За усміх світанку

Людина, на відміну від інших живих істот, здатна мислити, оцінювати, порівнювати, пам’ятати…

Кожен з нас по-своєму «повертається» в минуле: хтось сумує за ним, де залишилось щось найдорожче, хоч і в чомусь недовершене, чи зовсім нездійсненне через певні причини, а хтось — з гіркотою, душевним щемом, тому що вибрати «свою» дорогу просто не мав можливості, значну частину життя «пройшов не зовсім так». Але і звинувачувати себе не може…

Петро Андрійович Підлетейчук — герой цієї оповіді — згадує минуле. Не може не згадувати і жити спокійно, наче й не було пережитого і не відклалося воно в ньому: минуле залишилося з ним назавжди, воно і сниться, і часто постає перед очима.

Петро Підлетейчук «Спартак». Голова громадської організації Косівської районної управи Братства вояків УПА. 90-річний повстанець. Надзвичайно світла, розумна і енергійна людина, з чудовим почуттям гумору. Фото: Ольга Баранецька

Буває, прокинеться посеред довгої зимової ночі, підійде до холодного вікна і дивиться на сніг, який щойно випав. В такі хвилини спогади, чіткі та набридливі, мимоволі шумливо нуртують у голові: тюремні камери, втрати побратимів, сибірські рудники та тамтешні колючі морози, і всі млосні тодішні думки про рідну домівку, квітучу Гуцульщину; і як необхідно було терпіти і вірити у світле майбутнє.

Петро Андрійович народився 15-го вересневого дня 1930 року в селі Хімчині в родині поважних господарів, які, як і годиться у сільській місцевості, ставили в основу діяльності кожного наполегливу працю.

Батько був стрільцем Української Галицької армії: його патріотизм і національна свідомість, риси характеру належним чином заряджали школяра, який навчався до 7-го класу в Хімчині, а десятирічку закінчив у Косові. І вже тоді, під час навчання, юнак входив до підпільної групи (1947 рік), членами якої були Микола Божанський, Григорій Радиш з Рожнова, косів’янка Людмила Романюка деякі інші: вони збирали інформацію, якою цікавився провід ОУН, розклеювали патріотичні листівки.

До певного часу мав прямі зв’язки з Іваном Матійчуком — «Червоним» і комендантом хімчинської боївки Іваном Бейсюком — «Соколом». Пізніше, вже будучи членом підпільної організації всього тодішнього Яблунівського району, підтримував тісний зв’язок з Василем Костинюком — «Кармелюком» зі Снятинщини.

Здобувши середню освіту, Петро Андрійович здійснив свою мрію: вступив на історичний факультет Станіславського педінституту (нині — Івано-Франківський педуніверситет імені Василя Стефаника), оскільки ґрунтовно цікавився і українською, і всесвітньою історією, читав книги видатних письменників. На той час його захопив роман Рафаелло Джованьйолі «Спартак» (в ньому описано повстання рабів), під впливом якого згодом вибрав собі псевдонім, що був схвалений окружним провідником ОУН Коломийщини, сотником «Сірим» — Іваном Куликом, уродженцем Донеччини, радянським офіцером, який діяв у лавах УПА з 1943 року; загинув на Коломийщині восени 1951 року.

Навчаючись в інституті, виконував, звісно, вже значно складніші завдання підпілля, дотримуючись належної конспірації та самоконтролю. Але невдовзі відчув і зрозумів, що за ним стежать чекісти. Виникла дилема: або розірвати зв’язки з повстанською організацією, або стати постійним її членом. 20-річний студент обирає другий шлях: залишає інститутські аудиторії і бере до рук зброю, виконує обов’язки референта пропаганди Коломийської округи. Мав особисті зустрічі з провідниками «Борисом», «Гайвороном», «Орликом», «Червоним», «Кошовим», «Сагайдачним»…

Але в 1952 році, в перших числах червня, Петро Андрійович Підлетейчук — «Спартак» разом із згадуваним уже «Кармелюком» та декількома іншими підпільниками були заарештовані в селі Шешорах, поблизу озера Лебедин — це сталося внаслідок підлої зради «Кірова» — Романа Тучака, який був окружним провідником-референтом, і одночасно, як виявилось, — агентом МДБ.

Слідство тривало приблизно сім місяців. У січні 1953-го заарештованих підпільників засудили на смертну кару.

Лук’янівка

З душевним болем розповідає Петро Андрійович про все пережите, зокрема про перебування в лук’янівських камерах для смертників: — Потягнулись довгі дні чекання… Особливо нестерпними були ночі: скреготіли ключі в сусідніх камерах, було чути глухі удари, крики: когось забирали на страту. Коли моя черга? А дні минали…

Із шістдесяти чоловік нашої групи «київського процесу» залишилося сім. Якось пізно ввечері тихо відчинилася дверна «кормушка», і показались козацькі вуса: немолодий наглядач-фронтовик поманив мене пальцем до себе і прошепотів: «Помер Сталін. Так що, може, тебе не розстріляють». Я довго стояв біля дверей, вірив і не вірив… Але все-таки стало приємно, що і в цій катівні були люди з добрим серцем. Ми залишилися живі.

Через декілька днів двері моєї камери відчинилися, зайшли два підполковники, забрали мене до якогось кабінету і зачитали короткий текст документа, в якому йшлося про те, що вищу міру покарання замінено на 25 років каторги (п’ять — у таборах суворого режиму).

Надалі ми перебували вже в загальній камері. Через два дні нас перевезли до Москви і запроторили до в’язниці на Красной Прєснє. Невдовзі відправили на схід: спочатку до Свердловська, а далі — до Красноярська, Норильська, на півострів Таймир…

Віра, і надія, і любов

Доля готує кожному із нас різні випробування; навіть доброзичлива, чесна людина часто потерпає від її несподіваних ударів. І змога людини витримати, терпіти, надіятись і вірити в щасливе майбутнє залежить як від обставин, так і від сили духу.

Петро Андрійович терпів і вірив. Мало сказати, що було тяжко: багато місяців довелось надривати жили, гарувати під «керівництвом» наглядачів на мідних рудниках, на різному будівництві в Норильську, на північному півострові Таймир, пізніше — в Тайшеті, на берегах ріки Чуна. Значний період часу перебував у таборі для штрафників за непокору начальству.

Нило все тіло. І не лише через значне фізичне виснаження, і що в’їдливо дошкуляли тривалі морози і вітряно-туманна паморозь. А ще й тому — що чужина; вона сковувала, не давала дихати на повні груди.

Там, як і в багатьох куточках планети, теж є привабливі місцини — ліси, гори, озера, ріки… Але хіба ту красу здатна сприймати волелюбна, скривджена душа, якщо ти — в неволі? Рідкісна пташина «погоджується» співати в клітці.

Чужина і каторжне життя: там день тривав, як місяць, а місяць — наче рік. Але в уяві нашого стійкого краянина-патріота завше перед очима поставали батьківська хата, рідні і близькі люди. Так хотілося поспілкуватися, побувати за святковий столом на Різдво Христове, на Великдень Воскресіння, разом помолитись.

І він щодня і щоночі шепоче молитву за здоров’я і гаразди рідних, просить Всевишнього: «Допоможи мені, Боже, стань моїм заступником і опорою. І допоможи моїм доброзичливим побратимам». І знає, що вся рідня молиться за нього, щоб якнайшвидше щасливо повернувся…

А ще Петро Андрійович згадував рядки Великого Кобзаря: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?..».

Написати додому дозволяли тільки раз на рік, пізніше — два рази. Але він писав, таємно писав олівцем на скупих клаптиках паперу вірші, які ставали в тих умовах особливою розрадою:

«Схилила сиву голову на зболілі руки
І журно дивишся в вікно,
Щоб сина по довгих днях розлуки
Побачить хоч ще раз свого…».

«Сиджу і в споминах витаю…
І дум усіх я не зберу, —
О, краю рідний, мій розмаю,
Де слів любові я знайду?..».

«Ми йшли знайомими місцями, —
Щаслива, ти тоді не знала,
Що тінь розлуки вже над нами
Зловісним птахом
все кружляла…».

У цих трьох строфах різного спрямування, але близьких за змістом, з написаних у 1955 році віршів, — глибокі переживання і душевні страждання, а ще — віра, надія, любов і мрія…

Петро Андрійович часто задумувався над фразою курінного УПА, майора «Недобитого» — Юліана Матвіїва, яку сказав йому пошепки спокійним голосом у кабінеті слідчого 21 жовтня 1952 року: «Я переконаний — мене чекає розстріл. Хотілося б знати, що буде далі… Я прожив життя недаремно. Шкода ось тебе, молодого».

Хвилі печалі, туга за рідними не полишала його: «Чому я тут, за що я покараний? Чому моя ненька має бути у розпачі зі сльозами в очах? Моя вина в тім, що люблю рідну землю і борюся за її волю?».

Норильське повстання

До найменших подробиць пам’ятає Петро Андрійович повстання політв’язнів 1953 року, яке потрясло буквально всю імперію: «Невільники виступили за свої права та свободу. За невидимою командою враз застрайкували всі зони, організовано діяли повстанські комітети. На ту хвилину половина людей знаходилась в зоні, решта — на мідному руднику.

У повстанні взяли участь провідники УПА Мирослав Симчич, Ярослав Скавінський і львів’янин Роман Панчак.

Табірне начальство намагалось силою придушити страйк. Зміна, що була на руднику, зібралась біля ангару. Повстанці були готові до всього. Нараз побачили, що із сторожової зони рухаються довгі шеренги солдатів. Гнітюча хвилина чекання: вже чути рип снігу під солдатськими чоботами; та не здригнулися страйкуючі.

Шеренги наблизились. Із натовпу повстанців вийшов капітан-фронтовик, розірвав на грудях сорочку і прокричав: «Синкі! Здєсь — отци ваши, коториє прошлі войну, бралі Берлін, виборолі для вас свободу. А ви прішлі стрелять нас?!».

Команда «Вперьод!» не зрушила з місця жодного солдата. Зрозумівши безвихідь, офіцери вимушено дали команду «Кругом!» — солдати не пішли, а побігли…

Мужньо і дружно трималася жіноча зона. Дівчата нічим не поступались перед чоловіками. Вони втратили свою молодість у сипучих снігах Таймиру, тягаючи важкі тачки в благеньких куфайках та валянках…», — згадує Петро Андрійович.

Така тяжка їхня жіноча доля. І тут напрошується підкреслити суттєве: українські жінки (в першу чергу — із західного регіону) — витривалі, дбайливі, талановиті і звабливі, як і вся природа Карпатського краю.

— Я схиляю низько голову, — розповідав з хвилюванням пан Петро, — перед жінками-патріотками за їхню мужність, знівечену молодість, віддану на вівтар України. Вони, мов квіти весняні, цвіли на рідній землі… У них зброя була за плечима, і смуток, і біль на чолі.

«Духовний подвиг не пропадає…»

Пригадався цей повчальний вислів прославленого нашого земляка, теж уродженця Хімчина, патріарха Володимира, коли я зблизився з П.А.Підлетейчуком, ґрунтовно з ним поспілкувався — тож більше дізнався про його тернистий життєвий шлях: багаторічне митарство на всіх етапах боротьби за свободу рідного краю, всієї Української держави.

А свобода — це, передусім, сила духу, те, що всередині людини. Оскільки зовнішні обставини для її прояву часто бувають несприятливими: саме такими вони були для Петра Андрійовича десятки років; але він тоді вистояв, продовжує і нині діяти в тому ж дусі — і все для того, щоб жити, а не існувати; цю істину пан Петро усвідомив ще в юному віці.

Не можна не згадати провідних борців за нашу незалежність і самостійність; серед в’язнів сумління — Василь Стус, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Юрій Литвин, Олекса Тихий, Валерій Марченко, Оксана Мешко, Микола Руденко, Петро Григоренко, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Іван Дзюба, Микола Матусевич, Мирослав Маринович та десятки інших.

До цієї когорти нескорених, безперечно, належить і Петро Андрійович Підлетейчук та ряд його побратимів по боротьбі, яким присвятив вірші: «…Згадайте, як в неволі бродили снігами, згадайте, як за волю життя віддавали».

П.А.Підлетейчук перебував у сибірських таборах більше семи років — з червня 1953-го до літа 1960-го. Коли отримав довідку про звільнення, дізнався, що про повернення до рідного села, та й взагалі — до будь-якого куточка Західної України, не варто сподіватися. І якщо пощастить, станеться те нескоро.

Довелося ще потрудитись разом зі згаданим вже Романом Панчаком та іншими табірними друзями на шахтах Донбасу. А коли, нарешті, повернувся до Хімчина, з неабиякими труднощами вдалося прописатися і поселитись у батьківській хаті. І відразу відчув і зрозумів, що і вдома спокою не буде: працівники КДБ «не забували проконсультувати» його, як треба жити, щотижня викликали на допит, щоб «перевиховати», — такі «рандеву» тривали два десятиріччя. А ще, що надто гнітило, — не мав можливості продовжити навчання в інституті, влаштуватися на бажану роботу (педагогічну чи іншого інтелектуального напрямку); були «відчинені двері» тільки до колгоспу, будівельних підприємств і т. ін.

Але Петро Андрійович — людина незламна, хоч і довелось понад три місяці животіти в камерах смерті, пережити каторгу, не втрачав оптимізму і віри в світле майбутнє: в 1970 році створив сім’ю — одружився зі значно молодшою від себе Марією (1952 р. н.) із с. Соколівки; на жаль, нещодавно її не стало. Але радіє, що прожив з нею щасливо, виростили і виховали двох синів — Петра та Андрія, чотирьох онуків.

Нині — тяжкий і непередбачуваний час, і хвилювання буквально обгорнули його, оскільки 48-річний син Андрій та 23-літній онук Роман — на армійській службі; з нетерпінням чекає дзвінків від молодшого, який виконує священний обов’язок на передовій.

П.А.Підлетейчук — хорунжий УПА, 80-річний ювілей створення якої відзначили на Покрову Пресвятої Богородиці (День захисників та захисниць України і Українського козацтва), — і ми його від душі вітаємо — військові, члени козацького Товариства, журналісти, літератори, зичимо вікового повноліття.

З 1999 року Петро Андрійович очолює районну організацію Братства ОУН-УПА, є членом Спілки офіцерів і Українського козацтва (полковник). Бере участь у різноманітних заходах, першочергово — в навчальних закладах. Зустрічається зі школярами та молоддю, щоб поділитися пережитим, оживити для юного покоління сторінки історії, дати мудрі поради.

І щоб кожен не лише пам’ятав, що і на ньому лежить відповідальність за захист Вітчизни, а й розумів, що потрібно бути готовим до священного обов’язку і фізично, і духовно-психологічно — тобто здатним дати відсіч агресивному сусідові чи іншому ворогові…

Якось на семінарі викладачів предмета «Захист України» Петро Андрійович сказав: «Ми пережили сталінізм, комунізм і, вважаю, спроможні позбутись путінізму, якщо докладемо спільних належних зусиль. Наш клич «Слава Україні! — Героям слава!» — не просто вітання, а боротьба. І потрібно вести її не тільки із зовнішніми ворогами, а й з внутрішніми «шкідниками». І можновладцям слід пам’ятати, що їх вибрали наші люди, і щоб не забували, для чого вибрали…

Наш вельмишановний ветеран завжди бадьорий і цілеспрямований, знаходить відповідну мить для дотепного жарту; колись, у вирі його життя, значний період часу було не до веселощів, але зі своїми товаришами-в’язнями, такими як провідники Коломийської округи: сотник «Сірий» — Іван Кулик і «Борис» — Григорій Легкий, сотенний Мирослав Симчич — «Кривоніс», провідники Буковини «Сталь» — Василь Савчак і майор «Недобитий» — Юліан Матвіїв та іншими, яких довіку не забуде, — робили все можливе, щоб порвати пута неправди й неволі.

Про оту організовану рішучу боротьбу, мужність і стійкість розповів на сторінках своїх двох книжок «За усміх Світанку» та «За спалену хату, за зрубаний сад…», виданих М.Д.Павлюком (м. Косів; «Писаний Камінь»).

Навдивовижу струнка і активна постава Петра Андрійовича (а вік уже доволі поважний!) вельми приємно вабить, настроює і наводить на діловий лад, а погляд та жестикуляція — навіть без слів — наче ведуть за собою, промовляючи: «Тримаймося, хлопці, ми ще «повоюємо»!..».

Він згадує минуле. Не може не згадувати. І пам’ятає все:

…Сходило сонце червоно-криваво,
Не всміхалось, як кожного ранку.
За хмари зайшло і сльози лило
За тими, що впали за усміх Світанку.

Ярослав Щербань
«Гуцульський край», №45, 11.11.2022 року

На замітку по темі

Криївки УПА на Косівщині

Також читайте:

Занепад Гуцульщини Тернистим шляхом наших засланців Туристично-мистецький комплекс «Маєток Святого Миколая» Косів — ти номер один!