По соровицю

Тут люди завжди ходили «по соровицю», бо як й інші підгірські села, Великий Ключів багатий на джерела з солоною водою.

Соровиця витікає в урочищах: за Дмитрівков, у Славітинці, Грабині, Бідунці. За Дмитрівков криниця непевна. У Бідунці – сіль має гіркуватий присмак. У Грабині незручно добиратися до джерела. Лишається єдина Славітинка. Я змалку ходив сюди з бабою Настею. Це була для мене, малого, як казали у нас тоді, трапацирка.

Справжня пригода пройтися мостом на потоці в урочищі Руґова, повернути праворуч, залишивши по ліву руку Савчиного берези. Далі – попід хребет Ґрунь стежкою, що веде через ліщиново-грабовий перелісок, добратися до соляного джерела.

Славітинка

Дорогою можна назбирати козарів і голубінок. Під Ґрунем, просто біля стежки, натрапити на поржавілі гвинтівочні гільзи з часів Другої світової війни. А з самого моста видно, як старші діти перегороджують потік, аби було де купатися.

Та найбільша приваба – соровиця. Стежка веде через грабинові зарослі у невелику кітловину, вистелену зеленою царинною травою. А в її центрі – кількаметрова полянка, де, власне, й витікає соровиця на поверхню. Через сіль на ній не ростуть ні дерева, ні трава. Зате є кадуб – стара вербова колода, видовбана зсередини. Вона поставлена вертикально в центрі джерела. В цю дерев’яну криничку стікає соровиця. Кадуб стоїть давно, але не гниє – його тримає сіль. Поряд встановили інший кадуб – більший, об’ємніший.

У пору мого дитинства його ще не було. Упорядкував джерело Іван Кабаль, який жив за якихось півсотні метрів від соровиці. У нього в криниці також солона вода, та не така, як у джерелі. До Кабалевої хати на початку 1980-х я з ровесниками ходив у бібліотеку. Тут був непоганий книжковий фонд, а читачів – не надто багато. Зичив книжки. А ще спробував на солоність воду в криниці… Як помирав Іван Кабаль, замовив, щоби його випроваджали з трембітами. Голос трембіт давно забувся і чоловіка нема, а кадуб стоїть.

Кадуб з солоною водою.

Найчастіше сюди сходяться в пору, коли ріжуть свиней і треба соровиці для зберігання м’яса і сала. Криничка невичерпна: солона вода підходить і підходить з землі. Набрати солоної води – цілий ритуал. Спочатку вмакають палець у воду, яка аж випинається сферою над кадубом, і пробують на солоність. «Підійша дощівка», – кажуть зазвичай і зчерпують верх. Нижче, ближче до дна, справді солона вода, та така, що аж зводить скули.

Хочеш соровиці більше – чекай. Вона підійде. Ти собі стій і дивися, або шукай голубінки чи підпеньки в довколишніх корчах. Був я свідком, як у 1970-х роках сюди приїхало одразу кілька возів. І всі з посудом на соровицю. Стояли люди, чекали. Переговорили все на світі.

Баба Настя варила сіль. На плиту ставила каструлю, наливала соровиці, яку ми приносили у «блішках» – трилітрових полив’яних молочних бідончиках. Плита горіла, соровиця закипала, пінилася і булькотіла. На стінках каструлі одразу ж з’являвся білий осад – виварна сіль. Нарешті вода википала майже повністю. Але перед цим баба додавала молока. Так сіль відбілювали. А ще нібито можна давати дрібку каруку – столярного клею (він зв’язує бруд, який міг бути у соровиці, й осідає тонкою биндою по краю каструлі). Темну піну збирала ложкою. Тоді сіль виходила біла і чиста.

Густу соляну кашу баба досушувала. Гранчатий стакан чи порцію-стограмівку натоптувала сіллю і клала на гарячий опічок. Сіль висихала і ставала твердою, як камінь. Таку топку клали у паскову кобілочку й освячували на Великдень. Як треба було щось посолити, топку шкребли ножем і сіль знову ставала сипкою.

Лише згодом я усвідомив, що топка – не бабина новація. Зрізані конусні пірамідки засушеної солі, які звуться топками, – давня міра ваги. Уже дорослим у старих документах вичитав, що Великий Ключів наприкінці 18 століття, в добу Речі Посполитої, а згодом і на початках австрійського володіння, давав 15 тисяч топок солі щороку. Топка важила близько кілограма. Виходить, щорічно у селі виварювали п’ятнадцять тонн солі.

Баба Настя підтримувала давню традицію. Сіль на Прикарпатті відома бозна відколи. Мешканці сіл, що розташовані по Дністру, ще у ранному Середньовіччі торгували сіллю. А в часи Галицько-Волинської держави це вже була окрема стаття прибутку. Та й Коломию вперше (під 1241 роком) згадують саме в «соляному» контексті. Літописець зафіксував полеміку з простого питання: хто буде контролювати соляні джерела і видобуток солі? Сіль тоді була чимось на зразок нинішніх нафти чи газу. Мав сіль – мав владу. І воякам платили сіллю (чи не звідси назва монети сольді?). Тоді всі були «солідарні», тобто, підтримували того господаря, який сіль дарував за службу (певно і слово «солдат» – теж «соляного» походження).

Сертифікат на отримання соровиці для худоби (1936 рік).

Місцеві люди їздили світом, вантажені сіллю. 1591 року в теребовлянській городській книзі зафіксовано дозвіл на перевезення солі. Згадані там Павло і Кітов (чи Квіт) з села Ключева Коломийського повіту. Документ на право займатися прасольством (обсяг – чотири вози) Павлові видано в Коломиї 21 травня 1591 року. Таку саму перепустку, лиш на вісім возів солі, було видано Квітові (можливо це був Кіт, а не Квіт, бо донині в селі збереглися прізвисько Кіт і прізвище – Котюк). А возили сіль волами.

Дослідник Юрій Гошко детально описує солеварні. Великі корита-панви, під якими спалювали дрова і так випаровували воду, а отримували сіль. Спеціальні сушарки. У них доводили топки до товарного виду.

За Польщі у перші десятиліття століття двадцятого соровицю не можна було брати вільно. Треба було купувати державну, монопольну сіль. Соровицю видавали лише для худоби. Маю спеціальний сертифікат за 1936 рік, у якому вказано скільки тварин доглядає господар Юра Сливанюк з Великого Ключева і скільки йому належиться соровиці. Двомовний (польською й українською) бланк сертифікату виготовлено друкарським способом, отож практика контролю за соляними джерелами у міжвоєнній Польщі була справою офіційною.

Повоєнна злиденність змусила людей згадати забуте ремесло. Виварювати сіль ніхто не забороняв. Були навіть такі, що розкривали хати, а з бляхи викліпували імпровізовані корита-панви. Сиділи по декілька днів у царині, щоб наварити солі і собі, й на обмін. У тяжкі роки міняли у «полі» (покутські села по лівий бік Пруту) топку солі на одне яйце.

У 1990-і роки в Коломиї раптом почали продавати на ринку виварну сіль. Щоправда, то були не великоключівські люди. Але й у Великому Ключеві вирішили почистити соляну криницю за Дмитрівков. Я її добре пам’ятаю. Це було не джерело, вбране в кадуб, як у Славітинці, а власне криниця: дерев’яне цямриння з тесаних половинок колод, зв’язаних взруб у формі квадрата.

Вперше я його побачив ще у середині 1970-х років. Люди боялися брати з нього соровицю, бо казали, що у війну туди понакидали всячини… Приходили до мого тата ключівські чоловіки зичити курманів, блока і гака-«кішки», аби почистити дно криниці. Хотіли кооператив організувати солевиварний. Але чомусь не зробили цього.

Незабаром по тому за Дмитрівков я вирішив подивитися на криницю з соровицею. Та ніяк не міг її відшукати. Невже заблудив? Ні, виявилося, її просто загорнули бульдозером – розширяли дорогу і вона начебто заважала. Може тому й коорперативу не створили, що не було вже криниці зі зручним доступом і відносно великом притоком соровиці?

Сіль з-під землі на поверхню виходить не лише у Великому Ключеві, а в багатьох інших місцевостях прикарпаття. У Косові навіть фабрика спеціальна існувала, де на промисловому рівні виварювали сіль ще у міжвоєнну добу.

Історик Кузич-Березовський пише, що у сімнадцятому столітті і березівські шляхтичі, й господарі з інших сіл гуртувалися по декількасот возів. Вантажили на них сіль (так звані коломийці) і возили її у чужі, далекі краї. Нібито навіть сягали китайських територій. Дорога така могла тривати й до трьох років.

Наприкінці 1980-х серед грабів і ліщини в Славітинці я збирав гриби. Внизу, на поляні, неподалік соляного джерела, Теренів син пас вівці колгоспні. Я був заскочений зненацька, коли замість модної тоді музики з транзисторного радіоприймача почув його гру на флоярі. Та невже й справді в космічну добу люди грають на цьому інструменті не для концертування, а для себе й овець?!! Стояв, слухав і боявся злякати диво.

Потім спустився до джерела. Спробував на солоність соровицю. «Підійшла», – сказав я і почав зчерпувати верхній шар, аби добратися до солонішої води.

Микола Васильчук, 2014 р.

На замітку

Великі поклади солі були у Пістині і Косові — соляна баня навіть зображена на гербі міста Косів, а видобуток проходив на місці теперішнього Міського або Банського озера, яке утворилось внаслідок затоплення соляної шахти водами підземної річки.

Соляна криничка в селі Пістинь

Банське озеро у Косові

Також читайте:

Календар ювілейних дат майстрів та художників Косівщини на 2021 рік Великий подвижник друкарської справи Генріх-Йосиф Рачковський — Москалівський парох Зелений віск (образок на реальних подіях)