Вродитиси гуцулков — то чути з малої переливи живої народної мови. Це коли мова — найліпшя довідка відки ти є, бо одно село каже “кидаїси”, друге — “мечеси”, трете — “кидаеси”. І це все лиш в одному районі, моєму рідному Косівскому. І ці варіанти одного слова показуют нарозумно: мова жива і в’на си переливає. Це не закостенілий істукан, мова — жива. І в’на має поліський, слобожанський, гуцульський, подільський і ще багато відтінків. Прекрасні — всі.
Гуцулія — це бистрі ріки. Не тиха заводь, а дикість на дотик.
Це знати: по афини і по гриби си йде досвіта. Але сказати по правді, і перше, і друге, я вже “збираю” у полумиску, бо в лісі пазю чічки.
У гуцулів ти й гуцулок на голові жиє веселка — на баршівках ти й чільцях. Правда, вбираєси таке лиш про велике свєто, а чільце взагалі — лиш заким дівка. І ці два убори з найвишшої Гуцулії, там, де до Бога найближше. У май рівніших селах на голові вже веселочка не жиє. Але є рисовані рантухи ти й капелюхи з пером пави ти й сойки. Так, наші кобацкі чоловіки давно носили такі прикраси. Павині пера — парубок, перо сойки — ґазда.
Це край кіжкої роботи. Хто знає, шо таке йти у бутин, ци бути плотогоном, єк мій дід, ци ткати кіліми, бірші від себе, єк моя баба — тот може зрозуміти, відки си бере гуцулска впертість. От відти і береси.
На фото — кобацка сорочка-буденка з колекції Марії Равшер, фото Руслана Трача
Гуцулія має ти й мала закриті обряди — наприклад накривати грібки. В’ни дуже особисті, а того місцевих не дуже обходит, ци зрозуміє цю традицію чужий. Це не чисто гуцулска традиція, в’на багато де є, це правда.
Гуцулія — це та народна мова, котру слобожанець Гнат Хоткевич хотів брати за основу до загальноукраїнської мовної норми. Це письменники Марко Черемшина, Петро Шекерик-Доників, Онуфрій Манчук.
Це вроджена кєга розписати не просто візерунками, а таки знаками все довкола. Я росла у тих знаках — на бабиній скрини громовиці, на хаті дід викарбував громовиці, на пасці — сварґи, на писанці — знаки води ти й багатозначні клини з хрестами. Того у нас усе знакове — ци у високогірних гуцулів, ци у май рівнинніших.
Гуцулія — це відчуттє чуда. Скілько є переказів про місце з’яви Богоматері, а скільки переказів про непрості місця, де всєчино си може привидіти? У нас диво — це частина життя. В моїх Кобаках Мати Божя явиласи одному ґазді серед ліса і тепер там центр «Здвижин» ти й памнітний хрест. То моє перше і найбірше місце сили.
Гуцулія буває світошна, з вишитєм ти й набутками, а буває сувора. Де чужий не закрутитси. І чим вище в гори, тим біршим є цей контраст, виразнішим. В’на буває гостинна і насторожена — бо прийшлоси їй в історії дуже всєко. В’на таки таємнича — село від села має инчу вдачу. Дес традиції виразніші, дес — історія багатшя. В кождого — своє.
Гуцул знає: на вершину нема легких доріг. Але воно того варта!
Текст: Іванна Стеф’юк
Головне фото: Наталія Юрова
