Більшість з нас трактує діяльність УПА дуже куцо й однобоко — зводячи все лише до боїв, засідок, облав, коли «говорила» зброя, а душі й серця «мовчали», бо їм було «не до глибоких думок і почуттів». Тим часом є всі підстави твердити: українські повстанці (в першу чергу Провід) означеного періоду мислили категоріями майбутнього — життя у незалежній державі, де мають розвиватись суспільна свідомість, економіка, література, культура, взаємини з іншими народами й державами тощо…

Змаг за незалежність своїх народів з-під гніту колоніального ярма в ХХ-му столітті здійснювало багато територіальних груп, але тільки українське підпілля подбало про створення чіткої нагородної системи — як для військовиків, так і цивільних ще до здобуття свободи, а не ПІСЛЯ проголошення суверенітету, як це практикувалося деінде. За підтвердженням сказаного «далеко ходити не треба»: Україна проголосила незалежність 24.08.1991р., вона була підтверджена на референдумі 1.12.1991р., а перша державна нагорода — Почесна відзнака Президента — орден «За заслуги» була заснована лише 18.08.1992р. (№ 1 цієї нагороди, до речі, отримав письменник Олесь Гончар). Нагородна ж система УПА була розроблена й затверджена ще 1944-го року — конкретно 27 січня наказом Головної команди № 3/44, який підписали «Тарас Чупринка» (Роман Шухевич) і начальник Головного військового штабу «Перебийніс» (Дмитро Грицай).

Нею передбачалися Хрести Бойової заслуги — для військовиків та Хрести Заслуги — для цивільних осіб (до цієї категорії зараховували окрім зв’язкових, станичних, харчових, медиків тощо також і члени ОУНр і Служби безпеки (СБ). Хрести були трьох категорій — золоті і срібні (як перші, так і другі — двох класів), а також бронзові. У наказі зазначалось, що нагородження відбувається за поданням керівництва УПА, але здійснюється від імені Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — підпільного парламенту, рішення про створення якого на той час вже було прийнято, але його реалізують в липні 1944-го (Сприня Самбірського р-ну, 11-15.07). 6 червня 1948 р. вже сама УГВР прийняла постанову про заснування ще й медалі «За боротьбу в особливо важких умовах».

Численні документи і накази підпілля засвідчують, що за героїчні подвиги як повстанців, так і цивільних осіб — які, по суті, виконували функції «служби тилу» нагороджувати орденами. УПА почали від початку 1945 року (перший такий наказ датований 1.02.1945). Лицарі повстанських нагород отримували письмові посвідчення (фактично копії наказів), а самих орденів ще не було. За проектом талановитого митця-підпільника Ніла Хасевича-«Зота» вони будуть виготовлені в якійсь приватній майстерні Німеччини в червні 1950-го, коли значна кількість відзначених вже загинула в боях, або була захоплена чекістами чи спецслужбами Чехословаччини, Польщі й Румунії — їх або розстріляли, або кинули за грати на десятиліття, а факт нагородження (якщо він стане відомим карателям) лише додасть зайвих років тюрем-таборів…

Хоча з початком 50-х українське підпілля зводило, як сказав свого часу голова Всеукраїнського Братства ветеранів УПА друг «Деркач» (Михайло Зеленчук) «останні сальви», кілька партій орденів і медалі УПА кур’єри таки доставили в Україну й дехто з відзначених їх, очевидно, отримав. Але значна частина передач потрапила до рук МҐБ і згодом цей факт було використано для очорнення нашого резистансу, зокрема й на території Івано-Франківської області. Ось як у книзі «Шляхами чекістської долі» (К.: В-во політичної л-ри України, 1988.— с.250) описано вигляд відзнаки УПА: «Можна хоча б поглянути на ці ордени? — запитав «провідник». — Будь-ласка, — відповів Роберт і витяг із мішка декілька коробочок. Всередині кожної з них лежав невеликий хрест, що нагадував за формою гітлерівський «залізний», у центрі його замість свастики був відтиснутий тризуб. Чекісти, приховуючи зневагу, розглядали шматки дешевого англійського сплаву, відлиті на взірець фашистського ордена».

«Шматок дешевого англійського (?!) сплаву», «на взірець фашистського ордена» — це несусвітня брехня й недарма у згаданій книзі ви не знайдете зображення повстанських нагород, хоча, наприклад, фото криївки провідника Калущини «Жара» там є (с. 234). Достатньо одного погляду на Хрести заслуг УПА і Залізний хрест III Рейху, аби переконатися: нічого спільного між собою вони не мають, хоча хрест є хрест і з таким самим успіхом можна провести аналогію між Залізним хрестом і сучасним «Орденом мужества» Російської Федерації (див. на фото), причому схожості в цьому випадку куди більше…

Але ми дещо відхилилися від теми. Повернемося до питання про те, хто і за що з уродженців Косівщини був відзначений повстанськими орденами (зазначимо відразу — відомостей про таке стосовно медалі «За боротьбу в особливо важких умовах» по Косівському району поки що не знайдено). «Гуцульський край» вже неодноразово торкався цієї теми, зокрема у зв’язку з ініціативою вручення копій орденів УПА правонаступникам нагородженим у 2017–18 роках, але узагальненого аналізу досі не публікувалось —спробуємо зробити це зараз.

Згідно з доступними на цей час документами підпілля (а також — як це не дивно — радянських спец-служб — МҐБ і КҐБ!) встановлено, що орденами УПА було нагороджено загалом 15 осіб, котрі були родом з Косівського району в сучасних адміністративних межах. З прикрістю треба сказати, що двоє нагороджених згодом зрадили присягу, погодились на співпрацю з чекістами, чим автоматично викреслили себе з кола борців за волю України, отож не заслуговують навіть згадки добрим словом, тож їхніх імен та звідки були родом ми називати не будемо.

А ось 13, які були справжніми достойниками, полягли в боях (10 осіб) чи були захоплені й розстріляні (3) — така ось ціна незалежності, котра дісталась нам, як любили повторювати в 90-х — «безкровно».

«Географія» нагороджених наступна: Нижній Березів, Соколівка, Стопчатів і Яблунів — по двоє, а по одному — з Косова, Кутів, Рожнова, Старого Косова та Старих Кутів. У «скарбниці» нагород наших земляків один Золотий Хрест заслуги, 4 Срібних Хрести заслуги, 6 Бронзових Хрестів бойової заслуги і 2 Бронзових Хрести заслуги. Хронологічний зріз нагородження — від лютого 1945-го по вересень 1948р.: 11 осіб було нагороджено при житті, а двоє — посмертно. «Гуцульський край» вже публікував нариси про орденоносців УПА — Миколу Арсенича-«Михайла» і Олену Михнюк-«3ену», а зараз пропонуємо увазі читачів коротку розповідь про Лицаря Бронзового Хреста заслуги Дмитра Антоновича Ґеника, народженого в с.Нижньому Березові.

…Що б там хто не говорив, але держава без армії, розвідки і контррозвідки приречена на підкорення агресивними сусідами. Це найкраще ілюструє новітня історія України: в 1918–21 роках Українська Народна Республіка, керівництво якою на перших порах здійснювали соціалісти-пацифісти, котрі не побажали формувати власну армію (навіть попри те, що декілька полків українізованих частин царської Росії виказали готовність присягнути на вірність народу України!), негайно була розчленована між чотирма загарбниками. А у 1991-му після проголошення незалежності наша країна відмовилася від ядерної зброї, знищила стратегічну авіацію (командування якої перейшло під юрисдикцію України!) і відхилила пропозицію адмірала Ігоря Касатонова (так-так, але про це нині воліють не згадувати!), аби Чорноморський флот теж став суто українським. Зайве говорити, що якби у нашому розпорядженні була атомна зброя, стратегічна авіація і Чорноморський флот, жодних колізій з Кримом і Донбасом точно не було б!

В ОУНр значення як армії, так і спецслужб, розуміли правильно й повторювати помилок УНР не хотіли: своя розвідка й контррозвідка під назвою «Служба безпеки» (СБ) була створена ще в 1940-му. її започаткував Микола Лебедь, але незабаром очолив і розбудував Микола Арсенич з Нижнього Березова, про що читачі газети добре знають. Характерно, що СБ тривалий час була «цивільною структурою» і її співробітники не мали спеціальних військових звань (це станеться згодом — коли до спец-служби залучать схильних до такої діяльності вояків УПА), тобто в цьому плані відповідала традиціям нинішньої Європи…

Дмитро Антонович Ґеник, псевдо «Віктор»

Дмитро Антонович Ґеник, псевдо «Віктор»

Одним із нагороджених Бронзовим Хрестом заслуги (зверніть увагу — за статусом це відзнака для цивільних!) був уродженець Нижнього Березова (1920 р.) Дмитро Антонович Ґеник, псевдо «Віктор». Член ОУН ще довоєнного періоду, Дмитро брав активну участь у подіях на Закарпатті 1938–39 років, за що відбував покарання у польських в’язницях. Після того, як Галичину окупували війська вермахту, поступив до Львівської лісотехніки, але як тільки німецька адміністрація запідозрила його в приналежності до ОУНр (в трактуванні нацистів «Banderbewegung» — тобто «Рух Бандери»), юнак перейшов у підпілля і перебував там аж до своєї героїчної загибелі 22.01.1946 р.

Точного життєпису Дмитра Ґеника ще не складено, та й дуже мало шансів, що його вдасться відтворити, адже служив «Віктор» у СБ й навіть коли загинув, чекісти в доповідній «наверх» написали, ніби він родом… зі Львова. Виглядає, що мав при собі якийсь документ, виданий йому в цьому місті під час навчання, але то було, очевидно, своєрідною «ширмою» — юнак насправді відбував вишкіл в структурах ОУНр, де готувався до служби в розвідці-контррозвідці підпілля — можливо навіть під патронатом свого односельця — Миколи Арсенича. Був, очевидно, як кажуть «профпридатним» для виконання таких непростих обов’язків, бо вже на початку 1944-го виконує обов’язки слідчого у відділі (референтурі) СБ Коломийської округи, а через рік призначається заступником (субреферентом) керівника СБ Коломийщини, до складу якої належала добра половина теперішньої Івано-Франківської області.

Надзвичайно врівноважений і обережний в плані дотримання конспірації, «Віктор» успішно протистояв ворожій агентурі, уникав потрапляти «в кадр» при фотографуванні — чекісти вважали його керівником (референтом) СБ Коломийської округи і ніяк не могли «вирахувати» родинних зв’язків, маючи в своєму розпорядженні лише словесний портрет героя (реальний знімок, на якому Дмитро Ґеник стоїть «в компанії» окружних провідників «Бориса» й «Сталя», референта СБ Коломийщини «Клима», а також «Сталевого» і двох невідомих, спецслужби роздобудуть лише через два роки після його загибелі та позначивши цифрою «5» напишуть на звороті «убит!», не приховуючи злорадства).

У згаданій доповідній не вказується, чи вбивство «Віктора» сталося через агентурне повідомлення, чи стало наслідком масованої облави, але зазначається, що окрім «оперативного складу Городенківського райвідділу НКВД» в «полюванні» за підпільником брали також участь «подразделения части красной армии». Сталося це, як вже зазначено вище, 22 січня 1946 р. в с.Чернятині Городенківського району і без зради, очевидно, не обійшлося, бо вбитий був опізнаний як «есбіст» на псевдо «Віктор» і його тіло не забрано (як це практикувалося зазвичай) до райвідділу, а залишено на місці й люди згодом поховали в тому ж таки селі.

Нам ще дуже маловідома реальна діяльність Дмитра Ґеника в структурі СБ, але той факт, що через два з гаком роки (2.09.1948) оприлюднять постанову УГВР про його посмертне нагородження Бронзовим Хрестом заслуги (до речі, одночасно з іще тоді живим командиром сотні «Дністер» Ізидором Морозевичем-«Буруном», родом з Чернятина) вказує на те, що др.«Віктор» мав неабиякі заслуги перед українським підпіллям, пробувши там неповних чотири роки. Слава Герою!

Багаторічні пошуки світлини Д.Ґеника — чи то в цивільному, чи в повстанському однострої закінчувалися безрезультатно, і зримий образ борця за волю України, здавалося, назавжди втрачений. Але на «допомогу» прийшли… архіви чекістів, остаточно розсекречені після Революції Гідності — саме там передчасно спочилий дослідник історії ОУНр-УПА Зіновій Бойчук (м.Івано-Франківськ) знайшов заповітне зображення, про яке вже згадувалось вище.

Хоча оригінальних повстанських орденів не збереглося, на підставі докладних описів та світлин їх нині відтворено в первісному вигляді. Таку справу зробили студенти Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, й кожен, хто побажає, може оглянути їх в експозиції Музею визвольної боротьби на Гуцульщині, розташованому на другому поверсі будівлі, котра (хто ще не знає!) знаходиться навпроти адмінбудівлі Косівської РДА (вул. Незалежності, 55). Музей відкритий щоденно, крім неділі. Екскурсії проводять з 10 год. до 17 год.; обідня перерва з 13 год. до 14 год. Окрім копій повстанських нагород, ви зможете ознайомитися з біографіями Лицарів українського підпілля й побачити лики багатьох, хоча й не всіх. Пошуки продовжуються і кожен небайдужий може прилучитися до цієї справи.

Василь Гуменюк, Людмила Луканюк, Віра Рак.

«Гуцульський край», №8, 21.02.2020 року

Share