(Продовження. Початок — у №28).

Українські січові стрільці» на Полтавщині насправді

Забігаючи наперед, варто сказати, що Романюк, починаючи з 1950-х, постійно добивався перегляду своїх справ та реабілітації. У 1959 році його реабілітували за відсутністю доказів його вини у справі ОУН у селі Хімчині.

Відбуваючи уже свій третій термін покарання у Владімірській тюрмі у 1972 році, на той час уже отець Василь почав добиватися перегляду справи стосовно організації «УСС».

Було організоване повторне розслідування. Сам священник не заперечував того, що скаржився на важкі умови праці та голод у колонії, а також й на те, що його сім’ю вивезли на спецпоселення. Однак він різко заперечував сам факт існування організації та планів втечі. Він пояснював, що більшість свідків, які проходили у справі, були інформаторами чекістів у колонії, а свідчення арештантів фальсифікували слідчі.

Їх допитали повторно, але вони у переважній більшості посилалися на давність часу і погану пам’ять. Майже ніхто не міг пригадати прізвищ учасників організації «УСС», але водночас стверджували, що якщо вони давали такі покази у 1946-му, то ті є правдивими.

Реабілітації у цій справі Романюк так і не добився. При її перегляді у 1989 році учасників також було визнано обґрунтовано засудженими. І лише у 1993 році вже прокуратура незалежної України реабілітувала Патріарха Володимира у цій справі.

То що ж насправді було? З великою долею ймовірності можна стверджувати, що в колонії №17 на Полтавщині справді існувала група в’язнів, куди входив і Романюк, які висловлювали своє невдоволення існуючим станом речей та радянською владою загалом.

Можливо, й навіть те, що у їхньому середовищі були певні розмови про втечу, та далі розмов це не йшло, не кажучи вже про конкретні плани чи втілення їх у життя.

Решта гостросюжетності цієї історії, наймовірніше, належить перу «сценариста» — капітанові Багно.

Концтабір «Холодний» та звільнення

Наступна зупинка в «одіссеї» Романюка була уже далеко від України. У вироку було чітко написано — «у віддалених районах СРСР».

Про перебування у спецтаборі «Холодний» залишились спогади одного із співв’язнів, з яким Василь подружився, а в майбутньому, вже після звільнення, підтримували зв’язок — поета Івана Гнатюка.

«…Голодні, виснажені важкою роботою, більшість в’язнів були сутулими, ходили по-старечому зігнутими, байдужі до свого вигляду, а от Василь, як запам’яталося, був завжди зібраний, стрункий, акуратний. Не дивно, що свою гуцульську поставу зберіг він до самої смерті. Був такий же прямий і негнучкий тілом, як і духом», — так він описував ті роки.

Інші спогади про табір залишив син Василя Романюка — Тарас. «… через весь Союз везли морем, в трюмах, на Далекий Схід (так він вперше побачив море). Там, на Колимі, розпочалася уже нова епопея — в таборах, у постійному протистоянні між кримінальниками, «ворами в законі» і колишніми бійцями ОУН та УПА, що й сприяло остаточному становленню батька як людини й громадянина. «Мої університети» — називав він період 40-х–50-х років.

Після смерті Сталіна у багатьох політичних в’язнів з’явилася можливість вийти на волю. У серпні 1953-го звільнився із табору і Романюк. Однак це звільнення не було остаточним — повертатися в Україну йому було заборонено, натомість певний час він мав прожити на спецпоселенні.

Він оселився у Магадані, де наступного року одружився на також політув’язненій — Марії Антонюк із Рівненщини. Тут йому вдалося здобути середню освіту та влаштуватися на роботу кіномеханіком. З часом із сім’ї Романюків була знята заборона на повернення в Україну, і у 1958 році вони переїхали на Прикарпаття.

Давня мрія

Тут через рік у подружжя народився син Тарас, а Василь зміг здійснити свою давню мрію — про неї навіть розповідатиме на майбутніх допитах. Ще у дитинстві і юності, і уже в таборах — він завжди хотів стати священником.

Сталося це не одразу. Після одного року навчання на Станіславських богословських курсах він був висвячений у сан диякона та правив на різних парафіях у Косівському районі. Минуле тягнулося за Романюком: незважаючи на те, що після першої своєї справи він був реабілітований, контроль і спостереження зі сторони КДБ за ним продовжувалися.

«Опіка» зі сторони органів стала на заваді його висвяченню на священника. До того ж йому не давали постійного місця роботи.

Це спричинило переїзд в Омську область, де був єпископом його приятель з часів ув’язнення беніамін (Сергій Новицький). Однак навіть він не насмілився висвятити Василя, і вже за рік той повернувся назад до сім’ї.

Після повернення минуле знову наздогнало Романюка — йому відмовили у прописці в місті Косові, і він разом із сім’єю змушений бувпереїхати до Харківської області. Тут після спецпоселення оселилась його родина — мати та двоє братів. Сам же ж Василь повернувся до свого фаху кіномеханіка і працював у селі П’ятигірське поблизу міста Балаклея.

На Харківщині Романюк, як згодом відзначав КДБ, так і не став «на шлях виправлення». У вільний час він слухав радіопрограми «Голос Америки», «Радіо Свобода», «Бі-Бі-Сі». Як доносили сусіди, постійно робив якісь записи, які ретельно приховував. Нерідко вступав у розмови на політичні теми. Усе це йому згодом пригадають.

Парох Космача

У 1964-му мрія Романюка таки здійснилася — його висвятили у священники. На початках він мав парафії у кількох селах Снятинського району, а з 1969 року став парохом одного із найвідоміших сіл Гуцульщини, і одного із найбільших в Україні — Космача.

У період Другої світової війни тут існувала своя незалежна «Космацька Республіка». Взимку 1944–45 років у Космачі було розташовано більше десяти сотень УПА. Весь район Космача з довколишніми селами були тоді «Незалежною Республікою», яка сягала на північний захід — до сіл Березовів, на північний схід — приблизно до Пістиня і на схід — до Яворова.

У одній із доповідних записок КДБ до ЦК Компартії України також знаходиться характеристика Космача та того часу, в який отець Василь почав там служити:

«…Це село розташоване в Карпатах, нараховує 5800 жителів, які неколективізовані та займаються різного роду народними промислами.

У роки Другої світової війни й у післявоєнний період в ньому функціонувала школа УПА ім. Коновальця, переховувались очільники Коломийського окружного проводу (керівництва — Ґ) ОУН. Ліквідація підпільників в околицях села була завершена лише у 1953 році.

У Космачі в цей час проживає 53 колишніх членів ОУН та їх пособників, що повернулися із ув’язнення, 57 осіб, що повернулися із спецпоселення, 92 особи, що легалізувалися чи явилися з повинною, 307 осіб з числа родичів ліквідованих членів ОУН і майже 200 осіб інших категорій злочинного елементу.

У селі є дві церкви, одна із них, за переказами, нібито побудована на кошти Олекси Довбуша (тут мається на увазі церква Святої Параскеви, що побудована 1735 року; згорілу у 1983 році), який вінчався там і був убитий у селі Космачі у 1745 році.

У 1944 у згаданій церкві проводились «висвячення» керівників УПА і члени ОУН присягали на вірність Самостійній Україні.

У 1963 році на території Косівського району кіностудія імені Довженка проводила зйомки кінофільму «Тіні забутих предків». Режисер фільму ПАРАДЖАНОВ взяв для зйомок у селі Космачі іконостас, який туди не повернув, а як рідкісний екземпляр передав на зберігання у республіканський музей прикладного мистецтв.

Приблизно в ці ж роки у с. Космачі почали приїздити під приводом відвідин місцевих пам’яток і на відпочинок відомі органам КДБ своїми націоналістичними переконаннями МОРОЗ, ЧОРНОВІЛ, ДЗЮБА, СВІТЛИЧНИЙ, ЗАЛИВАХА, АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, ПІНЧУК, ІВАНИШИН та інші, котрі, спілкуючись із місцевим населенням, старались вишукувати політично несвідомих осіб і опрацьовувати їх у ворожому дусі.

Вони, а власне, МОРОЗ і ЧОРНОВІЛ, використовували факт неповернення іконостасу в церкву для підігрівання націоналістичних настроїв у жителів с. Космача. Окремі жителі, й особливо священник РОМАНЮК, раніше двічі судимий за ворожу діяльність, почали дозволяти собі антирадянські висловлювання, а Романюк пробував спровокувати віруючих на антисуспільні дії…».

Саме у Космачі, як це відзначав Комітет компартії, отець Романюк познайомився із багатьма діячами дисидентського руху, що нерідко відвідували його. Наприклад, на Великодні свята 1969-го, у село із етнографічною метою приїжджав Валентин Мороз, щоб зафіксувати обряди гуцулів у ці дні.

У Романюка із ним зав’язалася тісна дружба, що згодом виллється у не один обшук та затримання священника.

В.Романюк також вів переписку із багатьма, як відзначав КДБ, особами відомими своїми «націоналістичними переконаннями». Інколи приводами були здавалося б банальні речі, але спецслужба їх все одно фіксувала.

Так, наприклад, Космач, окрім всього вищесказаного, відомий ще й своїм писанкарством, яке має унікальний стиль і техніку виконання. Тож нерідко о. Романюк виконував замовлення своїх колег і відправляв їм «космацькі» писанки, як сувеніри. Такі замовлення робив у нього В’ячеслав Чорновіл і відома письменниця, що нині проживає у Бразилії, — Віра Вовк.

Отець Василь продовжував знаходитись в полі зору КДБ. Підсилювали настороженість органів не тільки контакти із дисидентами, а й доноси на отця від сільського партійного активну.

Голова сільської ради вважав за необхідне донести, що Романюк не бачив нічого поганого в тому, щоб його син Тарас ходив і до церкви, і до школи. Також він відзначав, що священник закликав віруючих «не ходити до сільського клубу та не слухати комуністів». Але найбільше розлютило голову сільради та КДБ організація коляди Романюком та збору коштів на церкву під час Різдвяних свят 1970 року.

Після цих колядувань о. Романюк мав серйозні неприємності. Районна влада у типовій для себе формі інформувала про це КДБ.
«…1 січня 1970 року священник села Космача Романюк у проповіді звернувся до віруючих з проханням піти на колядування і зібрати кошти на церкву. Під керівництвом священника церковний комітет розповсюдив письмові запрошення в церкву на освячення рушника з метою зборів додаткових коштів на церкву.

Таким чином, у селі було організовано примусовий збір коштів на користь релігійної організації та служителя культу. Колядування було пов’язане із порушенням громадського порядку, так як колядники у нетверезому стані, з криком, співами релігійних пісень всю ніч. 7 січня 1970 року ходили селом, заходили до будинків громадян, шуміли, вимагали грошей, що викликало законне невдоволення мешканців та скарги…

За порушення радянського законодавства церковна громада с. Космача була розпущена, а священник Романюк позбавлений права служити в церкві терміном на один місяць…».

У слідчій справі Романюка немає жодних скарг жителів Космача на згадане колядування. Але навіть, якщо такі й були та надходили до районної влади, то неважко здогадатися, хто були їхні автори: Найімовірніше, все той же ж партійний сільський актив, що постійно писав доноси на отця.

Справа Валентина Мороза

Ці події знайшли відображення й у творі Валентина Мороза «Хроніка опору». У післямови до «Хроніки»., написаній у січні 1970-го, він відзначав:
«…Ухвалою Косівського райвиконкому оштрафовано близько 30-ти жителів села Космач по 50 крб. кожний за колядування на Різдво. Допитано з цього приводу близько 100 чоловік (у сільраді і в районі).

Священник космацької церкви о.Романюк усунений на місяць від виконання обов’язків. Так постановив… уповноважений в справах Церкви по Івано-Франківській області».

Що ж то за феномен, врешті-решт — о та т. зв. російська православна церква, де священника усуває від виконання обов’язків не єпископ і не митрополит, а… представник держави — тієї самої держави, яка, згідно з конституцією, відділила церкву і не втручається в її внутрішні справи?

За що ж покарали о. Романюка? За те, що закликав на проповідях носити гуцульську одежу, не продавати старих речей збирачам типу Параджанова і взагалі берегти гуцульські традиції.

«А що ж в цьому поганого: дбати про гуцульські традиції?» — запитав о. Романюк. «Ото пахнет национализмом», — відповів уповноважений у справах церкви.

Все українське пахне націоналізмом… Культуркампф триває…».

Після появи «Хроніки опору» у самвидаві, КДБ почали готувати відповідь — арешт Валентина Мороза, і притягнення Романюка. Але перед цим їм необхідно було назбирати на Мороза та його «зв’язки» додатковий компромат.

З цією метою 4 травня 1970 року в оселі отця Василя у Космачі співробітники КДБ провели обшук. Виявили та вилучили кілька видань «антирадянської літератури»: «Всесвітню історію» Івана Тиктора, «Історію України-Русі» Миколи Аркаса, підшивку газети «Неділя» за 1934–1936 роки тощо. Загалом у отця було вилучено 51 одиницю літератури та рукописів.

Ці книги та газети відповідно до анотацій, наданих Львівською бібліотекою АН УРСР, «…написані з реакційних, буржуазно-націоналістичних поглядів і більшість з них містять наклепницькі матеріали антимарксистського, антирадянського напрямку…». Також бібліотекарі відзначали, що переважна більшість цих видань вилучена із загального вжитку та зберігається у спецфонді бібліотеки.

Окрім літератури, у о. Романюка були вилучені й рукописи, що, як відзначали в КДБ, «…за своїм змістом також наклепницькі, їх автор намагається очорнити радянський державний і суспільний лад, культуру, радянських людей…».

На майбутніх допитах священник пояснював, що рукописи належать йому, але в них він записував думки, які десь прочитав чи почув, а також не збирався їх поширювати. Водночас він пояснював: «…Я вважаю, що мої особисті записи скоріше сатиричного, ніж наклепницького змісту…».

В одному із таких рукописів слідчі знайшли згадку про те, що «теперішній світ сповнений фарисейства та лицемірства» — що віднесли до радянської влади. Романюк на допиті відповів слідчому наступним чином: «…з релігійної точки зору я вважаю, що загальний сучасний світ — це світ лицемірства і фарисейства у філософо-моральному розумінні…»

Романюк у своїх записах роздумував про гуцульські традиції «…в Ленінграді на вокзалі побачили чоловіка в гуцульській одежі і назвали його бандитом…Чому людину, зодягнену в українську народну одіж, називає шовініст бандитом?…» — писав він. Власне, і у проповідях він неодноразово закликав парафіян своєї церкви берегти народні традиції і приходити на літургію у гуцульських строях, співробітники КДБ звісно не могли пройти повз це.

Також насторожили КДБ і колядки, що були вилучені під час обшуку. «…В коляді, в кінці, люди звертаються до Христа з просьбою, щоб він зглянувся «на наш край рідненький», послав йому долю і тримав все під своєю опікою, бо «слово Бог і Україна в кожнім чоловіці…» та «В вірші є звернення до Ісуса, щоб «дав щастя Україні…», — записано в протоколі огляду літератури.

Окремо зацікавили спецслужби записні книжки священника, де були адреси В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Ігоря та Ірини Калинців, Ліни Костенко та інших. Романюка розпитували, як, чому і при яких обставинах він зустрічався із цими особами, чи були вони в нього у гостях і чи відвідував він їх.

Із червня о. Романюка почали викликати на допити як свідка у справі Валентина Мороза. Отець розповідав слідству лише загальні відомості про їх знайомство, його етнографічні поїздки до Космача, зацікавленість гуцульськими традиціями та побутом.

Слідчих, очевидно, цікавило зовсім інше. На одному з допитів у Романюка запитали: «Що Вам відомо про антирадянські наклепницькі висловлювання Мороза і розповсюдження ним документів «Хроніка опору», «Серед снігів» та інших?»

«Хоча я не раз зустрічався і розмовляв із Морозом, але антирадянських і наклепницьких розмов він при мені не вів. Ні про жоден із вказаних документів я нічого не знаю, і чи розповсюджував їх Мороз не можу сказати», — відповів священник.

Отець Василь Романюк був очевидно «поганим свідком» для КҐБ: це була чи не вся інформація, яку слідчим вдалося отримати в отця стосовно Мороза. Священника також допитували щодо вилученої у нього «антирадянської» літератури та рукописів, та на цей раз все обійшлося. Романюк так і залишився у статусі свідка і не став арештантом.

(Продовження — у наступному номері).

«Гуцульський край», №29, 17.07.2020 року

Share