Мій світ дитинства – це багато квіток, ніде більше я не застала їх у такій кількості. Бо Шепіт – то маленький заповідник, де рідкісні рослини – цілими полями: жовтий клапоть арніки, фіолетовий – зозулинцю, а листок лопуха запросто заховає підлітка. Ну і шапка гриба – розміром як полумисок.
Я думала, що мені, дитині, то все примарилося, але приїхала дорослою – все так і є: поля диких квіток, гук-водоспад і моє «царство каменів», так ми з мамою назвали сховане від людського ока і денного світла високогірне зелене плесо. Найвиразніша була арніка – вона в чашку своєї квітки збирала багато сонця і розверталася на гори — така вся страшно файна..
Роки ті виринають в спогаді клаптями – як відпорена від сорочки вишита вуставка, і я — доросла не дуже добре складаю їх в один узір. Пригадується хата з кругляка на горбі коло церкви, а стаєнка для кози нижче була, аж майже вдолині. І перед цею стаєнкою весну завершувала жовтогаряча розкіш арніки – отак цілі поля. Стаєнка чорна, її дерев’яні боки потріскують від спеки, дерево нагрівається, а на стриху тої стаєнки парує запахами перше молоде сіно.
Я часто збігала д’тій стаєнці, драбиною вилазила на стрих і там між сінами читала – і так до холодів. Якоїсь днини пообіцяла собі та й мамі бути недовго, але книжка загулúла з головою – я читала про Синдбада-мореплавця та й далекі краї, я уявляла страшного дідка в нього на плечах, книжка на сіні стала така жива і навіть страшна, що я забувала дихати. А коли емоції вщухли, а сіно заколисало, я і незчулася, як над старою стаєнкою блимнули зірки, а моя арніка вся позакривалася наніч.
Розглядаюся – страшно. Щабель драбини в темряві не видко, стежку додому не видко, а кругом лиш поля і квітки… Певно це і є «страшно файно» — коли під срібним місяцем ти — чотирилітка стоїш по вуха у квітах, кругом тебе – гори нічні та й зірки, але ти мала, а світ – величезний, і того страшно. І файно.. Страшно файно…
Роззираюся, забуваю дихати. Плакати так само забуваю.
Хтось хапнув за руку і різко розвернув дитиною. Хтось у фустині..
— Не бери мене, я скажу мамі, я мамі скажу!, — вересканю не своїми голосами і тоді до мене доходить, що це і є мама. Темно просто.
— Ти де була. Тебе хто пускав?
— Цей.. Тут квітки.. А книжку.. А книжку я завтра дочитаю, то вже не видко…
Мама суворо веде під горб за руку і мовчить. Я чую її важке дихання, а проти місяця видно її сивий волос і пару сліз.
— Ма’, а давай ми ту стаєнку і ті квіти аж на горб винесемо.. І я буду мати дома красу і не буду тікати.
Мама мовчить. Усміхається і мовчить. А завтра таки закриє на ключ – аби менше ландала, де мене не просять…
Іванна СТЕФ’ЮК
Фото: ВелоКосів (Веломаршрут «Косів – Снідавка – Шепіт – Шешори»: фотографії)
