У нашій традиції є кілька професій, котрі обростають легендами — наприклад, народні музиканти, а особливо скрипалі.
Подейкують, особливо вправні музиканти знаються з нечистою силою. А ще вони мають особливі обрядові ролі і навіть таємну мову. Ну якщо не цілу мову – то кодові слова, які розуміють лиш свої – точно.
Мотив про музичну капелу, котра грала нечистій силі на весіллі, а відтак опинилася під соснами чи серед води, а в руках – саме сміття, — такі сюжети дуже поширені в народній прозі Прикарпаття.
-
- Хор, при якому був і духовий оркестр під керівництвом Володимира Попадинця в селі Кобаки.
-
- Три покоління Симотюків.
Існує й легенда про скрипку як особливий інструмент: «Дідько вігадав скрипку, зачєв на ню играти, а звуку не годен добути. Тай пішов до Бога, показав тоту скрипку і питае, чьо вна не играєт. А Бог узєв скрипку й уклав в ню душу. Видтак зачєла скрипка файно играти” – таку розповідь шепітського цимбаліста Миколи Палагнюка записав етномузиколог Ярема Павлів.
Прикарпатське село Кобаки, що на Косівщині, має у своїй фольклорній канві також кілька мотивів про «непросте весілля». Така міфологізація професії часто пояснюється віртуозністю: людина оповиває легендами те, що не може пояснити розумом.
У культурному житті Кобак музика відігравала і відграє важливу роль. Якою була народна музика в часи відомого кобаківчанина Марка Черемшини? На зламі ХІХ-ХХ століття на весіллі грали інструментальні капели троїстих музик, про це згадує письменник у автобіографічних матеріалах, а сопілка-денцівка або флояра «робила храм» для меншої забави. На похороні і в коляду звучала трембіта. Причому що стосується весільних троїстих музик, то, як правило капели були інструментальними – не співали.
Капельмайстром (лідером капели) був переважно скрипаль. Спів на весіллі «брали на себе» співанниці, котрі створюють пісенний супровід до вінкоплетення та одягання деревця, а ліричних пісень співали самі гості у розгар застілля. А ось танцювали під інструментальні мелодії з нечисленними вигуками. Вигуки і словесні команди мають, зокрема, танці «Голубка» та «Аркан».
Музики певним чином диригували етапи весілля – наприклад, якщо прийшла пора садити гостей за стіл – музики «загравали гостей», тобто грали спеціальну мелодію, яка запрошує до столування.
На Гуцульщині збереглися цікаві народні назви музикантів: цимбалістий, бубністий. Про це можемо прочитати у новелі «Весілля» етнолога і народного майстра, дослідника космацьких традицій Дмитра Пожоджука.
Починаючи з ІІ половини ХХ століття на цих теренах з’являються капели, де музики і грають, і співають. Тож між людьми можна було почути таку фразу: «Ці музики лиш грают, ци і співают?». Першу відому в селі Кобаки таку капелу, яка і грає, і співає, створив Іван Сайнюк: «Спочатку Микола Яремій, Василь Шещук і я грали «вечори» — шкільні танці, все вживу. А далі я надумав собі навчитися в старших, досвідченіших музик і створити капелу.
-
- Найперший склад капели Івана Сайнюка, село Кобаки.
-
- Другий склад капели Івана Сайнюка.
-
- Третій склад капели Івана Сайнюка.
-
- Четвертий склад капели Івана Сайнюка.
Я вчився у Володимира Попадинця, у ті часи далеко за межами Кобак були відомі чоловічий хор і духовий оркестр під керівництвом Івана Кузика і Володимира Попадинця. Це були кінець 60-тих-початок 70-х років. Так я приглядався до гри старших, і створив свій колектив. У нашій капелі були скрипка, цимбали, труба, баян і бубон. Пізніше до мене приєднався рідний брат – Дмитро Сайнюк, на нашу капелу так і казали – «Брати Сайнюки». В ті часи весілля були дуже набутні – люди співали за столами, і музика додавала дуже багато душі тій забаві».
У наші часи весільні музики мають кілька ролей: музики можуть грати передвесільну урочисту забаву для молоді «Гуски», а в перший день вони музикою супроводжують весільну процесію до вінчання, відтак з вінчання, відтак (коли гості сходяться на весілля) грають адресні марші на адресу кожної родини, що прибула.
Такі музичні присвяти-марші називають у Кобаках «сабаш». Відтак музики грають «до столування», грають танці, а на другий день весілля також під музику відбувається урочисте вішання весільного деревця на плодючу яблуню.
В кінці весілля музики грають на подвір’ї господарів «Многая літа», і це символічний момент закінчення весілля. Додалася й ще одна обрядова роль весільних музик.
Раніше прощу (ритуальне прощання від імені молодят) виголошував староста – розпорядник весілля. Зараз прощу від імені молодят урочисто читають весільні музики. Змінився й сам текст прощі. Для порівняння наведемо два тексти – проща середини ХІХ-початку ХХ століття (архів Марії Равшер) та проща сучасна (архів Романа Чобана, дослідника із села Джурів):
1) Проща кобацка давна.
Стоїт молодий (молода) перед вами, єк свічка перед образами. Просит прошші на штири боки. Прошшєйте, дєдику й ненько, брати і сестрички.
— Най Біг простит.
— Прошшєйте, сусіди близкі й дилекі.
— Най Біг простит.
— Прошшєй, хато біла, прошшєй всіма вінклями.
— Най Біг простит.
— Прошшєйте ворітечка і прошшєйте дороги мої дівоцкі. Бо я вже не верну, єк вода у Черемоши горі си не вертає. Став (стала) я перед вами, єк свічка перед образами, і просю мене на нову дорогу благословити і від себе відпустити, бани не мати, пізьми не тримати. То просю вас пораз перший, ти й пораз другий, ти й пораз третий вас просю…
2) Проща відносно сучасна.
«Припала панна молода перед стола і перед образів, і перед батька, і матір, і перед Господа Бога і просить у Вас прощі. Просить дідів і бабок, татів і мамок, ближніх і дальніх сусідок, і найменших діточок, щоби ви їх прощали і благословили на довгий вік, на добрий бит, на добру дорогу до Божого дому. Під царський вінець стати, з паном молодим слюб узяти, а ви їм прощайте». Всі, хто були в хаті хором відповідають: «Най Бог простить!».
Перший з наведених текстів виконувався в кінці весілля, коли молодий прийшов за молодою і забирає її на своє весілля, тут проща – прощання з батьківським домом.
Другий варіант читається перед тим, як молодята ідуть до шлюбу, тут проща – ритуальне вибачення, пробачення перед новою і дуже важливою сторінкою життя. Той момент, що саме котрийсь із музикантів виголошує прощу від імені молодих, підкреслює його важливу обрядову роль на весіллі. Практично можемо сказати, що музики задають тон всім етапам весілля – як в прямому, так і переносному сенсі.
Ще одне нововведення – якщо раніше музикантами були переважно чоловіки, то серед сучасних капел є чимало таких, де у складі – дівчата-вокалістки. Особливо ця гендерна зміна увиразнила моменти, де співаються народні пісні від імені дівчат – «Червона ружа трояка», «Ой у вишневому саду», «Нині-нині дома сама» тощо.
Кобаківчанин Іван Симотюк, котрий грає весілля з кінця 80-х років, розповів про послідовність музичного супроводу сучасного традиційного весілля у Кобаках: «Коли молоді зібрані і готові йти до шлюбу, музики грають три марші і всі три різні.
Традиційні весілля відбуваються окремо – тобто молодого до шлюбу супроводжує урєда (найближчий весільний почет) і капела музик. А молоду супроводжує її урєда й інша капела музик, біля церкви вони зустрінуться. До урєди належать батьки, куми, дружби з дружками, світивки, братчики – всі вони ідуть до вінчіня, тобто на вінчання.
Коли музики ці три марші перед шлюбом виграли, ґазди їм урочисто вручають колачі, чоколяду, символічні гроші. Музикант ті дари заносить у світлицю, де убране весільне деревце, і кладе його під деревце. Весільна процесія рушає до церкви. І по дорозі музики грають сабаш «На зустріч».
Як говорити за самі танці, то перші три такі традиційні мелодії – «Гуцулка». Точніше, це одна мелодія, яка грається три рази, до неї стає урєда і молодєта. На другий день весілля навечір під мелодію «До співаня» (наша традиційна) деревце вішають на яблуню.
І в кінці весілля, коли проводжають кухарку додому, то проводжають її оркестром аж до самих воріт, аж на дорогу. Бо весільна кухарка – це дуже почесно».
Свою любов до музики і народних традицій Іван Симотюк передав синам – Василеві та Михайлові, тягнуться до музики і внуки Любомир та Назарчик. Має Іван Васильович і пам’ятну знимку, на якій три покоління Симотюків-музикантів.
Відомою також є капела з Кобак Володимира Прокоп’юка, Василя та Михайла Негруків.
Окремо варто сказати про приповіданки – фольклорний жанр, який ми пропонуємо розглядати як окремий.
Приповіданки – прислів’я та приказки, складені весільними музиками для ритмізації забави, вони можуть бути мотиваційні або жартівливі, а також філософські. Де можна почути приповіданки? Коли танці в самому розпалі, музики вставляють між куплетами пісні напівімпровізаційні прислів’я та вигуки, які повинні додати танцям ще більше запалу. За структурою це короткі речення. Семантично вони пов’язані з вигуками (як відомо, словесними вигуками супроводжується аркан, гайдук тощо, а також командні танці на кшталт «Голубки»). Проте приповіданки від вигуків відрізняються розлогішою структурою, іноді навіть елементами жартівливого повчання.
Наведемо деякі з них, зафіксовані у різний час на прикарпатських весіллях:
- «Забава – то є файна справа»;
- «І пишов-пишов-не боєвси» (для пришвидшення танцю);
- «Кожен свою обертає і за чужу не забуває» (у парних танцях);
- «Тіло до тіла – тий буде діло» (так підзвучують повільні пані танці);
- «Пішла полька – остра єк жилєтко»;
- «Гашнів добрий до забави» (похвала гостям із кутка Гашнів);
- «Вище ногу – легше піде» (про швидкі танці);
- «Медлячок – би кину́вси червачок» (з інтимним підтекстом);
- «Цес, брате, вишиває без игли» (про дуже спритного танцювальника);
- «Хто з ким гуляв – той файно си поцулував»;
- «Набувайтеси, гості дорогі, завтра цего не буде» (філософське);
- «Файно було – мало було» (приповіданка у кінці танцю).
Музики не тільки виконують пісні, під які танцює розвеселений гурт, вони жартівливо спілкуються з гостями. Можуть відзначити на загал вміння танцювати (або невміння), манеру одягатися тощо. Як правило ті, хто обрали професію весільного музики – люди не лише голосисті, але й наділені чудовим почуттям гумору.
Дослідник археології, краєзнавець Роман Чобан – педагог, який разом із учнями серед інших тем вивчає весільний обряд сіл лівобережного Черемошу. Але пан Роман є і сам носієм глибоких традиційних знань, адже багато років грав у весільній капелі. «Музиканти – це правда дуже цікава професія в нашій традиції. Сплітається все – гумор, уміння грати на тому чи іншому інструменті, кмітливість. Від музикантів дуже багато залежить, яким буде весілля. Тому до особливо відомих йдуть «наймати весілє» за півроку до події,а то і раніше. Буває – ще заручин не було, ще нареченій пропозицію не зробили, а музикантів уже закликали.
Капели весільних музик часто гастролюють – наприклад, кобацькі капели грають весілля в Снідавці, Річці, а музики звідти – у рівнинних селах. Деколи грають у сусідніх районах чи навіть областях. Бо ці села вздовж Черемошу, до яких належать і Кобаки, вони порубіжні: на перехресті і гуцульської,і покутської культури, а через ріку – Буковина. Все дуже близько, то багато й переймають одні в одних. І є ще серед музик біржа – наприклад, у Чернівцях на вулиці О.Кобилянської.
Ви можете прогулюватися і бачити весільні капели і можна подумати, вони чекають молодят з РАГСу. Це практично кожного дня, крім понеділка і вихідних, від першої до третьої години дня. Вони нікого не чекають, а прийшли на біржу – хтось почує їхню гру, вподобає і найме на весілля чи іншу забаву, тут же можна домовитися про купівлю-продаж чи ремонт інструментів тощо.
Тобто це таке дуже цікаве коло спілкування, про яке знають лиш причетні. Є й певні закриті фрази, свого роду професійний сленг – ну, наприклад, «качумай» — перестань балакати. Або «пішов 240» або «220». Але це не кожен музикант вам схоче перекласти, що ці цифри означають», — розповідає Роман Чобан.
Весільні музики і їхні традиції – це правда цілий пласт культури. Це іскристий гумор (подекуди масний), це чітке знання послідовності обрядів і самобутній філософський погляд на світ. Кобацькі музики в кінці душевої забави кажуть: «Набувайтеси, гості дорогі, бо завтра цего не буде». І оце вміння жити тут і тепер і набуватися – воно таке тонке насправді. І таке наше…
Іванна СТЕФ’ЮК – кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, кобаківчанка.
На замітку
Що це за забава без дерева у хаті, або навіщо кобаківці шукають на весілля вісім смерек
