(Продовження. Початок — у №28).
Дивний арешт» 1971-го
Справа Валентина Мороза завершилась для нього у листопаді 1970 надзвичайно суворим вироком — 14 років позбавлення волі. Таке рішення обурило ряд дисидентів, в тому числі й отця Романюка, що написав заяву до суду на захист свого товариша. КҐБ продовжував збирати на Романюка матеріали. Коли їх вже назбиралося, здавалося б, достатньо, стався «дивний арешт» 29 вересня 1971 року. Підставою для нього послугувало те, що Романюк «… займається виготовленням та розповсюдженням документів антирадянського змісту, котрі паплюжать радянський державний та суспільний лад…».
На цей час його уже не було у Космачі — з лютого 1971 року його перевели на парафію у село Прутівку Снятинського району.
Перший після затримання допит розпочався із нагадування Романюку його попередніх «гріхів» перед радянською владою: зберігання «антирадянської» літератури та рукописів, дружби з Валентином Морозом та переписку з ним, коли той уже відбував покарання у Владімірській тюрмі та іншими дисидентами, слухання західних радіостанцій тощо.
Взимку 1963 року із міста Балаклея Харківської області на адресу двох радіостанцій у Лондоні та Женеві були відправлені листи антирадянського змісту.
У Комітеті так описували ці листи, «…їх автор зводить наклеп на радянський державний та суспільний лад, радянську владу, називаючи Радянський Союз «найжорстокішою імперією, котра повинна відживати свій вік» та «кровавим комуністичним імперіалізмом»…».
Два листи до Великої Британії та Швейцарії були підписані Василем Чечелем-Дорошенком. Почеркознавча експертиза визнала, що насправді листи написав Василь Романюк. Для КДБ це стало «козирем» у справі проти священника.
Становище отця стало небезпечним. По-перше, адреси цих радіостанцій були у його записниках. По-друге, почеркознавча експертиза для слідчих була куди більш вагомим доказом, ніж категоричні заперечення арештанта про те, що він цих листів не писав і не відправляв.
Це все, з урахуванням попередньої діяльності отця, створювало і умови для передачі справи до суду. Однак через два дні після арешту і сталася дивна подія. 1 жовтня відповідно до Постанови УКДБ по Івано-Франківській області Романюка випустили з-під варти «враховуючи те, що необхідність подальшого затримання та утримання його в камері попереднього ув’язнення відпала…».
Враховуючи, що більшість оперативних документів КДБ стосовно дисидентів та самого Романюка були знищені у 1990–1991 роках, можна лише припустити, що спонукало чекістів прийняти таке рішення. Можливо, священника планували залучити до негласної співпраці із органами держбезпеки. Однак, як покажуть наступні події, якщо такий план і був, то він не дав чекістам бажаних результатів. Можливо, що чекісти арештом та ув’язненням Романюка боялися зірвати більш серйозну операцію, яку готували проти усього дисидентського руху.
Операція «Блок»
Занепокоєння компартійної Іверхівки сплеском суспільного інтересу до «самвидаву» відобразилось у змісті постанов ЦК КПРС (від 28 червня 1971 року) та ЦК Компартії України (від 27 липня того ж року), які мали спільну назву «Про заходи по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів».
На виконання вказівок партійного керівництва КҐБ при РМ УРСР :влітку 1971 року почав розробку спецоперації під кодовою назвою «Блок» — заходи тралізації найбільш активних і пов’язаних між собою «націоналістичних елементів» в Українській РСР, причетних до нелегального розповсюдження «антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів (так званий самвидав)».
У рамках «Блоку» до поля зору органів держбезпеки потрапили жителі Києва, Львова, Одеси, інших населених пунктів України — Іван Світличний, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Сергій Параджанов, Василь Стус, Євген Сверстюк та інші, у тому числі отець Василь Романюк.
Підставою для спецоперації став візит в Україну бельгійського студента — Ярослава Добоша. 24-річний турист, за походженням українець і студент Лювенського католицького університету потрапив до поля зору КҐБ, коли намагався встановити контакт з фігурантами справи «Блок» — Іваном Світличним та Зиновією Франко. З 29 грудня 1971 року до 2 січня 1972 року він був у Києві.
Після зустрічі Добош поїхав у Львів. Там він мав провести ще ряд зустрічей, проте вже під наглядом «всюдисущого» КҐБ. Добоша було затримано. У ході, як це називав КҐБ «бесід» із Добошем, було з’ясовано, що він приїздив до СРСР, виконуючи завдання представника Закордонних частин ОУН Омеляна Коваля, з метою зустрічі із рядом дисидентів, з’ясуванням долі вже засуджених представників цього руху, а також переправою за кордон «самвидаву» для його передруку у видавництві «Пролог» у США.
Добоша заарештували, розпочалося слідство. Цей візит став саме тим, чого бракувало КҐБ, щоб розпочати реалізацію «Блоку». Контакти української інтелігенції з закордонними націоналістичними центрами дали підстави для проведення обшуків та арештів у колах дисидентів, що увійшли в історію, як «заарештована коляда» чи «погром 1972 року».
Тільки в січні заарештували майже 20 дисидентів, серед них найвідоміші та знакові постаті — В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Іван Гель, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура.
КҐБ тріумфував, розпочинаючи із «заарештованої коляди», протягом 1972 року було заарештовано майже 100 осіб з числа дисидентів, 89 із них засуджено за антирадянську діяльність.
«Я вас вже 10 днів чекаю…»
Не оминув «погром 72» й Романюка. Те, що відклали у вересні минулого року, реалізували тепер.
19 січня 1972 року в Івано-Франківському управлінні КҐБ стосовно нього порушили кримінальну справу. Підставою стали всі матеріали, які довго і ретельно збирали на священника з початку 60-х років. Так, «…будучи вороже настроєним до радянської влади, з метою підриву та ослаблення її, під час проживання в Харківській області в 1963 році власноручно виготовив і направив в закордонні радіоцентри два документи антирадянського змісту, в яких зводить наклеп на радянський державний та суспільний лад, закликає до боротьби за повалення радянської влади та побудову так званої «самостійної України»…
…Систематично прослуховуючи передачі закордонних радіостанцій, допускав наклепницькі антирадянські висловлювання, які паплюжать радянський державний та суспільний лад…
…Крім цього, мешкаючи в с. Космачі Косівського району, в 1970 році Романюк зберігав у себе дома окремі книги старого видання антирадянського наклепницького змісту…». Наступного дня отця Василя заарештували вдома у селі Прутівці. Коли на порозі з’явились співробітники КДБ, він заявив: «Я вас вже 10 днів чекаю…». Очевидно до Романюка дійшли звістки про арешти дисидентів у Львові та Києві, і свого арешту він чекав із дня на день.
Під час обшуку в оселі Романюка також було вилучено книжку Михайла Грушевського «Культурно-національний рух», різні зошити із власноручними записами, в яких був гімн України, а також листи Романюка до Валентина Мороза і Бориса Антоненка-Давидовича.
Окрему увагу чекістів привернула листівка із малюнком Опанаса Заливахи та прихованим «антирадянським» змістом. На ній чекісти помітили напис «Бий ворогів» та зображення тризуба.
Розпочалася вже знайома для Романюка система допитів та обвинувачень. Йому нагадали про Швейцарію та Британію, слухання закордонних радіостанцій, ведення «антирадянських» записів, зберігання такої ж літератури, дружбу та знайомство із багатьма дисидентами, зокрема з засудженим Валентином Морозом тощо.
Як і на попередніх допитах у 1970–1971 роках, Романюк своєї вини не визнавав і давав ті самі ж пояснення, що й раніше.
Коли спитали про його вірш «Велике п’ятдесятиліття», який, на думку слідчих, був антирадянським, то Романюк відповів: «… Особисто я не вважаю цей вірш антирадянським, наклепницьким. Я цей вірш давав читати одному письменнику, який мені сказав, що там немає нічого наклепницького. Прізвище цього письменника назвати не бажаю з своїх міркувань, щоб його через мене не тривожили з цього питання. От і все….
Слідчого також цікавило листування Романюка із В. Морозом, коли той відбував покарання.
Мороз Валентин засуджений і відбуває покарання за антирадянську діяльність. Із змісту написаного вами листа вбачається, що ви підтримуєте його погляди, даєте пораду «не падати духом». Покажіть, що вас зближує з Морозом? — спитав слідчий під час одного з допитів.
_ Я вважаю, те, що зблизило мене і Валентина Мороза, являється моєю інтимною справою і я не бажаю слідству давати відповідь на таке питання.
Слідчого також цікавила заява, яку Романюк написав на захист засудженого та направив її у листопаді 1971-го до Верховного Суду УРСР. Але ще більше його цікавило, як вона потрапила за кордон, де була зачитана в ефірі «Радіо Свобода» і передрукована у журналах «Визвольний Шлях» та «Сучасність».
Священник запевняв слідство, що йому невідомо, як це сталося, але після надокучливих запитань, відповів:
«Я вважаю, що тут винна не моя заява, а ті обставини, які спонукали для її написання…».
У справі Романюка допитували інших дисидентів — Валентина Мороза, Михайла Осадчого, Ірину Калинець і В’ячеслава Чорновола. Ніхто з них не дав свідчень, які можна було б використати проти отця Василя. Чорновіл на допиті і зовсім відмовився відповідати на будь-які запитання.
Суд, або«.. .батьківщина до мене ще не проявила гуманності…».
Слідство у справі Романюка вели майже пів року. Коли усе було готово, у червні 1972-го Судова колегія в кримінальних справах Івано-Франківського обласного суду, за участі адвоката, прокурора та свідків розпочала розгляд справи.
Саме засідання розпочалося 8 червня і тривало п’ять днів. Одним з перших клопотань, яке заявив сам Романюк, — щоб справу слухали у відкритому судовому засіданні із виїзною сесією у селі Космачі. Суд відхилив це клопотання, посилаючись на збереження державної таємниці.
На суді Романюк своєї вини не визнав і пояснення давав ті ж самі, що й на попередньому слідстві, фактично використовуючи засідання як трибуну для виголошення заяв.
Прокурор та судді декілька разів відверто старалися спровокувати Романюка. Коли мова йшла про Ярослава Добоша та закордонні центри ОУН, у нього запитали про особисте ставлення до ОУН.
«Чи оунівці друзі, чи вороги нашого народу? — це провокативне питання і я конкретну відповідь на нього давати не буду. Я не хочу, щоб моє ім’я було використано комуністами і націоналістами. Я священник і хочу бути осторонь від політики…», — відповів на це Романюк. «…Мене переслідують як священника, що не догодив владі. Батьківщина до мене ще не проявила гуманності.
Чи я проявив гуманність до Батьківщини? — я йшов на фронт, мене заарештували, вбили брата, загинув батько. Тут є почуттів більше, ніж треба…», — виступав священник на суді. «…Я вважаю, що українська радянська республіка, якщо офіційно взяти, то незалежна. Але якщо подивитися на русифікацію, переслідування, національний одяг, то якщо Україна суверенна держава, то навіщо чіпляти націоналізм до чого попало…», — висловився він про радянську владу в Україні.
За п’ять днів суд добіг кінця. Прокурор вважав, що вина підсудного доведена повністю та просив суд визнати його особливо небезпечним рецидивістом і засудити до 10 років позбавлення волі, з відбуттям перших 5 років у тюрмі, решту — у виправно-трудовій колонії суворого режиму, а також із подальшим засланням на 5 років.
Адвокат у свою чергу просив невелику міру покарання підсудному, «щоб він міг обдумати допущені ним помилки».
«…Я пробував захистити себе і мене арештували. Мій арешт і суд є залякуванням, щоб всі зрозуміли, що коли хтось підніме голос, то і йому буде те, що і Романюку…», казав священник у останньому слові.
12 червня Романюка визнали винним у всіх пред’явлених йому обвинуваченнях, зняли тільки зберігання «антирадянської» літератури, та засудили як особливо небезпечного рецидивіста за антирадянську агітацію та пропаганду (частина 2 статті 62) до 7 років позбавлення волі, з яких 2 роки він має провести у тюрмі та 5 — у колонії особливого режиму із подальшим засланням на 3 роки.
Після оголошення вироку о. Василь пробував оскаржити його в касаційній інстанції, але отримав відмову. Свій термін він відбув повністю та звільнився лише у січні 1979 року.
Життя в таборах та після них
Перші роки ув’язнення отець відбував у Владімірській тюрмі — тій, куди писав листи своєму товаришу Валентину Мороза. Як відзначено у його тюремних характеристиках, він не став на шлях виправлення, бо й у тюрмі проводив антирадянську агітацію та відправляв релігійні обряди.
На початку 1974 року його етапували у Мордовію, у табір особливого режиму в селі Сосновці, неподалік залізничної станції Потьма.
«Ніякого миру й дружби між народами немислимо до тих пір, доки люди будуть топтати справедливість і пригнічувати один одного, а саме таке робиться в СРСР — країні, яка демагогічно називає себе твердинею миру, а в себе вдома топче всяку справедливість і елементарні людські права», — писав Романюк навесні 1976 року у зверненні до Всесвітньої Ради Церков, Міжнародної амністії та Міжнародної організації юристів.
Після закінчення основного терміну ув’язнення на Романюка чекало заслання, яке він відбував у Якутській АРСР. Тоді ж у 1979 році він долучився до правозахиної організації — «Української Гельсинської Групи».
Після відбуття і цього 3-річного заслання отець нарешті повернувся на рідну Гуцульщину. Однак служити священником йому не довелося КДБ старався запобігти цьому всіма методами, тож Романюк був змушений певний час працювати сторожем та двірником при Косівській районній лікарні.
Після смерті Брєжнєва у 1983 році отцеві усе-таки дали можливість повернутися до служіння у церкві і певний час він правив на різних парафіях Косівського району.
З потеплінням політики, яке відбулося після приходу до влади Михайла Горбачова, Романюк відновив свої старі контакти у дисидентських колах, а також почав займатися питанням українізації православної церкви. У 1987 році він написав відкритого листа тодішньому екзархові РПЦ в Україні митрополитові Філарету з закликом сприяти українізації церкви.
Постійний тиск з боку КДБ на отця та його сина Тараса, що теж обрав собі священничий шлях, сприяли тому, що вони вирішили емігрувати до Канади. На той час дружина отця уже померла. В еміграції Романюк все більше почав розвивати думку про Українську незалежну православну церкву.
Отець Василь повернувся назад до УРСР у 1989 році. На той час тут вже розпочалися процеси національно-культурного відродження. Із підпілля почала виходити Українська греко-католицька церква, також починала відроджуватись і Українська Автокефальна православна церква.
У травні 1990 року Василь Романюк був висвячений в сан єпископа Ужгородського та Хустського. За декілька днів перед цим він постригся в чернецтво та обрав собі монаше ім’я Володимир. Хіротонія єпископа відбулась у знаковому для нього селі Космачі.
«Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої церкви», — сказав він на хіротонії.
Після цього єпископ займався втіленням своєї мрії. 14 травня 1993-го він був піднесений до сану митрополита Чернігівського і Сумського та обраний місцеблюстителем Патріаршого Престолу УПЦ КП, а у жовтні цього року волею Всеукраїнського Православного Собору обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України.
14 липня 1995 Патріарх раптово помер під час прогулянки в Ботанічному саду та зустрічі з двома невідомими жінками. Офіційний діагноз, який і тоді викликав сумніви у багатьох, у тому числі сина Тараса — хронічна ішемічна хвороба.
Керівництво УПЦ КП вирішило поховати Патріарха 18 липня на території Собору св. Софії в Києві. Влада дозволу на це не дала, мотивуючи відмову тим, що Собор — історико-архітектурний пам’ятник, який перебуває під охороною ЮНЕСКО, і запропонувала поховати Патріарха на Байковому кладовищі.
Патріархат УПЦ КП з цим погодився, однак в останній момент відмовився від такого рішення. В результаті траурна процесія повернула на Софійську площу. Бійці спецпідрозділу «Беркут», намагаючись перешкодити похованню, жорстоко побили учасників похорону — постраждало багато священників та мирян.
Цей день в історії української церкви дістав назву «чорний вівторок». Було відкрито кримінальну справу, у результаті якої, однак, слідство прийшло до висновку про відсутність у діях «беркутівців» ознак злочину.
Патріарх Володимир був похований біля стін Софії Київської — Української церкви, якій він мріяв служити. У грудні 2018 року отримала Автокефалію від Вселенського Патріарха Варфоломія та стане Православною Церквою України. Могила Патріарха Володимира і досі залишається під стінами храму.
Володимир Бірчак
«Гуцульський край», №30, 24.07.2020 року
