Історія його встановлення надзвичайно цікава та свідчить про те, як тодішній тоталітарний режим чинив опір будь-яким проявам згуртування громадян навколо національної ідеї.

Цей випадок описали краєзнавці Богдан Гаврилів і Михайло Косило в журналі «Краєзнавець Прикарпаття». «Події в гуцульських Шешорах набули широкого політичного розголосу і, за словами В’ячеслава Чорновола, стали першою відкритою акцією проти тоталітарного комуністичного режиму після розгрому УПА. Ще в далекому 1914 році за козацьким звичаєм у центрі села насипали могилу, що символічно нагадувала канівську Кобзареву.

Пізніше, у 30-х, виготовили погруддя Тараса Шевченка, яке зруйнували в Другу світову війну. Лише за третім заходом, у 1965-му, вдалося встановити на постаменті бюст роботи відомого скульптора й народознавця Івана Гончара. Перед тим виникли політичні проблеми з його урочистим відкриттям 8 серпня, бо компартійне керівництво в Косові заявило, що немає постанови ЦК КПУ про спорудження пам’ятника і дозволу на його відкриття.

У таємній службовій записці до столиці розгорнуто повідомлялося нібито про таємний характер підготовки до відкриття відновленого пам’ятника, бо організатори завчасу розіслали 200 запрошень і повідомили всі навколишні міста й села про неузгоджений із райкомом день.

Щоб зірвати свято, міліція перекрила всі дороги до Шешорів, але тисячі людей пробралися в село обхідними стежками. Тоді міліція взяла в облогу пам’ятник і перекрила доступ до нього. На деякій відстані від пам’ятника було встановлено сцену. Відбувся мітинг учасників, на якому виступив В’ячеслав Чорновіл, який різко засудив антинародні дії комуністичної влади і радянської системи.

Через захист тисяч людей він тоді уникнув арешту. На урочистості до Шешорів прибули й інші діячі краю та України: Тарас і Зеновія Франки — син і внучка Івана Франка, літературознавець, уродженець Косівщини, лауреат Шевченківської премії Федір Погребенник, відома телеведуча Тетяна Цимбал, науковець Михайло Косів, дисидент і краєзнавець Петро Арсенич. Про них у таємному донесенні повідомлялося, що ці люди прибули на відкриття пам’ятника для підігрівання націоналістичних настроїв серед населення Гуцульщини.

На жаль, пам’ятник формально відкрили наступної неділі, 15 серпня, в урочистому радянському дусі — з портретами Леніна, членів політбюро і лозунгами про Компартію», — йдеться у Дописі до журналу.

Головою сільради в Шешорах тоді був Володимир Михайлюк. Його внучка Ольга Гарасим’юк — депутатка Косівської районної ради — розповідає, що історія встановлення погруддя Кобзарю в родині добре відома.

«Дідусь розповідав, що в переддень відкриття його покликали «відповідні органи» й дали шанс не відкривати пам’ятник, щоб зберегти посаду. Прийшов додому, в хаті — чотири малих сини й дружина. Цілу ніч говорили двоє, вранці бабуся сказала: «Кобзарю бути, йди, чоловіче, і завершуй справу». Обоє добре розуміли, що дідусь втратить роботу, це в кращому випадку. Так і сталось, але Тарас височіє у селі», — поділилася спогадами Ольга Гарасим’юк.

«Погруддя Кобзарю робив Іван Гончар, а на постамент не було цементу. Дідусь поїхав до голови райкому. Став просити, аби виділили матеріал. Мудрий керівник, єврей Сіглер, спитав: «Скажи правду, Володимире, кому пам’ятник будуєте, бо чує моє серце, що не вождю». «Кобзарю споруджуємо», — відважився голова сільради. Чоловік вислухав і сказав: «Ми, євреї, якби мали такого Шевченка, то золотий постамент би поставили». І виділив цемент. Правда взяла», — розповідає Ольга.

Ольга Гарасим’юк — позаштатний радник голови Косівської РДА. Закінчила магістратуру державного управління. Але офіційні посади займають інші. Не переймається тим.

«Дідусь Дмитро (по мамі) навчив мене читати. У 6 років читала з дідом газети, а в 7 пішла до школи вчити букви. А дід Володимир (по татові) став моїм провідником і вчителем мудрості, навчив бути патріоткою. Його розповіді — донині у вухах, у мозку, в серці. «Дитино, не буде легко. Ми ще не маємо України, не маємо». Про багато речей мовчав. Про фарисейство, про війну, яку пройшов, не вважав себе героєм, про місцевих пристосуванців. Володимир Михайлюк просто робив свою справу.

Працюючи в комуністичному режимі, будувати пам’ятник «Леніну», а відкривати Кобзарю могли одиниці. Бо найважливіше — залишити добрий слід на землі. Мені за ним іти легко. Бо стежина Правди простелена», — підсумовує Ольга Гарасим’юк.

Людмила СТРАЖНИК.
«Гуцульський край», №12, 20.03.2020 року

Цікаво знати

Share