Що розповідають ті, що їм пощастило вирватися з сибірського заслання.
IV. На роботі в радгоспі.
Дві милі дороги з хворими дітьми на руках, голодна ледве зайшла я до того радгоспу. А радгосп? Вісім хат і все. Та щоб це хати. Колиби в нас кращі. Чотири метри сюди, а чотири метри туди одна кімната без вікон (повибивані шиби), з одними дверми і до того ще без даху. І як дощ ішов, то капало — додав від себе малий Микольцьо. Увійшли ми в цю хату-клітку тай заломили руки: ось тут нам прийдеться в зимі замерзнути.
В столівці дали нам по 500 грамів хліба і юшки. По 4 днях голоду зїли ми все якби не було. І ще більше зголодніли. Зі столовки вернули назад до своєї клітки, в якій не було нічого крім 4 стін і вогкої землі. Відразу сплели ми пліт такий, як в нас ставлять коло доріг, положили його на ковбки і так мали ми вже на що лягти. Свої річи поскладали на цей пліт в голови і ждемо ночі. Ніч проспали— як не була.
Анна Котлярчук: з дітьми по повороті з заслання
На другий день раненько збудив нас дзвінок, який скликав радгоспників на роботу. Ми в цей день були ще вільні від роботи. Через цілий час нашого побуту в радгоспі мали ми, всі засланці кожного 5 і 25 дня в місяці голоситися в НКВД в селі Усянка. Цілий радгосп ділився на кілька ферм. Цих 8 хат і були одною з таких ферм, розсіяних по цілій долині. Вся долина замкнена кругом лісистими горами, належала до радгоспу. Директором радгоспу був москаль — один з тих, що витопили волиняків.
На роботу приказали нам вийте аж третьої днини. На роботу мусіли ходити всі. В 7 год. рано треба було вже стояти коло стовпа з дзвінком. Цілоденна робота тривала від 7 год. рано до пізнього вечора. Хто працював, той діставав денно 600 грамів хліба, раз юшку і раз кипячу воду. Хто не міг працювати не діставав нічого і був засуджений на голодову смерть.
Я не могла працювати через малі діти і щоби не згинули з голоду впросилася, що буду мастити хати, бо будували нові клітки для людей в цьому радгоспі. Але заслабнуть бувало діти, або й сама занедужаю і жура, бо не дістаю хліба ні для себе, ні для дітей. І хто знає, що було-би зі мною сталося, якби не наш добрий чоловік-українець, що був нашим бригадиром.
Мені платили 30 коп. за квадратовий метер вимащеної стіни. Я вимащу за день 5 метрів, а він мені запише 10 метрів. Я не піду на роботу, бо або діти захворіли, або й сама заслабла, а він мені запише, що я працювала, і так багатьох нас охоронив він від страшного голоду. Так, як на Україні нашій дорозі на заслання, допомагало нам українське населення всюди, де задержувався наш поїзд, всім, чим тільки могло, так і тут старі українські засланці з України допомагали нам і харчами, і радою, і в роботі. А українці бригадири тайком носили нашим дітям хліб і молоко.
Голод і тяжка праця в полі замучували нас, до того всього ще їли нас в ночі блощиці, а вдень сибірська «мошка». Це маленькі крилаті комахи, які в погідні дні кусали і людей, і звірят. Лізли в очі, ніс, вуха, в рот, під одежу і дуже болюче кусали. Ця «мошка» на смерть кусала молоді лошата, а медвідь від неї втікав у воду. Люди хоронилися від неї так, що одягалися в сітки, рукавиці і ногавиці. Сітка на голову коштувала 4 кг. афин. Я їх через діти збирати в лісі не могла і зробила була собі сітку з панчохи. Так прогорювали ми цілих три місяці.
А чи була в радгоспі школа? Була і школа і якийсь садок, але українці своїх дітей до них не посилали. Московщити дітей своїх ніхто з нас не хотів. Читати й писати вчили ми дітей своїх ми самі, так як могли. Про війну почули ми зразу. Давні українські засланці все розказували нам про її хід, але в секреті. Вони розказали нам також, що нас всіх мали завести далеко дальше в Сибір і що тільки через війну задержали нас в Красноярському краю.
З першого дня війни завели в радгоспі картки на хліб, а юшку стали нам варити лише з води і із зерен навіть невивіяної пшениці. З голоду ми не то робити, але й ходити не могли. Лягаючи спати і встаючи кожного дня все просили ми Бога, щоб допоміг німцям якнайскорше знищити большевиків.
V. Несподіванка.
Було ще дві неділі до Чесного Хреста (3 вересня 1941 р.). Наші, як все, всі пішли на роботу, а я хвора лежала на плоті в хаті. Аж чую гамір надворі. Дивлюся наші серед дня вернули з роботи. А це що? і вийшла я з хати. Ходи на мітинг під дзвінок, — кричать мені наші. Я не пішла, а побігла.
Що там на цім мітингу говорили ті, що витопили волиняків про Сталіна, про «родіну» і войну не буду вам розказувати, бо то таке все мерзенне, що не варта й згадувати. Одно лише вам скажу, що як сказав нам НКВД-ист, що ми є вільні, ми так довго йому не вірили, аж виписали нам ось такі посвідки:
«Удостоверение. Предявитель сего гражданка Котлярчук Параскевия Ивановна 1912 года рождения с. Стопчатов, Яблоновского района Станиславской области на основании указа Президиюма Верховного Совета ССР амнистированая, как польская гражданка и имеет право свободного проживания на територии СССР за исключением пограничной полоси, запретних зон, местностей обявлених на военном положении и режимних городов первой и второй категорий. При ней находятся следуючие члени семьи до 16-летного возраста. I. Котлярчук Никола Иванович син. 2. Котлярчук Мария Ивановна дочь. Гражданка Котлярчук П. И. направляется к избранному месту жительства в г. Троицк Троицкого району, Челябинской области. Удостовирение действительно на три месяца и подлежат обмену на паспорт. Изложенное удостоверяется подписью и печатью. Начальник Советского РО НКВД Красноярского Края. Підпис. 3 сентября 1941. 35-е село Березовка».
Взяла я цю посвідку в руки і зразу виздоровіла. Тепер я тут сидіти не буду.
Дальше буде…
З газети «Воля Покуття», січень 1942 року.
Підготував Богдан Павлюк.
