У десіть років я пізнала шєстє, навіть два.
Мене перший раз взєли на вісілє і так само перший раз пустили з подружками на ріку.
Саму.
Бо доти я купаласи на ріці в Шипоті лиш тогди, коли мама йшла в той керунок пасти козу. А ше перед тим я в тій ріці си топила, того мама пасла мене набагато уважніше, єк козу. Бо коза таке не витворит, та май розумна.
Але одного літа мене пустили. У нашому селі Кобаках аж три ріки. Волійця, Рибниця ти й Черемош.
Присілок-урочище Волійці.
Волійця, або ВулИця, показує свою натуру лиш у повінь. Рибниця май глибша, але дуже спокійна. А мене магнітом кєг бистрий і вміру глибокий Черемош. Того я чиниласи, ніби йду в бік Рознова на Рибницу, а за каналом повертала в другий бік і ше дві години чимчикувала до Улянки на Відтолоку, аби вона посадила мене на раму роваря і ми поїхали на “велику ріку”.
Водоспад на Рибниці.
В пакети брали коц, рушник , зо два свіжих огірки ти й пару єц. Брали магнітофон з двома теньґими батарейками. Брали сухарики і водичку. Ніде мені бірше не смакувала так їда, єк на каменистім березі Черемошу.
Купання в Черемоші.
Ми близимоси до ріки — ми вже чуємо той запах верболозу. Аж попід серцем скобоче. Так близко велика наша ріка.
Мої Кобаки — село на помежів’ю, бо на другім березі тої великої ріки — буковинські Іспас ти й Мілієве. В нас у бесіді ті краї по старій памніти називают румунский бік, хоть то українскі села. Але колис ті села були правда під Румунієв, то було багато років до мого народження. Але в мові си лишила згадка — “румунский бік”. А ми для них — ґаліціяни. В тому віці я й слова такого не чула, і моя гуцулска фантазія примудрувала: то відий така фамілія, Ґаліціяни.
І я так довго думала, ніби то правда границя. І думала, ніби всі румуни смагляві. А то просто хлопці з того берега вже віддавна загорали, ти й того були чорніші від нас.
Я трохи подумала і поплила на той берег налагоджувати «міжнародні відносини». Та бо інтересно – в’ни так файно пливати вміют, я тоже так хочу…
Ті хлопці мене і пливати навчили, і нюрки йти. «Йкі розумні румуни, вони по-кобацки навіть знают», — так собі думала.
За той “румунский бік” я чула від діда ти й баби, в часи їхнього дітвацтва то були й правда два різні краї.
Купаємоси — поки не задзиґоніємо.
А тогди я нагадую: мене з дому пустили лиш до семої, а вже півдев’єта. А мені ше дві години в мій керунок…
Приходжу з першими зірками. Кропива бабина ходит мені по викупаних литках і по тому місцю, йким я деколи думаю.
Але я мовчу — бо не шкода й трохи дістати, єк пізнала таке глибоке шєстє — глибоке, єк сам Черемош.
— Ну і де ти була? — то бабине питання дес за годину певно значит початок перемир’я.
— На румунскій граници..
— Де??
— Там таких хлопців смаглєвих виділа. Інтересно, мій тато тоже такий загорілий? Я би хотіла хоть раз в життю його видіти.
В ті роки я гадки не мала, що таке Буковина. Най простит мене вчителька географії, єк вона це читає. І де Румунія — я так само уяви не мала. Я думала, вона в кінці Кобак, та і взагалі всі заморські краї си зачинают у кінці моїх Кобак. Мого маленького і такого файного центру світу.
Так, я ніц не знала про Буковину. Але знала: мій татко відти. І він так само любив ріку. Жив би в ній, єкби міг…
І прадід мої баби, опришок Клим Дойна, так само з волоского боку, але то вже цілком инча історія..
Бабка гостит мене соковитими пічікАми. То відварена молочна кукурудза. Вже отік перегніваласи, раз таким добрим приймає.. Бабка натирає теплі пічіки солев і маслом, ти й каже би я брала. Бо то смашне..
— А йка вода була? — усміхнено питає, а я розказую.
Бабка слухає — і думками вже там.. Років може сорок вона вже не була на ріці, хоть колис росла коло неї. Ти й так само не вилазила з тої води, єк ця мала жєба.
«Ой, дівчи-дівчи, в кого ти лиш така вдаласи»…
Також цікаво:
