1944-го року. Захоплений внаслідок підлої зради «Кірова» З липня 1952 р. в околицях Яворова (тобто вже після загибелі Івана Михайлюка), був розстріляний в Лук’янівській тюрмі Києва 8 квітня 1953 р. Слава Героям!

Василь ГУМЕНЮК.

«Гуцульський край», №32, 9.08.2019 року

Також читайте:

Косів туристичний на старій листівці Не забуваймо їхні імена Срібло в нашій Чорногорі З наших літнищ (Космач)