«Ти гуцулка, покутянка, чи буковинка?» Цікаве питання для мене, причому з народження.
Народилася і вихована я у селі Кобаки на Косівщині. І з етнографічного погляду це порубіжна зона. Воно має впливи і гуцульської, і покутської і навіть буковинської культур (бо буковинські села від Кобак почерез Черемош, на другому березі). Кожен у цій дивовижній суміші обирає своє.
Це село — рідне для класика гуцульської літератури і фантастичного містика Марка Черемшини, воно рідне для письменниці і журналістки Калини Ватаманюк. Є воно на карті Гуцульщини, яку уклало поважне товариство «Гуцульщина».
В Кобаках (завдяки зусиллям Калини та Дмитра Ватаманюків) діє духовно-екологічний центр «Здвижин» — моє найперше і найбільше місце сили. Тут колись явилася людям Богородичка.
Кобацкі (саме так ми себе називаємо) легко і грамотно говорять літературною мовою, але правдиві кобацкі знают заговорити і по-свому.
За так звану метафору ‘червоні Кобаки’ спеціально писати не буду, бо навіть не збираюся продовжувати бесіду з людьми, для яких це єдина асоціація з моїм селом.
Отже, Кобаки. Так склалося, що я музейниця і мені в руки потрапляють багато цікавих спогадів і документів, з яких я знаю: у моє село на храм на човні з буковинського боку приїжджав Юрій Федькович (уявіть лиш собі як то красиво — вродливий чоловік у червоному сардаку човном їде нічним Черемошем).
Доїжджав, так собі думаю, до селища Кути, де і правда Черемош давав можливість їхати човном, але храмував таки у Кобаках — у тата Марка Черемшини і свого вірного друга і шанувальника Юрія Семанюка.
Кобацкий дубовий ліс у об’єктиві Руслана Трача.
Мої Кобаки славляться ‘дубиною’ — дубовими лісами, на писанках часто зображувався ожелюд, тобто жолудь, намітки наші жінки носили дуже інтересні — краї виткані червоно-чорними кольорами. Десь покажу вам ту красу, єк будете чємні.
Славляться Кобаки і добротними куфрами, скринями, які цілі ‘обціловані’ сонячними знаками. Мають у характері потяг до освіти і впертість у складні часи, стійкість усупереч усьому.
В центрі села росте Шашкевичів дуб, висаджений до його ювілею. Був у селі етнографічний театр «Ґазди» — увесь репертуар на діалекті і в кращі часи налічувалося понад 90 людей акторського складу.
Славиться моє село своїми весільними музиками і їхніми приповідками.
Хто читає мої твори — не міг не помітити діалект. І хто наприклад з Яворова чи Криворівні, точно скаже: «У нас трохи інакше». Так, певно, що інакше, кожен край має свої рамця, у які вбирає найкращі слова :)
Я пишу твори так, як і си належит кобацкій. І надумала собі робити легонькі замальовки про..слова. Один нарис — одно слово. Я навчена з дому вільно говорити діалектом (суто нашим, звичайно) і коли я вже на філологічному вчила діалектологію, зрозуміла, що дуже часто діалект багато пояснює загальноукраїнських мовних явищ. Бо говірки часто мають кращу пам’ять, як їхні носії.
Звичайно, я не ‘агітую’ переучуватися вас говорити по-кобацки, я би хотіла, аби ви нагадали рідні вам слова. Нагадали, розказали на загал. А ще (і це прекрасно) Кобаки — то не окрема планета, то ж безмір слів є спільними для дуже багатьох сіл і містечок.
Так, радянська влада катком пройшлася по нашій етнокультурі, були й інші причини, і наприклад покоління 20- не знає, що таке ‘хороми’ чи ‘замнітка’. Так, я замилована словами минулого і позаминулого століття, кому цікаво теж — нам по дорозі :)
Назвати ці замальовки я вирішила «Кобацкий ожелюд» — бо з ожелюда, малого і твердого, виростає крислатий дуб. А з зерен нашої культури, зібраних і збережених тепер, виросте і відродиться все, що ми хочемо.
