У величезному світі — малá я. Мене привозє з горбистих, встелених дубовими пралісами Кобак, у смерековий гірский Шипіт. Це село — для мене цілком окромий світ.. У цему селі чєс і хмари минают поволи. А косиці такі великі, шо доростут до неба, або й далі..
На знакови при в’їзді ніби пише «Шепіт», але ніхто з місцевих так не каже — хіба вчителі. Я роззираю гори — одні бурі, ніби ведмедиця, другі — дзелені.. І мама, котра мені так само подобає на велику добру ведмедицю, провадит мене за руку під гору до нашої «кватирі». І ніби почерез сон, я пригадую ту першу хатину, в котрій мене і маму поселили. То була хатина Карп’юків, коло самої церькви.
.. Йде з нами д’горі бабка йкас, у фустки заповита.
— На тобі баранчіка, чємна дитина, — дає забавку з сира і хоче гладити мою руду пелехату голову. Я си не даю чужим до рук, я си ховаю за маму. Велику і добру маму, котра мені так подібна на ведмедицю з казки.
Та наша хатина на горі була з темного кругляка і си запирала на великі сліпі дерев’єні замки. У ній образи великі, на однім — Ісусик, на другім — Матка Божя. А в нас коло лужка — світий Николай. А на лужку — лижничьок ти й перина, чорна і теплюська перина, котру передала з дому бабка Маріка.
Мама йде на роботу, ти й каже нікому не втворєти двері. А по правді сказати, я і не вмію. Ви, цілком дорослі, могли би без науки утворити ту велику дерев’єну машинерію, котру люди сліпим замком назвали? А видите.. Ото і я не прибагла.. Шкрябала-шкрябала, ніби миш у скрини, ти й притихла.
І я одна-одніська у великому світі, межи дзелених гір. Бо мама пішла на роботу ти й буде аж д’вечіру..
.. Котроїс такої днини чую — хтос нам у двері кóвтає. Навіть не ковтає, треси ти й шкребе… Ти й я йму розказую: я не годна втворити двері, мусите вибачєти…
А потому мамі казали, шо до нас «вуйко» приходив. І лиш по теньґих пазуристих слідах, клишоногих таких, ми з мамов вивчили нове слово на місцевому діалекті, ти й запамнітали, хто такий «вуйко»..
А потому, коли я читала у казках, єк той та той звір у двері си шкрябав, казала: «І в мене, і в мене так було». І мені шош тогди ніхто не вірив, крім мами. Котра після відвідин «вуйка» більше не лишєла мене саму дома.
Хотіла я видіти того «вуйка», бо інтересно.. Так би обіймила ведмедика за дужу шию, ти і казала: «Вуйку.. Вуйку, хочеш сирного баранчика тобі дам? Доброго такого — на світі. Або бурінника кавалок — на, бери. І гуслінки від сусіди — ти мусиш спробувати, йке це добре»…
Але мама «вуйка» в гості не приймає.. Чос не схотіла. Накладає поціхо ватру, в темній хаті тот вогонь зачинає блимати, а я межи лавков і столом прибагла собі вігвам з ліжника, правда я то називала «нірка». Ти й скєгла у ту нірку ручок дерев’єних, та зошит.. Беру ти й помалу пишу всіляке. По букві — бо я ше мала, інакше не вмію.
А за вікном — віхола завиває. Носитси по призьбі нам, у вікна зазирає — але в’на так само не вміє утворити сліпі замки..
Ти і поціхо вечір заходит..
Ти й таке…
Іванна СТЕФ’ЮК
Фото Ігоря Молоткіна, ліжник з приватної колекції Миколи Шкрібляка
