Щороку приходить до нас осінь. Щороку падуть пожовклі листки, виють вітри, перепадують дощі. Але ні одна осінь до себе неподібна.
Коли в одну місяць вересень кидає цілими пригорщами соняшне золото на поля і ліси, то в другу сповиває їх густою мрякою, докучає безконечними слотами, напастує холодними вітрами. Коли один жовтий, тихий та розмріяно веселий. то другий понурий і непривітний.
Так іде з року на рік, від часу, як перший раз осінь прийшла на світ. Химерна вона, змінчина і злослива, як людська доля. Ніколи не можна знати, що зготує тобі другої днини: сонце чи слоту, радість чи смуток… Ми, міщухи, не запримічуємо як слід пір року. Проходять вони нам між сірими мурами камяниць, де тільки клапоть неба звисав з дахів.
Що діється там далеко за містом, у нашім краю, про це тільки слухи до нас доходять. Ось і тепер: Осінь, жовтень, а в нас все одно сіро. Десь там дерева від туги похилились, десь там вітер листками шпурляє в болото, десь перекотиполе по пустих нивах котиться… Осінь… Десь там і осінні бурі на села налітають, стріхи рвуть, огорожі ломлять, стіжки розкидають. Десь там ліс пожовк та почервонів, десь так поля поруділи мов наповнені кровю.
Теодор Аксентович (1859–1938). Гуцульська дівчина.
Не видно цього з міста, тільки знаття, що так воно є. Та хоч не бачить місто тієї осені, то все таки відчуває, що вона прийшла. Відчуває це душею, на яку наляг смуток і жура. Сповивається серце серпанкам смутку, як діброва мрякою, гонять відірвані думки як самітне перекотиполе, опадають надії, як пожовклі листки. Видзвонює свою монотонну пісню дощ у ринвах, намовляє покинути надії, мрії і сподівання, доказує безвиглядність життя, підмовляє покластися на сон на довгий, а то й вічний сон.
Стукав дощ об шибки вікон…
— Глянь! Довкола знищення: поля, левади і гаї в руїнах!… Дивися! Вітер регочеться в коминах, гуляє по роздертих стріхах!… Ми вістуни холодної зими, яка зв’ялить до решти все довкола! ..Не сподівайся радості! і сонця!… Повбивай думи, відкинь надії. Засни!… За вікном хитається біла тінь смерти, по хаті стелиться могильний холод.
Зневіра серце в кігті свої бере і останні краплі горячої крови витискає. Ще хвиля — замре серце. Але є ще в чоловіці жива, безсмертна душа, що не дає пропасти серед горя. На злість вітрам, хмарам і негоді вона кричить серед руїн природи: «Брехня! Крутійство! Сонце знову прийде! А з сонцем разом радість та добро! І прийде!».
Галактіон Чіпка, «Діло», жовтень 1930 рік.
Підготував Богдан Павлюк.
