Музей старожитностей родини Корнелюків (саме така назва йому й найбільше підходить) у центрі Косова знайти неважко – усякий таксист і перехожий залюбки покаже вам дорогу. Варто сказати, що у Косові є кілька приватних садиб-музеїв, у кожній з яких представлено зразки різних видів мистецтва – є музей кераміки, є музей кованих виробів тощо; музей Корнелюків об’єднує усі ці види мистецтва у одному обійсті і саме тому на нього випав наш вибір.

Сам пост про відвідування цієї садиби-музею я поділю на три частини: у першій подам інформацію про родину та експонати, у другій прокоментую власноруч зроблені фотографії, а у третій зазначу особисті враження.

На спеціалізованих туристичних сайтах і туристичних довідниках, присвячених Косівщині, про родину Корнелюків можна дізнатись наступне (нижче йдуть витяги подекуди із моїми доповненнями).

Родина Корнелюків є знана і шанована у Косівському районі, вона об’єднує цілу плеяду майстрів різних видів народних промислів.

Головою родини є Микола Онуфрійович Корнелюк (1942 р. н.), член Спілки художників України з 1989 року. У родині Корнелюків кожен творить самостійно, але ніхто нікого не копіює, тому і вироби різні, а особливістю є велика кількість леліток та інших блискучих прикрас. Зять Миколи Онуфрійовича займається керамікою, дочка і онука – вишивкою, прикрасами, малюванням, покійна дружина вишивала подушки.

Зібравши велику колекцію виробів Корнелюки вирішили створити власний приватний музей. За досить короткий час зусиллями родини було збудовано двоповерхову будівлю, у шести кімнатах якої розмістився музей. Фонд музею нараховує понад 2 тисячі експонатів. У хоромі музею розміщено багато керамічних тарелів, близько 70 головних уборів гуцулів, вишиті рушники, ґердани, ціла галерея писанок. Також Микола Онуфрійович розмістив тут близько 60 різновидів ножів, колекцію з понад 100 ножиць, а ще в експозиції музею представлена цікава колекція монет, ліжників, верет, хідників та покривал. М. Корнелюк створив чимало сумок для сучасних сценічних костюмів, робить традиційні гуцульські весільні головні убори – корони, вишиває, шиє та відтворює зразки старовинного гуцульського одягу.

До музею приходять відвідувачі як з України так і з багатьох країн світу. Музей брав участь у багатьох всеукраїнських виставках, також були й родинні персональні виставки. Династію Корнелюків, їх близьких та родичів об’єднує спільне бажання – встигнути зробити для України якомога більше, дарувати людям наснагу й радість від національних творів, донести до нащадків їх незнищену красу.

Старовинні речі починають оточувати тебе ще з порога: запах, дух старовини надає своєрідної магії та таємничості, ніби потрапляєш у якусь казку.

У всіх відкритих джерелах інформації, в яких згадується про цей музей, пише, що у Корнелюків облаштовано 6 кімнат із експонатами. Насправді ми нарахували 5 кімнат – три у основній хаті (фото якої вище) та дві у хаті, що розташована найближче до вулиці (насправді у обійсті Корнелюків три жилих приміщення). Очевидно, що під шостою кімнатою оглядачі мали на увазі передпокій (фото якого вище) та веранду, на якій містяться також особисті фотографії родини і гроші – купюри різного номіналу багатьох країн та різних епох, починаючи від часів Австро-Угорської імперії і до сьогодення.

Фотографувати у всіх кімнатах нам не дозволили – господар затіяв скандал, що він не дозволяє фотографувати і взагалі, перед тим треба його питати, що можна, а що не можна тут робити, це приватна власність і т.п. Тим не менше, мені таки вдалося зробити кілька фоток, якими й проілюстрована розповідь про цей музей.

Кімната №1 – вироби його дочки і онучки, визнаних майстринь. Господар категорично заборонив фотографувати у цій кімнаті, посилаючись на те, що ідеї з цих родинних робіт потім можуть вкрасти, скопіювати та розповсюдити, мовляв, цим він уберігає родинні здобутки від плагіату. Навіть роздивитися толком ті безцінні родинні ідеї у вишивках ми не встигли – господар їх оберігав як коршун своє гніздо. Хоча згодом, поділившись враженням, ми дійшли до висновку, що нічого геніального та особливого у тих роботах ми не побачили – звичайна вишивка, поєднання традиційних кольорів.

Можливо, ми помиляємося, оскільки ми не мистецтвознавці, не культурологи і не дослідники даного виду мистецтва, однак я досі не розумію, навіщо у епоху всесвітньої глобалізації та повсякденного розповсюдження Інтернету ховати те, що може дійсно стати світовим надбанням. Якщо ці вишивані та мальовані роботи його нащадків й справді мають високо естетичну та культурологічну цінність, їх треба показати людству, просувати на все можливих виставках та брати участь у престижних конкурсах.

Я, до прикладу, краще б зайнялась просуванням своїх надбань у мережі – створила свій сайт, сторінки у соцмережах, ролики на Ютубі і тим самим розповіла світові про своє хобі та мету свого життя – прославляти мистецтво своїх предків. А не поховала свої роботи у хаті із горою старожитностей, доля яких, судячи із характеру хазяїна, досі не визначена, як слід не охороняється і невідомо як зберігається.

Кімната №2 – найбільш гармонійна з точки зору розставлення експонатів. Керамічні тарілки на стінах, виконані у традиційних гуцульських кольорах (зеленому, жовтому і коричневому), розповідають про сценки із життя гуцулів, зображають фрагменти із пісень, співанок, легенд тощо. Що цікаво – деякі вишиті подушки розшиті гладдю та орнаментами, що притаманні центральній та північний Україні. Це пояснюється тим, що покійна дружина господаря була родом із Чернігівщини; елементи культури своєї історичної батьківщини вона й зобразила у своїх виробах.

У двох наступних кімнатах, що знаходяться у іншій хаті, експонатів не так багато, переважно лише настінні тарілки різних епох; там я не фотографувала, щоб черговий раз не накликати на себе біду.

Якщо чесно, якби ми тоді знали про особливості характеру його власника, мабуть, ми б передумали, оскільки замість екскурсії та розповідей про традиції виготовленнях його безцінних експонатів отримали натомість симбіоз лекції про погляди на релігію господаря, його поняття філософії життя, побуту та існування, а також нескінченний потік свідомості думок, які не мали ніякого відношення до нашого перебування у його обійсті. Як казав один із моїх знайомих, «я б боявся туди заходити на тверезу голову, так як сприймати це об’єктивно я б не зміг».

Зрештою, ми зробили висновок, що левова частка відвідувачів цієї садиби – це автобусні групи, екскурсовод яких сам бере на себе відповідальність розповісти своїх підопічним особливості експонатів та їхня роль у побуті гуцулів, і, відповідно, не давав господарю вставити слово. Відповідно, господар і відривається на таких туристах, як ми. Хоча, варто сказати, що на мої прямі запитання, які виникали у процесі огляду кімнат музею, Корнелюк таки давав чітку відповіді.

Саме враження від музею у мене склалося двояке. З одного боку, дійсно вражає так кількість старовинних речей, які зібрав у себе цей трохи дивний та холеристичний чоловік; з першого кроку, як тільки переступаєш поріг його хати, тебе зачаровує запах старовини та З іншого боку, якщо оцінити це більш тверезо, впадає у око те, що чимало із експонатів висять, стоять просто один на одному, так як у хаті вже бракує місця на їхнє розміщення. Енергетика, яка йде від цього скупчення речей, давить на голову – не знаю як ви, але я, незважаючи на любов до старовини, стараюсь ніколи не купувати речей, походження яких мені невідоме. Речі мають здатність накопичувати енергію своїх попередніх власників, тому після виходу із обійстя Корнелюків мені було якось не по собі. Буває так, що після відвідування музеїв виходиш ніби з церкви – із піднесенням, позитивними емоціями та хорошим настроєм. Натомість після відвідування цього музею у душі залишилась якась гнітючість, важкість, і мені захотілось: а) очиститись – сходити до церкви, помолитись; б) напитись.

Тому картина така – звалище експонатів у невеликому приміщенні, без охорони, без провітрювання, без належного освітлення. Чимало речей важко роздивитися, так як їх затуляють інші. Торкатись речей заборонено, фотографувати теж. Сам власник – не дуже привітна особа, яка замість того, щоб доносити до людей любов до того, чим займався все своє життя та пробуджувати повагу у відвідувачів, натомість тільки цькує туристів та несе ахінею, забираючи тим самим час у людей, екскурсійний день яких розписаних по годинах.

Стосовно охорони музею та пожежної безпеки. У мене є звичка: при поселенні до готелю чи приватної садиби я, перш за все, оглядаю номер на предмет безпеки (чи немає оголених проводів, відкручених кранів батарей тощо), наявність пожежної сигналізації із прицілом можливої евакуації на випадок непередбачених обставин. Це правило також працює під час посиденьках у ресторані, гулянках на дискотеці та при відвідуванні музеїв. У випадку приватного музею Корнелюків охорону тут несе величезний пес, породу якого охарактеризувати не вдалося (симбіоз коллі із кавказцем, десь так). Ніяких слідів інших видів охорони (крім, власне, господарських) я там не помітила.

Я слабо собі представляю, як власник збирається рятувати свої безцінні експонати на випадок, не дай бог, пожежі. Це все згорить за лічені хвилини, навіть пожежна машина не встигне приїхати. Це все наштовхує на думку: а може варто хоча б частину із цих експонатів передати до державного музею Гуцульщини, що у Верховині, який достатньо бідний і у якому є належні засоби безпеки? Сам же Микола Онуфрійович родом із Верхнього Ясенова, невже йому не шкода подарувати батьківщині хоча б десяток-другий своїх експонатів? (Думаю, очільники району, крім, ясна річ, грамоти, йому б за це ще меморіальну дошку за меценатство при вході у музей повішали).

Із розцінками теж історія. На всіх Інтернет-сайтах та безпосередньо на вході до садиби пише, що вхід безкоштовний. Однак згодом сам господар вирішив, що безкоштовним буде тільки огляд експонатів, які висять під дахом його будинку, стоять на подвір’ї і частину з яких видно із вулиці, а за вхід до самого будинку братиме символічні 10 грн («десятинна», яку він згодом вносить як пожертву на церкву). Думаю, краще б він зробив нормальну таблицю розцінок, яку б знали усі і згідно якої кожна категорія туристів платила б окремо: наприклад, із індивідуальних туристів – 15 грн/особа, група туристів – 10 грн/особа, діти до 12 років – безкоштовно, від 12 до 18 р. – 7 грн. Із екскурсійним супроводом теж можна придумати градацію – якщо екскурсовод свій, береш із нього 20-30 грн і хай розказує, що хоче, а якщо хочеш сам розповідати про свої експонати (зазначу, розповідати, а не триндіти на фантасмагоричні теми), накинь ще по 3-5 грн із кожного відвідувача. Так і себе не обділиш, і на церкву залишиться.

І взагалі, якщо ти вже зібрався надавати людям послугу – огляд та розповідь про свої експонати, і брати за це гроші, то, будь добрий, подбай про те, аби: 1) люди, які до тебе прийшли, цю послугу сповна отримали; 2) після відвідин твоєї садиби отримали позитивні емоції, розповіли про це іншим та порекомендували твій музей як туристичний об’єкт, який треба неодмінно відвідати, перебуваючи у Косові. Так ти подбаєш про свій імідж, а імідж цього музею, судячи по тих поодиноких відгуках, які я надибала в Інтернеті, та за розповідями сторонніх людей, й так не дуже. Це ж сфера послуг, а вона має свою специфіку, якої слід дотримуватись, якщо хочеш працювати у цьому бізнесі і процвітати. Теза про те, що «вони й так приїдуть» працює лише до певного моменту. Туристів треба любити, і вони за це заплатять тобі тим самим; не любиш людей – тоді не варто із ними працювати, моя думка.

Для тих, кого не відлякав мій пост:

  • Музей працює без вихідних. Вхід – 10 грн.
  • Адреса: вул. Гоголя 26, м. Косів, Івано-Франківська обл., 78600, Україна.
  • Телефон: +380 (3478) 2-01-02.

Ну я на останок. Я вважаю, що відвідати приватний музей старожитностей родини Корнелюків таки варто, адже ніде не побачиш стільки дивовижних і цікавих речей, як у цій невеликій хатині. Інша річ, попереджений – значить озброєний. Вимагайте, щоб вам у повній мірі розповіли про кожну деталь цього дому, адже просто так душу гуцула дано зрозуміти не кожній пересічній людині!

Автор: Joliem

Share