Музей Володимира Петрука в Акрешорах

На одній із найвищих гір Акрешори у присілку Морданівка знаходиться музей Володимира Петрука. В ньому священник впродовж декількох років збирав речі побуту, які гуцули використовували в минулому столітті. Це одяг, посуд, меблі, будівельні інструменти, різні старовинні прилади та фотографії із Акрешори, Нижнього Березова та Космача.

Очевидно, що невеличка хатина-музей була збудована в іншому місці, звідки її перебрали по частинах вже до Акрешори. Про це свідчать невеликі позначки. Майстри їх залишали, щоб після розбору вже на новій місцині знати, в якій послідовності будувати хату. Будиночку вже більше двохсот літ. Її жильців вже давно немає в живих. Залишилося чорно-біле фото газдів. На ньому мовчазне подружжя спостерігає за оселею.

Цікавим є той факт, що в самому приміщенні музею висота більше двох метрів, а ось вхід до сіней та хати низький. Як мені розповіла власниця Ганна Петрук, у старих хатах так робили з поваги до Бога та природи. Коли заходиш до кімнати, мусиш нагнутися й таким чином вклонитися образам . А коли виходиш надвір — прекрасній матінці-природі.

Образи розміщували навпроти дверей. До них ставилися з повагою. Кожен образ прикрашали рушником, а ще за нього ховали освячену вербу чи квіти як оберіг. Поклін віддають всі відвідувачі музею. А їх на жаль, не багато, розповідає мати Володимира Петрука.

Над дверима в давнину була поличка із керамічним посудом. Попід вікнами стояли лавиці, на яких спали. Мабуть тому тоді про таку хворобу як сколіоз ніхто й не чув. Також на лавиці прорізали дірку, щоб можна поставити куделю й прясти.

Важко колись давався не лише збір урожаю, а й пошиття одягу. Щоб всі члени родини були вдіті — потрібно було спочатку засіяти коноплю чи льон. Після збору рослини намочували в призначеному для того посуду — “мочилі”. Далі терли у “терлиці”. У “дергівці” стягували. Пізніше на куделі крутили нитки. Готовий клубок несли до ткача й він робив полотно. А вже з нього жінки шили сорочки, спідниці, скатертини. Для пошиття теплого одягу тримали овець. Їх називали «вберишкура». З овечої вовни пряли капчури(теплі шкарпетки) кептарі. На верстаті ткали ліжники. В колекції одяг навіть найменших гуцуликів.

Замість шафи у давнину використовували “куфер” — велику скриню. “Куфер” був прикрашений різьбою або металевими вставками.Там тримали полотно, святковий одяг та прикраси. Вбрання прасували «жиліском» — бездротовою праскою. Щоб розігріти — всередину ставили грань із печі.

Замість сучасних кросівок слугували шкіряні постоли. У однієї особи було лише дві пари. Одні буденні, а другі святкові.

Окрасою музею є вінок нареченої. В Акрешорах кожна дівчина готувала собі для заміжжя яскраві квіти і виплітала із них шлюбний віночок. Трохи менші вінки були в дружок. Фотографії зберегли щасливі моменти…

Сучасна колиска не зрівняється із давньою, прикрученою до стелі. Ставили колиску біля печі. Молодиця на ній сиділа таким чином їй було зручно заколисувати немовля. Найстаріший член родини мав «пушку» — річ для тютюну. Бувало, на печі крутив собі сигарети, розповідає пані Ганна.

Коли ще не було електрики альтернативою були ліхтарня чи каганець. Ліхтарню чіпляли біля печі й ввечері вона освічувала дім. Зручний ліхтарик із свічкою або залитий нафтою можна було з легкістю відчепити й взяти куди потрібно. Парубки із ліхтарнями чи каганцями ходили на «здибанки», тобто на зустрічі до дівчат. Також молодь брала їх із собою на вечорниці.

Поліетиленових пакетів понад сто років тому в селах Косівщини не було. Зате використовували екологічно чисті «ташки» чи «бесаги». Це торби із тканини. Їх носили на плечі або через плече. «Ташка» невеликого розміру, а «бесаги» значно більші. Є у музею також буковинська сумка. Її Володимир Петрук рік тому привіз із Чернівців.

Давня пральна машина — це дерев’яна бочка. Замість прального порошку — попіл. Ванна для дітей — “цебер”. Воду носили у відрах на коромислі. Взимку діти каталися на «ґринджолах» — санах.

Коли ще не було електричних чи газових плит — їжу варили у печі в баняках різного розміру. Для замісу тіста слугувало керамічне корито. Масло збивали у посуді під назвою «масельниця». У макітрі терли мак або подавали вареники. Горнята здебільшого були дерев`яні, а посуд — керамічний. Зберігся плетений великодній кошик — акрешорська «пасковниця».

Найзагадковішою є давня світлина дівчини, надрукована на тканині. Її ім`я невідоме. Власниця експонату каже, що це зображення сестри її мами. Вона народилася наприкінці 18 століття у сусідньому Нижньому Березові. А на початку 19 століття — у віці 16-ти років виїхала до Америки. Вийшла заміж за земляка і народила трьох синів. Довгий час листувалася із рідною сестрою, яка проживала на Косівщині. Розповідала, що живе заможно. Мріяла побачити рідний край. Та не судилося. Померла у тридцять років. Про це написав вже її чоловік. Більше про неї та її сім`ю нічого не відомо.

В музею зберігаються старі церковні книги, шкатулки, великодні писанки. Особливими є зошити із віршами Володимира Петрука та власноруч зроблена із соломи міні-хатинка… Мабуть й досі молодий священик доповнював би музей старовинними експонатами та творив, якби минулого року його молоде життя трагічно не обірвалося…

Авторка: Марічка Струк-Бойчук

Facebook коментарі