Історія міста Косова

Місто Косів виникло 1456 року біля солеварні неподалік села Косово, і спочатку мало назву Риків. Згодом перейняло назву села, яке стало зватись Старим Косовом. Село Косово виникло 1318 року, перша письмова згадка про нього походить з ХV століття.

Це дарча грамота литовського князя Свидригайла боярину Владові Драгосиновичу, датована 31 серпня 1424 року. Тоді вся Русь перебувала під владою Литви. У грамоті написано, що Чернігівський князь Свидригайло дарує Владу Драгосиновичу, “вірному слузі. Село на ім’я Косово с монастирем на річці Рибниця у волості Снятинськой…А тако село єсмо єму далі єму і єго дєтям і єго нащадком і єго намісникам тото…село с тими со всіма пожитками, што с давна прислухают там, яко колись є у своїх об’їханих границах долго і широко і округло яко уїхала к нему граница от Рознова черес поле поперек на устьє Волово а на устьє Ходосова обчиною горі к Волуйці подлі дубини на верх Волуйці обчиною алиж до пасіки а общиною поперек на Стожки“.

Ще задовго до виникнення Косова, неподалік центральної частини сучасного центра міста існувала соляна баня, в якій із добутої сировиці виварювали сіль. Село разом з банею належало до королівської, тобто державної, власності й тому адміністративно входило до Снятинського староства та підлягало старості – представнику короля на території староства. Зрозуміло, що снятинські старости, користуючись своїм правом, орендували косовську баню і брали з неї дохід, а близько 1560 року тодішній староста Течинський навіть заснував при бані містечко, назвавши його Риків. Але коли незабаром Течинський помер, піддані та слуги Юрія Язловецького, якому дісталось в посесію (земельне орендне володіння) село Косово, учинили збройний напад на Риків і зруйнував його, а соляну баню взяв в посесію Язловецький.

Через деякий час містечко відновилось, але вже під сучасною назвою. В податковому реєстрі з 1579 року поряд з назвою “KOSOW, VILLA”( Косів, село) вперше зустрічаємо назву “KOSOW, OPPIDUM” ( Косів, містечко). В документах Косів виступає як приватне містечко, власник якого син Юрія Язловецького, Михайло.

Опинившись у шляхетській власності, новозасноване місто відпало від Снятинського староства і утворило разом з чотирма селами окрему Косівську волость, у володінні Михайла Язловецького. В усі наступні роки аж до розпаду Речі Посполитої Косів залишався приватним і переходив від одного власника до іншого шляхом спадщини.

Принаймні двічі Косів був спалений і знищений: восени 1621 року турками, татарами й волохами (підданими Османської Імперії), а в лютому 1624 року – буджацькими татарами. Одначе місто не зникло, як це часто траплялось в ті часи, бо видобуток і виробництво солі вимагали зайнятості великої кількості робітників та ремісників.

Також чудовий клімат приваблював сюди поселенців. Завдяки цим же кліматичним умовам тут добре розвивалось садівництво. Дбаючи про збільшення прибутків, власники Косова заохочували різними привілеями поселятись тут євреїв, які успішно займались торгівлею, орендою маєтків та промислових закладів ( солярня, млини, корчми і т.д.), збиранням податків, також ремеслом. Перебування євреїв на послугах чужої правлячої верхівки робило їх в очах місцевого населення пособниками польських магнатів.

У центральній частині міста переважало єврейське населення, а на передмісті жили переважно українці. У всьому косові разом з передмістями ( в тому числі теперішніми селами Вербівцем, Старим Косовом, Смодним, Черганівкою та Городом ) проживали 65% українців, 25% євреїв, 10% поляків. Багато мешканців Косова, користуючись зі сприятливих умов, швидко збагачувались; це звичайно, принаджувало опришків і вони часто нападали на місто, зокрема під керівництвом Василя Лунги ( в 1698 році ), Пинті та Пискливого ( в 1704 році ), Баюрака ( В 1750 році ). Біля 1740 року біля польської фортифікації на Міській горі з’явились опришки Олекси Довбуша. Чомусь Довбуш ”послав рушниці“ до двору, але не напав. 1759 р. у зв’язку з активізацією опришківського руху в Косові було організовано головну стоянку карального війська проти опришків, яке очолив тодішній власник Косова, галицький хорунжий Тадеуш Дідушицький.

За австрійських часів життя Косова стало впорядкованішим. Згідно з патентами від 1773, 1778 та 1786 рр., спрямованими на одержавлення солі, косівські соляні маєтки, тобто ціле містечко з довколишніми селами, перейшли з приватної власності в державну. Адміністративно Косів кілька років належав до Червоноруської адміністративної округи ( циркулу ), а згодом до Станіславівської і нарешті – Коломийської. З запровадженням у 1867 році нового адміністративно-територіального устрою Косову надали статус повітового міста, внаслідок чого вся адміністративно-політична влада була передана повітовій управі – староству, яке очолювалось старостою, що підлягав безпосередньо Галицькому намісництву у Львові.

Окрім солеваріння, розвивалися мистецькі промисли: різьба по дереву, кераміка вишивка, килимарство. Від 1850 року, коли було засновано ткацьке товариство, Косів стає одним з центрів ткацтва на Прикарпатті. В 1882 року Ткацьке товариство заснувало Ткацьку школу. В кінці ХІХ століття, за прикладом багатьох європейських місцевостей починає розвиватись дуже перспективна курортно-рекреаційна галузь.

В рамках українського національного відродження, що відбувалось по всій Галичині, в Косові на зламі ХІХ-ХХ століть, значний вплив мала Українська Радикальна партія, одним із засновників якої був поряд з Іваном Франком та іншими діячами, уродженець Косова Михайло Павлик. В Косові зокрема відбувались масові віча, організовані РУРП, на яких радикали пропагували свої ідеї.

В Косові також діяли товариства “Січ“, Воля, Жіноча громада, Просвіта. У червні 1914 року було засновано перший відділ стрілецтва “Кіш Січових Стрільців“. На початку Першої світової війни було утворено повітову управу УСС для боротьби проти Росії на боці Австро-Угорської імперії. Від осені 1914 року до початку літа 1915 року, а також від літа 1916 до літа 1917 року Косів двічі займала російська армія, яка при відступі вчинила жахливі погроми. Після розпаду Австро-Угорщини в Косові в листопаді1918 року була встановлена влада Західно-Української Народної Республіки,яка протривала до травня 1919 року, коли владу в краї перебрали до своїх рук поляки.

За Польщі продовжували розвиватись мистецькі промисли, зокрема виробляли продукцію килимарні товариства “Гуцульське мистецтво“, Грунковського, Медведчука, Гільмана, трикотажні товариства Шніберга, Ранда. Особливо збільштвся приплив туристів та відпочиваючих, річна відвідуваність яких становили близько трьох тисяч осіб, а обслуговувала їх широка мережа пансіонатів. Розвиток соляної промисловості гальмувався, а в 1938 році солярню було остаточно зупинено. Низка українських кооперативів вела свою діяльність у Косові. У місті також діяли українські товариства “Бесіда“, “Союз українок“, “Просвіта“, “Луг“,

“Пласт“, “Каменярі“, “Відродження“. Також в Косові свою діяльність вели слідуючі політичні партії: УСРП, КПЗУ, був свій осередок ОУН. Поляки утворили Товариство приятелів Гуцульщини, євреї – спортивне товариство “Маккабі“ та культурне “Мерказ Рухані“.

Радянська окупація Косова почалась 22 вересня 1939 року. Під лозунгом “допомогти пригнобленим братам українцям“, комуністи увірвались в край, націоналізували пансіонати, килимарні, млини, крамниці та інші підприємства, що контролювались здебільшого поляками та євреями. Почала працювати середня школа з українською мовою навчання, на базі ткацької школи було створено різнопрофільну промислову школу гуцульського мистецтва. Одночасно радянська влада ліквідувала українські політичні партії, організації, кооперативи. В ніч на 19 грудня 1940 року в пошуках “ворогів народу“ було заарештовано і знищено вісімнадцятьох людей. Почався час репресій.

На початку німецько-радянської війни Косів 1 липня 1941 року тимчасово зайняли союзницькі з Німеччиною угорські війська, які грабували крамниці, пансіонати, оселі… Німці, перебравши у серпні владу від мадярів, почали тероризувати місцеве населення. Вперші ж дні вони розстріляли членів ОУН, які за угорців вийшли з підпілля. 16-17 жовтня на Міській горі вони влаштували масовий розстріл євреїв. В рамках цієї акції було вбито 2088 євреїв. Сотні людей було вивезено на роботи в Німеччину і вони попвнили ряди остарбайтерів.

Для захисту населення від сваволі німецької влади у червні 1943 року провід ОУН створив у карпатських лісах Українську Народну Самооборону ( УНС ), яку від 27 січня 1944 року було включено до УПА.

31 березня 1944 року Косів зайняли більшовики, а за Косовом у горах окопались мадяри. Таким чином аж до літа Косів опинився на лінії фронту, в результаті чого зазнав чималих руйнувань. Після невдалих спроб УПА розбити ворога тут вдруге запанував більшовицький режим, який розправлявся з підкореним народом, організовуючи розстріли та депортації “ненадійних“ елементів.

У повоєнний період радянська влада пригальмувала розвиток “літникарства“ та курортництва, натомість надала пріоритет народним промислам. Було утворено різьбярську артіль “Гуцульщина“ та килимарські фабрики ім. Тараса Шевченка та ім. Івана Франка, на базі яких у 1968 році було створено виробничо-художнє об’єднання “Гуцульщина“. Також було створено художньо-виробничі майсерні спілки художників.

Проте, попри всі намагання придушення непокори, опозиційні настрої до радянської влади все ж не згасали. Це довів епізод, що відбувся 4 травня 1975 року. Цього весняного ранку люди побачили на Міській горі синьо-жовтий прапор, на горі, під якою розташований райком компартії. Другий прапор висів на дереві біля монастирської церкви. Це справило ефект бомби. Прапори висіли, аж поки з Івано-Франківська на приїхали мінери. Це було на сам Великдень, який і так вважався небезпечним для партійців днем. Організатором акції з прапором був Михайло Слободян, родом з села Дебеславців Коломийського району, який працював дільничним міліції в селі Трач. Колишній дільничний задумав створити організацію під назваою “Національно-демократичний визвольний союз“. До нього увійшло декілька чоловік, зокрема випускник Косівського художнього училища Василь Слободян.

Учасників акції засудили до 11 років ув’язнення в таборах суворого режиму та трьох років заслання. М. Слободян відбував покарання у Пермських таборах, потім в Татарстані.

В кінці 80-х український рух особливо активізовується. Перші кроки до відновлення громадського життя в Косові помітні навесні 1989 року. Поет, член СПУ Богдан Радиш, який повернувся з Установчого з’їзду Товариства української мови ім. Тараса Шевченка в Києві, заснував осередок ТУМ в училищі прикладного мистецтва. Також активізовуються місцевий осередок Руху, “Просвіта“. 11 лютого 1990 року на стадіоні школи № 2 вперше після більш як півстолітньої перерви відбулось багатолюдне народне віче, в якому взяли участь більш як 10 тисяч осіб. На вічі виступав Тарас Мельничук, який у властивій йому експресивній манері розкривав всі переслідування з боку каральних органів СРСР.

1990-91 року були найбільш насичені політичною боротьбою. В місті відбувались віча на яких викривались злочини КПРС, лунали протести проти спроб зберегти “оновлений Союз“, висувались вимоги незалежності України.

24 серпня 1991 року в Косові було ліквідовано райком компартії. Час до грудня був періодом дуже жвавого політичного життя, агітації за проголошення незалежності України. На референдумі 1 грудня 1991 року 99,2% мешканців міста проголосували за незалежну Україну.

Після здобуття Україною незалежності в пресі та на адміністративному рівні стало дедалі частіше порушуватись питання про відновлення в Косові відпочинкової галузі, зокрема курортництва та літникарства ( сільського зеленого туризму ). Економічна криза 80-90-х призвела до занепаду туризму, який почав відроджуватись наприкінці1990-х, набуваючи нових форм. В 2004 році в Косові вже діяли лікувально-оздоровчий комплекс “Карпатські зорі“, санаторій “Косів“, спортивно-оздоровча база “Карпати“, готелі “Писанка“, “Гуцул“, “Байка“, “Косів“ та інші об’єкти, що надають проживання великій кількості туристів, яка приїжджає в Косів.

Серед освітніх закладів на сьогодні в Косові є 2 загальноосвітні школи, 1 гімназія а також Косівський Державний інститут декоративного та прикладного мистецтва ЛАМ. Інститут цей маю свою історію. На початку 80-х років ХІХ століття в Косові було відкрито ткацьку школу. Наприкінці 20-х років ХХ століття в косові була відкрита столярна школа. Все це були недержавні заклади. З боку держави (Польщі) єдиною допомогою місцевим майстрам було відкриття при Косівській чоловічій школі т. зв. Доповнюючої фахової школи. Тут навчались юридичних, економічних та фінансових основ ведення власного підприємства, зокрема різьбярської, килимарської чи іншої майсерні. Проте ідея створення школи декоративного мистецтва за Польщі так і не була реалізована. Цей захід здійснили більшовики, коли до їхніх рук перейшло управління краєм. Більшість часу заклад носив статус технікума, але з 2000 року згідно з Постановою Кабінета Міністрів, в Косові працює Державний інститут.

Косів здавна славився своїми майстрами декоративного мистецтва, багато з яких працювали і працюють в інституті. Визначними майстрами в галузі ткацького мистецтва Павло Дзюбей, Микола Ганущак, Юрій Бович, Йосип Джуранюк (удостоєний звання Народний майстер). В галузі гончарного мистецтва вдзначились своєю творчістю подружжя Прокопиків, Іван Серьогін, Михайло Трушик, Михайло Сусак та ін.

Особливо Косів прославили своєю творчістю майстри в галузі гуцульської різьби, які застосовували техніку плоскої різьби на дереві та інкрустації, застосовуючи геометричний орнамент. Твори В. Девдюка прикрашають численні музейні експозиції в нашій країні та за її межами – в Росії, Польщі, Австрії, Румунії.

До найвідоміших майстрів гуцульської різьби ХХ століття належать косів чани Танасій Баранюк, Олександр Іщенко, Дмитро Лучук, Микола Федірко та ін. Проте сьогодні, в зв’язку з загальним занепадом культури в країні, косівські різьбярі змушені продавати свої вироби на базарі. 6 серпня 2004 року відкрився торговий павільйон з приміщенням на ринку безпосередньо в Косові, за ініціативи міської влади, підтриманої народним депутатом Р. Зваричем.

Щоб уберегти та відродити природу, в 1997 році на території значної частини Косівського району ( в тому числі і Косова ) було створено ландшафтний парк “Гуцульщина“, а після довготривалих дебатів під час між депутатами врешті вдалось узгодити межі парку: до нього включено всі пам’ятки природи та ліси Кутського та Косівського міжгосподарських лісгоспів. Але оскільки вирубування лісів не припинилось, то в 1999 році було розпочато процедуру перетворення цього парку в національний, чого через три роки й було досягнуто.14 травня 2002 року було видано Указ Президента України “Про створення національного природного парку “Гуцульщина“.

В 1995 році Косів одержав статус гірського населеного пункту згідно з законом України “Про статус гірських населених пунктів в Україні “ від 15 лютого 1995 року.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів від 16 липня 2001 року Косів одержав статус історичного міста, а з вересня 2004 року – міста-курорта.

Таким чином, ми бачимо, що Косів має свою цікаву історію. Місто було засновано ще в ХVI столітті (поблизу села Косово, яке було засноване ще в ХIV столітті ) і виникло на місці солеварні. До австрійських часів місто перебувало в приватній власності. Традиційно в Косові була досить потужна єврейська громада, яку знищили лише німці в 1941 році. Після розпаду Австро-Угорської імперії Косів опинився в складі Польщі. Польська адміністрація дбала насамперед про розвиток місцевого мистецтва, яке йшло на експорт. Також в цей час інтенсивно розвивається курортно-рекреаційна галузь, сюди приїжджає велика кількість туристів.

Німецько-радянська війна принесла з собою великі руйнування. Туристична галузь майже повністю занепала, і її відродженням інтенсивно займаються сьогодні.

Традиційно в Косові розвивалось декоративно-прикладне мистецтво, особливо такі його галузі як ткацтво, килимарство, різьбярство. На сьогодні в Косові функціонує Косівський Державний інститут декоративного та прикладного мистецтва ЛАМ, який займається розвитком традиційного гуцульського мистецтва.

Олександр Бондаренко

Також читайте:

Особливості ландшафтно-просторової організації міста Косова Івано-Франківської області. Розділ ІІІ Мандри Україною. Космач Опис світлин №027 та №070 з Яворівського фотоархіву УПА Найкращі місця Косівщини