В гості до сусідів (70-річчя рейду УПА в Румунію)

В червні-липні далекого вже 1949-го група українських повстанців під керівництвом сотника Петра Мельника-«Хмари» (на той момент командира ТВ-21 «Гуцульщина») здійснила резонансний рейд у Румунію, про що добре відомо з різноманітних публікацій у ЗМІ. Зокрема, 10 років тому на ознаменування 60-річчя події з цього приводу відбувся масштабний захід у Космачі, й про те писав також і «Гуцульський край» (див. № 32 від 7 серпня 2009).

За 10 років, що минули відтоді, встановлено низку нових деталей (ідентифіковано, наприклад, ще одного учасника — родом з Бабина, віднайдено дві досі невідомих світлини, опубліковано матеріали з румунських архівів), тож бодай коротко вартує «освіжити пам’ять» про цю неординарну сторінку нашої визвольної боротьби.

Тривалий час (а подеколи й дотепер) цей рейд трактувався як суто пропагандивний — тобто такий, що мав на меті задекларувати факт боротьби УПА за незалежність України на міжнародному рівні. Але це не зовсім так: першопочатково він планувався для досягнення важливіших цілей, про що й поговоримо далі.

: Зустріч рейдуючих з румунським населенням на передгір’ї полонини Рагашел.

: Дмитро Довганюк-«Сокіл» з румунськими дівчатами-близнючками

: Румунська родина пригощає рейдуючих (с.Репедя)

: Рейдуючі серед пастухів на полонині Станішоаре. Перший зліва — Василь Рабинюк-«Чех»

…У березні 1949-го в румунській провінції Тимішоаре вибухнуло антикомуністичне повстання, скероване як проти маріонеткового промосковського уряду в Бухаресті, так і супроти факту присутності в Румунії радянських військ, котрих повсталі вважали (і небезпідставно!) проявом окупації їхньої країни. На весняній відправі в лісах Рогатинщини командир воєнної округи (ВОЧ) «Говерла», полковник Василь Сидор-«Шелест» отримав наказ сформувати групу, завданням якої буде перехід через кордон і встановлення контакту з повсталими для можливої і бажаної координацій дій під лозунгами АБН (Антибільшовицького блоку народів), зокрема — «за вашу і нашу свободу». Відповідне розпорядження «Шелест» передав до Коломийської округи (провідник — Григорій Легкий-«Борис»), територія якої мала протяжний кордон з Румунією у районі важкодоступного (а отже, й не надто контрольованого) Чорногірського хребта й прилеглих до нього ділянок.

Аби не йти в рейд, як то кажуть «голіруч», у підпіллі розпочалася масштабна підготовча робота (формування похідної групи, друк агітаційних матеріалів на румунській мові тощо, і все це в умовах посиленої конспірації). Бойовою частиною підготовки керував особисто командир ТВ-21 «Хмара», а ідеологічною (підготовка документів) — поручник «Перебийніс» (Назарій Данилюк) — буковинець родом, юрист з вищою освітою, котрий досконало володів румунською мовою. Приготування тривало майже два місяці і нарешті, 17 червня 1949-го, з постою у Космачі група в складі 25 осіб вирушила у похід. Само собою зрозуміло, що про істинну мету заходу знали тільки «Хмара» (Петро Мельник) і його заступник «Перебийніс».

Біля кордону, в околицях полонини Реґеска, передова стежа в складі 4-х повстанців увечері 25 червня натрапила на радянський прикордонний наряд. Він відкрив вогонь першим і поранив стрільця Івана Максим’юка-«Іваненька». Але рішучими діями кулеметника Івана Дебринюка-«Непорадного» ворогів змусили до втечі та залишити на місці є дуніцію і вбитого. Вночі 26-го червня основна група (22 повстанці) перетнули кордон у районі гори Стіг, а троє — «Непорадний», Білінчук-«Сибіряк» разом з пораненим «Іваненьком» повернулися в терен.

Рейдуючі не знали, що поки йшла підготовка до акції, повстання у Тимішоаре було практично повністю придушене — про це їм у загальних рисах розповіли пастухи на румунській полонині Ґершта — першому пункті сусідньої держави, де наші повстанці опинилися на світанку 26 червня. Деталей пастухи не знали (як-не-як, але інформація «з долів» доходила до них з тривалим запізненням), тож і порадили перейти на полонину Станішоаре — там, мовляв, можуть знати більше.

У своєму звіті «Перебийніс» підкреслив факт неабиякого подиву румунів з’явою озброєних повстанців з України і їхнім одностайним дружнім ставленням до прибулих. Хтось із місцевих прорік: «Як? Ви там воюєте вже понад 4 роки по завершенню війни, а наші не змогли протриматися й двох місяців?!».

На полонині Станішоаре рейдуючим виділили провідника — місцевого парубка на ім’я Георгій, і той повів групу до найближчого населеного пункту — села Репедя. Падав проливний дощ, тому промоклі до нитки рейдуючі, з певною пересторогою вступивши до якогось обійстя, мріяли тільки про одне: просушитись і відпочити.

Коли «Перебийніс» заговорив до господаря, домашні зітхнули з полегшенням, і на їхніх лицях появилися посмішки. Господиня заходилася готувати поїсти, а господар порадив перейти гостям в стодолу поруч — аби уникнути зустрічі з випадковими відвідувачами, їхній діалог тривав довго, але оскільки румунської мови ніхто з рейдуючих не знав, чекали на вислід тих перемовин. Він виявився невтішним: господар-румун був політично грамотним, слідкував за ситуацією і підтвердив факт придушення антикомуністичного повстання. «Ви бажаєте зустрітися з нашими партизанами — це похвально, але за наявною у мене інформацією знайти можна хіба окремих запільників, котрі переховуються від влади. Єдине місце, де вони ще можуть бути — поселення Суд. До нього звідси понад 50 км…».

Окрім теплої їжі і прихистку, господар-румун запропонував свою послугу: він поїде до Суда сам, зорієнтується у ситуації і негайно повернеться. Так і зробив, але слідів повстанців у тому селі не виявив — сказали, що коли і є, то хіба значно південніше — за кілометрів сто вглиб Румунії…

На короткій нараді командир рейду «Хмара» прийняв рішення у зв’язку з реальною ситуацією трансформувати захід в суто пропагандивний: вони пройдуться селами з румунським і українським населенням і повернуться назад в Україну. Так і зробили: група два тижні рейдувала по території сусідньої країни — вони пройшли у підсумку майже 150 км! Провели низку мітингів, роздали сотні листівок і 9 липня благополучно перетнули кордон в околиці Чивчинських гір.

Передбачаємо питання: а як реагувала на таку «сваволю» офіційна румунська влада? Невже не проявила ніяких контрзаходів? Проявила, та ще і які — на перехоплення групи було кинуто цілу дивізію регулярних румунських військ включно з гарматами і мінометами. Але рейдуючі проходили їхні застави, наче ніж крізь масло, завдяки неймовірному сприянню місцевого цивільного населення. Це може здаватися вигадкою, але уявім собі, що на території, яка є приблизно половиною Івано-Франківщини, з’явилася озброєна ватага невідомих осіб, котрі розмовляють незрозумілою мовою. Якими будуть ваші дії? Хіба ніхто не доповість владним структурам про наявність сторонніх?! Таке можливо лише за двох умов: цивільне населення прихильно ставиться до прибулих, а ті в свою чергу поводять себе виключно коректно і благородно — достатньо було, аби хтось із рейдуючих викрав курку чи посмикав цибулю або часник на грядці, не кажучи вже про банальну словесну образу…

Неймовірно, але за два тижні перебування у Румунії група наших воїнів не мала жодного бойового зіткнення з військами, котрі їх намагалися заблокувати, й відповідно ніхто з наших не був поранений (чи тим паче вбитий). Цей факт, вважаємо, переконливо спростовує брехливі інсинуації ворожої пропаганди, ніби УПА — це зборище «бандитів-головорізів»!

Румунські війська навмання обстрілювали лісові масиви власної території навіть після того, коли рейдуючі без пригод перетнули кордон поблизу Чивчинських гір. Але тут їх чекало набагато серйозніше випробування: на перехоплення двох десятків повстанців кинули два батальйони війск МҐБ. Серед населення Жаб’івщини поширювали чутки, ніби з Румунії вдерлася група… власівців (котрих, насправді, вже не існувало понад 4 роки!), вимагаючи доносити «куди треба» у випадку виявлення озброєних людей, де б це не було. Ще понад два тижні рейдуючі обережно оминали ворожі застави, поки нарешті не повернулися наприкінці липня до місця постою у Космачі.

З 22-х рейдуючих безпосередньо по території Румунії станом на сьогоднішній день надійно ідентифіковано 15 осіб, серед яких четверо — вихідці з Косівщини. Це Дмитро Довганюк-«Сокіл» (родом з Тюдова; в 1952-му його захопили за зрадою «Кірова», засудили на 25 років таборів, а після повернення із заслання отруїли в м.Стрию), Палійчук Дмитро-«Веселий» (родом з Космача; детальну біографію розшукуємо), Петричук Дмитро-«Бистрий» (родом з Бабина, загинув у липні 1952 р. в рідному селі) та Рабинюк Василь-«Чех» (родом з Черганівки; полонений у жовтні 1951-го і згодом закатований в Івано-Франківську).

У рейді «працювали» двоє фотографів — Дмитро Білінчук-«Хмара» та Іван Гаргат-«Липкевич» (обидвох згодом захоплять і розстріляють). їхніми зусиллями зафіксовано понад 30 фотосюжетів, котрі збереглися донині як документальний доказ зусиль УПА міжнародного рівня і повного взаєморозуміння українського та румунського народів, що так важливо і з позицій сьогодення.

Старший вістун УПА, референт СБ Лисецького районного проводу ОУН Іван Гаргат “Липкевич”, “Василь”, “Лесь”, “Тарас”. Кінець 1940-х рр.

Іван Гаргат народився 1923 р. в с. Іваниківка на Богородчанщині. Прикарпаття. В УПА з 1943-го року (тактичний відтинок УПА «Чорний Ліс»). Один з фотографів Яворівського архіву УПА. Захоплений в Хмельницькій області в 1951 р. Закатований в тюрмі в Івано-Франківську 1952 р. Місце поховання невідоме.

Член ОУН із липня 1943. В жовтні 1943 року приєднується до УНС. Вояк сотні “Різуна” (10.1943-07.1944), стрілець охорони командира Петра Мельника-“Хмари” (06.1944-12.1945). У грудня 1945 переведений на Коломийщину, служить стрільцем почоту команди ТВ-21 «Гуцульщина» до серпня 1949. У червні-липні 1949 учасник пропагандивного рейду групи підпільників до Румунії, виконував обов’язки резервного фотографа.

У серпні 1949 переведений на Станиславівщину. Обіймав посаду технічного референт СБ Лисецького районного проводу ОУН з жовтня 1949 до квітня 1950, а з квітня до травня 1950 року — референт СБ цього проводу.

У червні 1950 року направлений на працю до Дніпропетровської області, але через відсутність зв’язку, залишився на терені Кам’янець-Подільської області. У вересні 1950 уведений до складу Дунаєвецького надрайонного проводу ОУН.

Захоплений у полон опергрупою відділу 2-Н УМДБ Кам’янець-Подільської області в ніч з 26 на 27 вересня 1951 року в селі Покутинці Віньковецького району Кам’янець-Подільської області. Для затримання було використано спецпрепарат.

Військовим трибуналом Прикарпатського військового округу 28 травня 1952 року засуджений до ВМП. Вирок виконано 22 серпня 1952 року.

Василь Гуменюк,
Віталій Манзуренко.

«Гуцульський край», №30, 26.07.2019 року