Автор цього дослідження Курищук Василь Юрійович народився 14 січня 1940 року в с. Уторопах. Закінчив фізичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка. Понад 50 років працював у сфері освіти. Заслужений вчитель України, лауреат премій імені Марійки Підгірянки та Ігоря Пелипейка. Краєзнавець, член Національної спілки краєзнавців України. У 1992 році заснував селищну газету «Живиця», у 1995 році — газету відділу освіти «Освітянський вісник», у 1998 році — газету «Рідне слово» районного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. У 1995 році створив видавництво «Писаний Камінь», в якому працював директором на громадських засадах до 2001 року.

Дослідив життєвий і творчий шлях письменників Миколи Матієва-Мельника та Василя Атаманюка. Упорядкував та видав вибрані твори М. Матієва-Мельника «Твори» (1995), «Новели» (1993), «В скарбоні серця» (1992), а також поезії Василя Атаманюка «Хвилі життя» (1997) та нариси Василя Томащука «Чисті джерела» (2002).

Автор книг: «Життя, віддане ідеї» (2003), «Яблунів: причинки до історії містечка» (2008), «Школа на Яблунівщині» (2010), «Духовні святині Яблунівщини» (2013), «Дорога до храму» (2014), а також брошурок: «Його життя народові належить» (1991), «На терновому шляху» (1992), «Яблуневий цвіт» (1995, у співавторстві), «Яблунів. 1602–2002» (2002), «Невтомний сіяч розумного, доброго, вічного» (2007).

Опублікував понад 50 статей з питань краєзнавства.

У ці дні Василеві Юрійовичу виповнилося 75. Вітаємо ювіляра, зичимо здоров’я, Божого благословення і нових творчих успіхів.

Кожного разу, коли йду центральною вулицею Косова, мою увагу привертає велична церковна споруда, яка зачаровує своїм архітектурним вирішенням, добре вписується в чудовий куточок міста під знаменитою Міською горою, а куполами, здається, впирається в небо. Ще трохи зусиль і ця споруда буде претендувати на один з найкращих храмів Косівщини.

Під цими враженнями мені пригадався лист пароха давньої міської церкви Пресвятої Трійці, що стояла тут до пожежі 1896 року. Цей лист, надісланий до Консисторії Станіславівської єпархії на другий день після пожежі, зберігається зараз в єпархіальному архіві. Лист спонукав мене глибше заглянути в історію церкви, в якій мала можливість у неділі та свята збиратися на богослужіння невеличка українська громада міста впродовж кількох століть. Склалося так, що в цьому густозаселеному гуцульському містечку проживало дуже мало українців. Для довідки повідомимо, що у 1882 році в місті проживало 488 українців, 350 поляків і 3150 євреїв.

Ділянка, на якій наші предки побудували першу церкву, була вибрана ще на початку заснування Косова. Землевласник, який закладав містечко, планував де має стояти церква, де костел, а де будинок старости з міською управою. Решта землі віддавалася в користування міщан чи підприємливих людей для ведення господарства та інших цілей. Для церкви в поселеннях завжди вибиралася ділянка на одному з найкращих, найвидніших місць з такою площею, на якій, окрім церкви, можна розмістити цвинтар, дзвіницю, резиденцію та ще й ділянку для саду і городу. Таким місцем у Косові було вибрано площу під мальовничою Міською горою, на фоні оголеної скелі.

Є писемні згадки про те, що в 1579 році Косів мав свого священика, а отже — і церкву, звичайно, дерев’яну і невеличку, яка з часом розширювалась, добудовувалась, та про це можемо лише догадуватись.

У 20-х роках XVII ст. татари тричі нападали на Косів. Чи вціліла церква після цих набігів, чи прийшлося будувати нову, чи відремонтовано стару — невідомо. Проте відомо, що церква, яка там стояла, була знесена десь у 30-х роках наступного століття, бо на тому місці будувалася нова. Це сталося після того, як переважна більшість парафій нашої єпархії перейшла на греко-католицький обряд.

Перехід єпархії у 1700 році на греко-католицький обряд оживив релігійне життя нашого краю. В Косові 1728 року засновано греко-католицьку громаду. Парох о. Андрій Пісаренко, який, очевидно, прибув з Наддніпрянщини, де вже впродовж століття богослужіння відправлялися в греко-католицькому обряді, перейнявся 4деєю будівництва нової церкви. Він своїм коштом і стараннями розпочав будівництво. Та більше про цю новозбудовану церкву можемо дізнатись з актів візитаторів, яких регулярно посилала єпархія на інспектування церков.

Зокрема з візитаційного акту від 1741 року довідуємося, що міська церква Пресвятої Трійці — «дерев’яна, нова, ґонтами покрита, побудована на ґрунті здавна посвяченому, коштом і стараннями велебного отця Андрея».

Як зазначалося в акті, церква освячена деканом Косівського деканату о. Василем Никоровичем, парохом церкви Успіння Пресвятої Діви Марії в Старому Косові. Правда, в акті не згадано про час будівництва церкви, але оскільки вона в 1741 році була новою і отець Андрій Пісаренко, стараннями якого побудовано церкву, на той час був уже небіжчиком, то можемо впевнено стверджувати, що вона будувалася в період від 1730 до 1739 року. В шематизмах за 1880-ті роки неодноразово згадується, що метрики в церкві ведуться від 1739 року. Очевидно, що цього року відбулося, згадане вище освячення.

Парохом під час візитації 1741 року був о. Андрій Іванович, висвячений 1724 року. До речі, у візитаційному акті згадується, що церква св. Василія Великого на Москалівці побудована «коштом і старанням велебного о. Андрія Івановича, теперішнього пароха церкви св. Трійці» на місці колишньої монастирської церкви. Отець Андрій Іванович помер у 1744 році. У пізніших актах про церкву на Москалівці зазначено наступне: «Ґрунтів, окрім цвинтаря, жодних немає. Пароха власного немає. Парафіяни церкви до міського пароха належать».

Зі згаданого візитаційного акту довідуємося також, що святотроїцька церква мала новий антимінс. Це означає, що його освячено митрополитом УГКЦ, бо до цього церква мала, зрозуміло, православний антимінс. Чотири намісні образи намальовані на дошках. В церкві було три хоругви, а також процесійний хрест. Образи на двох побічних вівтарях ще були недокінчені. Кивот належно виготовлений, пушка для Святих Дарів — олов’яна. Обіч церкви стояла дзвіниця з чотирма дзвонами на стовпах.

А ось на якому місці був розташований цвинтар, на жаль, не сказано. Згадується лише те, що цвинтар «partim ogrodzony, partim opustoszony» (частково огороджений, частково запущений). Можливо, він був під горою, в якомусь незручному місці, а кол і монастирську церкву в 1744 році передано міській парафії, то поховання, ймовірно, проводилися на монастирському цвинтарі, який розташовувався побіля монастирської церкви.

З такого ж звіту за 1745 рік додатково дізнаємося, що в церкві є гарний різьблений вівтар з образами Пресвятої Трійці та Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії», що «Деісус з апостолами столярської роботи — старий, але новий вже в роботі». Де Ісус — це образ Ісуса Христа як царя слави та Божої Матері й Івана Хрестителя, що стоять обабіч Нього в молитовних позах. Деісус розміщують на іконостасі в апостольському ярусі над іконою Таємної вечері. У той час Деісусом називали іконостас, а те, що він столярської роботи, то це означає, що вся його дерев’яна частина без прикрас і різьби. В сучасних церквах іноді на місці Деісуса можна побачити образ Христа-царя.

Згадується у звіті і про те, що в церкві є дві чаші, одна срібна з декоративною патиною, друга — олов’яна. Зліва і справа святилища стоять два побічні вівтарі. В кутку, з північної сторони, розміщено сповідальницю. Над великим вівтарем у куполі розміщено малий дзвін (сигнатурку). В акті також подаються відомості про священні посудини і церковні ризи, про богослужбові та метричні книги, а також інші подробиці.

Збоку церкви, як зазначено в акті, побудовано дзвіницю, на якій є чотири дзвони. Два менші придбані за кошти парафіян, а два інші придбав парох.

Поруч з церквою розташована резиденція, «біля якої був сад і город до полудня орання».

В шематизмах Станіславівської єпархії за 1887 рік подається, що дім пароха дерев’яний. Однак в усіх доступних нам сьогодні документах, в яких розповідається про пожежу 1896 року, не згадується, що згорів дім пароха. Отже, резиденція не була в зоні пожежі. В акті писалося, що резиденція стояла біля церкви, але вона могла бути на протилежному боці дороги. Проте єврейські будиночки щораз наближалися до церкви і оточили її з трьох сторін. Церква мала й сінокоси в різних місцях за межами Косова — всього десь на 25 косарів.

У 1745 році в церкві служив вже інший священик — о. Григорій Пісаренко, який мав відповідну духовну освіту. Візитатор високо оцінив його службу, наділивши щонайкращими похвалами і назвав його священиком від Бога. У звіті подано і кількість парафіян. Так, до цієї парафії, враховуючи Москалівку, в той час входило 117 сімей (436 осіб). В шематизмах, які велися з початку XIX ст. Львівською єпархією, а з 1887 року Станіславівською єпархією, згадується про те, що міська церква благословлена 1784 року, але вже не згадується, що церква нова. Отже, це та сама церква, яка була освячена отцем-деканом В. Никоровичем, але благословлена аж через 45 років. Очевидно, що вже був установлений новий іконостас, закінчено бічні престоли, які під час освячення ще не були готові, а, можливо, була здійснена якась добудова, і приїжджав єпископ, який з цієї нагоди благословив церкву.

З цього всього можна скласти добрі уявлення про церкву, яка послужила Богові і людям понад 150 років.

Що сталося 21 серпня 1896 року? Цього дня в Косові виникла велика пожежа, в якій згоріла міська церква Пресвятої Трійці. Про цю пожежу парох церкви о. Олександр Гелитович у листі до Консисторії писав: «Дня 21 серпня над ранком повстав у місті Косові великий пожар, який знищив, за словами уряду громадського, 161 хату. Почався він від жидівської хати, розміщеної коло церкви. Пожар обняв всі жидівські забудови з трьох сторін навколо церкви не пощадивши і церкви, яка до тла згоріла». Пожежа була такою великою, що згоріли навіть дашки на мурованих парканах.

Парафіяни врятували майже всі церковні речі, перенісши їх до монастирської церкви. Отець Гелитович повідомляв Консисторію про те, що тепер у монастирській церкві св. Миколая будуть відправлятися спільні богослужіння, а «для міщан буде відпущений один престол, в котрий вложиться їх відпустовий образ Зачаття Пресвятої Богородиці, щоб могли собі збирати складки і що неділі і свята старші браття будуть ходити з тацею, щоб ні в чому не мали ущербку». Парох просив Консисторію, щоб вона дала певні розпорядження і вказівки щодо будівництва церкви, а також пояснював, що від банку «Славія» повинні одержати страхівку в сумі 2500 золотих, зі спадщини по о. Саврасевичу — понад 3 тисячі золотих, а церковний комітет має на щадничих книжках понад 1,5 тисячі. Ця сума дозволяла починати будівництво.

З листа декана о. Теодора Лісевича, пароха зі Старих Кутів, довідуємося наступне: «Оскільки пароха (о. Гелитовича) у цій нещасній хвилі не було дома, то сотрудник з Москалівки переніс Святі Дари з кивотом і 2 чаші до дочірньої церкви в Монастирську, а інші речі поскладано тимчасово в сусідніх християнських домах, яких тут, як і взагалі християн нашого обряду дуже мало. З книг церковних згоріло 3 книги».

Говорячи про перспективи будівництва і виходячи з наявних коштів, о. Лісевич писав: «Однако ж до всього того вимагатися буде необикновенного трудолюбія і ревності зі сторони місцевого пароха, інакше бо за наших днів пропаде пам’ятка міської церкви, про яку давніші побожні предки і духовні, і мирські так красно печалилися».

Однак будівництво не починалося. Церковна громада міської церкви була невеликою, біля 500 осіб, монастирської — 1517 осіб, а москалівської — 1390 осіб. Громади дочірніх церков відбудовували свої храми, а міська церква не будувалася. Причин цьому було багато, але найголовніша — брак коштів. Банки зволікали з виплатою страхівки і спадщини. До того ж москалівська громада відмовилася допомагати. І парох, і декан робили всі заходи, щоб здешевити будівництво, проводилися консультації з авторитетними міщанами, представниками інтелігенції, вносилися пропозиції щодо здешевлення. Орієнтувалися вже на суму 12-15 тисяч золотих, а не на 26 тисяч, як було передбачено кошторисом, виготовленим 1890 року.

У таких умовах міська громада добре пристосувалася до двох діючих церков і відклала на задній план будівництво своєї церкви. Тому бесіди про будівництво точилися, а справа не посувалася. До речі, о. Олександр Гелитович вважався парохом міської церкви Пресвятої Трійці ще і у 20–30-х роках XX ст, а монастирська церква — дочірньою, хоч богослужіння відбувалися для обох громад тільки в новій монастирській церкві. Потрібно зауважити, що громади всіх трьох церков знову були об’єднані в одну парафію, а в 1932 році Москалівка ввійшла до складу міста. Богослужіння в монастирській церкві відправляв парох, а на Москалівці — сотрудник.

Всі названі вище причини та ще Перша світова війна відсунули справу будівництва на довгі роки. Лише у 1925 році виготовлено проектну документацію і з того часу В шематизмах Станіславівської єпархії кожного наступного року згадувалося, що церква будується.

Проте до Другої світової війни закладено лише фундамент. Прихід «визволителів» у 1939 році перешкодив дальшим роботам. Радянські чиновники після війни засипали фундамент і на тому місці поставили пам’ятник Сталіну, знесли муровану дзвіницю, зруйнували могилу Січових Стрільців. А коли було засуджено культ «вождя», замінили Сталіна на Маркса. У 1990 році пам’ятник Марксу демонтовано.

Уже в наші часи парох церкви св. Василія Великого о. Іван Бурдяк доклав багато зусиль для того, щоб ділянка землі, на якій колись стояла міська церква, була повернута греко-католицькій громаді для будівництва нової церкви. Але не все так легко вирішувалось. Про це отець Іван Бурдяк розповів у статті «Чи відбудуємо храм», опублікованій в газеті «Гуцульський край» у 1995 році. Та все ж у 1996 році Косівська міська рада повернула цю здавна освячену ділянку землі треко-католицькій громаді. Але церква не будувалась.

Лише в 2009 році з ініціативи о. Романа Іванюлика, теперішнього пароха церкви Василія Великого, при підтримці парафіян та активній допомозі ентузіастів розпочато будівництво міської церкви.

Спостерігаючи за ходом будівельних робіт, переконуємось в тому, що в найближчому часі міський храм постане в усій своїй красі, і кожен вірянин, який буде приходити сюди, дякуватиме Богові за те, що знайшлися такі духовно багаті люди, які своїми коштами та жертовною працею відродили святиню Косова.

Василь Курищук,
заслужений вчитель України.

«Гуцульський край», №3, 16.01.2015 року

Facebook коментарі
Share