У Косівському музеї народного мистецтва і побуту Гуцульщини презентували набір поштівок «Хто є хто на світлинах Миколи Сеньковського». Їх видано у Коломийській друкарні імені Шухевича в рамках культурологічного проєкту «Коломия у світі мистецтва». Автор проєкту Валерій Ковтун. Автор комплекту та упорядник текстів Мирослав Близнюк. Оформив набір Андрій Андрейканіч.

У наборі лише 13 світлин, але розповідь про долю легендарного фотографа Сеньковського, з’ясування прізвищ і пошуки родинних зв’язків людей, зображених на його світлинах, може стати основою великої і дуже цікавої книги. Бо справжній колекціонер, а Мирослав Близнюк належить до таких, – це не тільки збирач, а передусім дослідник, краєзнавець, історик, а деколи – і детектив.

Микола Сеньковський народився на Полтавщині. Закінчив кадетський корпус у Санкт-Петербурзі. Брав участь у Першій світовій війні на боці російських військ, був фотограмметристом (фахівцем, що вивчає об’єкти та їхні розміри шляхом вимірювань фотографічного зображення. Фотограмметрію застосовують у геодезії, картографії, військовій справі, космічних дослідженнях, – пояснює Вікіпедія).

Тоді Микола Сеньковський вперше побував у Карпатах, йому сподобалася Гуцульщина, повернувся сюди на початку 20-х років минулого століття. Одружився з місцевою учителькою. Жив у Жаб’єму, Косові та Коломиї. 1924 року відкрив у Косові, а пізніше в Коломиї, магазин радіо- і фототехніки, фотомайстерню. Продавав мотоцикли.

Нагадаємо, що у ті часи фотографією займалися одиниці. Це був складний процес, який потребував дорогого професійного обладнання, спеціальних знань – для зйомки, обробки фотопластин, друкування фото. Микола Сеньковський володів такими навиками досконало. До них приєдналися захоплення Гуцульщиною, її людьми і традиціями. Вроджені художній смак і активний характер призвели до появи сотень світлин, які відкрили Гуцульщину світові, вражають художньою композицією і професійною якістю навіть сьогодні, у часи засилля цифрових фото.

За світлинами Сеньковського полюють колекціонери різних країн світу. Та лише краєзнавців цікавлять особи і події, зафіксовані на фото: хто ці люди? з якого вони села і роду? як вони жили? який слід залишили по собі?

До таких небайдужих належить дослідник Іван Зеленчук з Верховини. Він повідомив широкому загалу ім’я старої гуцулки з найбільш відомого і тиражованого фото Миколи Сеньковського. Це – Чукутиха, Марія Кречунєк (по чоловікові Полєк) з Ясенова Горішнього. Її фото вражає усіх, хто бачить його вперше, вдесяте і всоте. Зображена на ньому літня горянка – не затуркана селянка. Навпаки, є у ній вроджений аристократизм, шарм і стиль, почуття власної гідності, впевненість у собі. Перед нами не простолюдинка, а королева. Сеньковському вдалося це побачити у ній і зафіксувати.

Мирослав Близнюк зазначає, що за словами австрійської дослідниці Карпат Вероніки Пльокінге: «Дівчата з Жаб’я були широко відомі як «парижанки Карпат» завдяки своєму особливо майстерно прикрашеному вбранню і дорогим головним уборам, які вони носили на свята».

Одна з таких «парижанок» – жінка з фото набору поштівок, презентованого Мирославом Близнюком, – Євдокія Храпчук з села Зеленого, була освіченою, знала польську та німецьку мови, багато читала, гарно одягалася, шила кожухи, сардаки, вміла наряджати наречених до шлюбу, була депутатом сільської ради і навіть озвучувала епізодичну роль у фільмі «Тіні забутих предків».

Учасники презентації у Косівському музеї – творча інтелігенція, краєзнавці, журналісти та блогери – зауважували, що всіх хто приїжджав на Гуцульщину у 20–30 роках минулого сторіччя, вражали незалежність і комунікабельність місцевих жінок, їхній природній фемінізм. Наприклад, жінки з Покуття не усміхалися в об’єктив фотокамери, на ярмарку не відходили від своїх чоловіків. А гуцулки часто прогулювалися самі, охоче жартували і навіть фліртували з приїжджими чоловіками.

Під час презентації розповідали, що тодішні фотографи мусили платити гуцулам за кожне фото, яке знімали з власної ініціативи, а не на замовлення. А за те, що Сеньковський розмістив без дозволу у вітрині своєї фотомайстерні портрет Євдокії Храпчук з села Зеленого, яка була у той час вагітною, її чоловік Андрій влаштував фотографу скандал, змусив заплати штраф.

Мирослав Близнюк розповів, що завдяки дослідникам Іванові та Ярославові Зеленчукам вдалося дізнатися імена 16 осіб на світлині Миколи Сеньковського під назвою «Весільна група», яка теж увійшла до презентованого набору поштівок. На ній зазнимковані молодята Калина Могорук і Василь Ветощук із села Дземброні, їхні родичі.

У наборі «Хто є хто на світлинах Миколи Сеньковського» бачимо фото косівського хору Союзу українок 30-х років. Гостя презентації у Косівському музеї, мистецтвознавця Марія Іванчук, несподівано для себе впізнала на ньому бабусю свого чоловіка – Марію Шведюк (Бойченюк).

«У той час хори були центром культурного життя, – пояснив Мирослав Близнюк. – У них брали участь національно свідомі люди, місцева інтелігенція, різьбярі, ткачі, які вели активний громадський спосіб життя».

Є серед світлин портрет колоритного дударя, неймовірно схожого на шотландського волинщика. Це Козьма Михайлюк з села Верхнього Ясенова. Він любив з’являтися на публіці, часто потрапляв у об’єктиви фотокамер різних фотографів.

Милує зір фото Сеньковського під назвою «Гуцульські діти». Ці дівчинка і хлопчик жили поряд з фотографом і носили йому молоко. Через багато десятиліть малечу впізнали родичі. Світлина зафіксувала для вічності Настю та Юрка Гуралів з Косова. Насті та двом її сестрам доля відміряла небагато літ – дівчата померли 1934 року під час епідемії черевного тифу. Юрій вижив, воював у дивізії «Галичина», слід його загубився у боях під Бродами – може, загинув, а може, розчинився в австралійській діаспорі.

Завдяки дослідникам-краєзнавцям, зокрема Мирославові Близнюку, портрети на світлинах Сеньковського перестають бути німими ілюстраціями, оживають, розповідають про себе, повертають собі імена. Здається, між Мирославом Близнюком і людьми на світлинах, долі яких його так цікавлять, утворюється містичний духовний зв’язок. Краєзнавець шукає їхні могили, обов’язково залишає на них поминальну свічку, замовляє службу Божу за упокій їхніх душ, «…щоб вони не думали, що ми робимо це для себе, а й для них – також, бо хочемо відновити і зберегти зв’язок між поколіннями, – зауважує Мирослав Близнюк. – Кожна людина заслуговує уваги і пам’яті – і та, яка прибирає, і та, яка містом керує. Бо кожен важливий, кожен у свій спосіб творив нашу історію».

Микола Сеньковський був не тільки прекрасним фотографом, а й успішним підприємцем. Вмів і гарно сфотографувати, і вигідно продати. Видав і перевидавав поліграфічним способом 12 різних серій авторських фото у наборах по 10, 20, 50 і по 100 поштівок. Саме завдяки великим накладам багато його світлин збереглися у періоди нищівних політичних і воєнних катаклізмів, дійшли до нас.

У набір «Хто є хто на світлинах Миколи Сеньковського» увійшло лише 13 поштівок. «У друкарні мені пояснили, що це найбільш економний варіант для такого видання, – пояснює містичну цифру Мирослав Близнюк. – Насправді ж мені відомі імена людей з 16-ти світлин Сеньковського».

На звороті кожної поштівки краєзнавець розмістив стислу (зітхає: «П’ять разів скорочував») інформацію про зображених осіб, яку почерпнув з досліджень Івана і Ярослава Зеленчуків, Миколи Домашевського, Ігоря Пелипейка, Василя Стеф’юка, Ігоря Остафійчука, Миколи Гавронського і власних. Кожен з них окремо і всі разом допомогли з’ясувати імена аматора Гуцульського театру Івана Ілійчука; молодят Миколи і Насті Лукашів з Косова, «легіня» Василя Сорича з села Замагори, який у тридцятих роках керував відділенням пошти у Косові; Олени Данчук з Жабйого (її доньки померли під час пологів, жінка виховувала онуків як мама, допомогла їм отримати освіту, випікала дуже смачні солодощі, вміла читати, хоч і не писала); Ганни Зуб’юк з Жабйого (її усміхнене фото продавали в усіх крамницях Польщі та Західної України, пережила репресії та заслання); Петра Палійчука з Бистреця, який прожив 96 років, був добрим пасічником; Василини та Параски Лепкалюків з Косова.

Перша презентація набору поштівок відбулася у Верховині, друга – в Косові, третя – у Коломиї. Саме у такій послідовності Микола Сеньковський жив і працював на Гуцульщині.

Мирослав Близнюк продовжує шукати інформацію про наших краян зі світлин Миколи Сеньковського, каже: «Поки я житиму, я це робитиму». Мріє видати окрему книгу про перебіг і результати своїх досліджень, але бракує вільного часу та коштів.

Він підготував добре продуману і дуже цікаву відеопрезентацію свого набору поштівок, під час якої розповідає про Миколу Сеньковського та краєзнавців, які досліджують його фотографії, про людей, зображених на світлинах, про традиції і звичаї Гуцульщини.

Багато років Мирослав Близнюк збирає і відтворює історію власного родоводу, завдяки чому крона його генеалогічного дерева розростається. Він – один з небагатьох, хто усвідомлює, як це важливо – знати, звідки прийшла людина, як жила, хто був поряд і залишився після неї.

Аліса МУДРИЦЬКА.
Газета «Гуцульський край», №3 від 21 січня 2022 року.

Фото автора і з архіву Мирослава Близнюка.

На замітку

Facebook коментарі
Share

Також читайте:

В Косові відкрилась виставка фоторобіт Руслана Трача Манявський водоспадМанявський водоспад Михайло Ткачук-«Лебідь»: останні роки підпілля (за спогадами Юрія Паєвського-«Жука» та документами МҐБ) Гуцульщина в об’єктиві фотографів